Зв'яжіться з нами

Історія

«Зелені чоловічки» в Болгарії

Опубліковано

від

В українських ЗМІ часто можна почути думку «експертів» , або звичайних громадян, про ніби то  унікальний досвід України, що першою в світі стала об’єктом гібридної війни. Насправді, це не так.

Ті методи воєнної агресії, які тепер прийнято називати гібридними, використовуються  військовими та спецслужбами  вже багато сторічь.

Наш ворог Росія, має чи не найбільший досвід такої агресії. Досліджуючи військову історію Росії, можна побачити, що ті методи гібридної війни, які вона використовувала для захоплення Криму та частини Донбасу,  Радянський Союз використовував вже давно.

«Октябрь 1949 года… Болгарский порт Варна… Под покровом ночи с борта советского морского круизного лайнера “Россия” сходят несколько сотен пассажиров с огромным и чемоданами в руках и… растворяются в темноте.»  – так починається розповідь про операцію військ МДБ (міністерства державної безпеки) в столиці комуністичної Болгарії. Яка була опублікована в російському журналі «Братишка» ( випуск серпень 2007)* під назвою «БОЛГАРСКАЯ ОСЕНЬ 1949-го….».

В статті розповідаєтеся про підготовку та участь зведеного підрозділу дивізії внутрішніх військ ім. Дзержинського, в операцій по  утриманню влади прорадянським урядом Болгарії.

Автор приводить архівний витяг з формуляру 2-го мотострілецького полку дивізії Дзержинського:

«С 18 октября 1949 г. по 14 января 1950 г. личный состав полка в количестве 668 чел. солдат, сержантов и офицеров под командованием комполка И.И. Каменева находился в командировке по выполнению правительственного задания».

Це були саме ті радянські солдати, які під виглядом «мирних туристів» прибули в Болгарію на круїзному кораблі «Россия».

Круїзний корабель «Россия»

Дивізія імені Дзержинського доволі відоме в Росії військове з’єднання.  Ця частина стала одним з перших бойових підрозділів ВЧК (всероссийской чрезвычайной комиссии),  прородича МДБ/КДБ.

Ця дивізія створювалась для внутрішньої боротьби в молодій країні рад. В її функції входила охорона радянського керівництва та боротьба з контрреволюцією. В наш час ОДОН – «отдельная дивизия особого назначения им. Дзержинского»  продовжила своє існування у складі Федеральної служби військ Національної гвардії Росії. Де виконує ті ж самі функції – готується до подавлення «кольорових революцій».

 

«Відрядження»  в Болгарію почалось в жовтні 1949 року.

«Весь личный состав, отобранный для выполнения спецзадания, следовало переодеть в гражданскую одежду и подстричь под полубокс. Также последовал довольно странный для военного человека запрет на обращение по воинским званиям: солдаты и сержанты должны называть друг друга только по имени, офицеры общались между собой по имени и отчеству, а к старшим по званию только так — “товарищ Иванов” или “товарищ Петров”.
Под занавес Каменев объявил, что полк переводится на казарменное положение»

На підготовку до проведення операції відводилось лише два дні, щоправда тогочасні офіцери, на відміну від їх наступників на Донбасі, приділяли конспірації більше уваги:

“На следующий день произвести тщательный медицинский осмотр всего личного состава, в том числе и офицеров. Обратить особое внимание на наличие татуировок и наколок. Лиц, имеющих таковые, а также малорослых и слабого телосложения без объяснения причин в командировку не привлекать”.

Зведений загін чисельністю 668 чоловік, з метою маскування,  був переодягнений в цивільний одяг:

«НАУТРО всех отобранных для спецзадания людей начали повзводно направлять на вещевой склад. Там слегка шокированным солдатам было приказано сменить военную форму на гражданскую одежду. Оказалось, что её доставили те самые вчерашние фуры.
Офицерам и солдатам предлагался великолепный гардероб: шикарные костюмы, сорочки, галстуки, кожаные полуботинки, двубортные демисезонные пальто, шляпы с широкими полями, а также галстуки, заколки, запонки, носки и качественное нижнее бельё. Вся одежда была нескольких фасонов и расцветок. Выглядела добротно и даже элегантно. Однако на всех предметах, судя по всему в целях конспирации, отсутствовали бирки, ярлыки и другие признаки страны или фабрики-изготовителя».

Військовослужбовці отримали зброю, яку перевозили з собою під виглядом туристичних валіз. Далі залізничним транспортом доїхали до Одеси, з якої круїзним лайнером «Россия» вирушили в напрямку болгарського го міста Варна. Зведений загін дивізії Дзержинського очолив полковник І. І Каменєв:

полковник І. І Каменєв

В липні 1949 в Болгарії помер прорадянський лідер країни Георгий Димитров. Це стало каталізатором для активізації опозиції, яку підтримувала значна частина населення.  Побоюючись не втримати владу, болгарські комуністи звернулись за допомогою до Москви.

По прибуттю в дружню соціалістичну країну, військовослужбовцям було офіційно повідомлено

«На следующий день полковник И.И. Каменев собрал офицеров на совещание. Он объявил, что дзержинцы прибыли сюда по просьбе правительства Болгарии для оказания помощи в обеспечении государственной и общественной безопасности во время судебного процесса над Трайчо Костовым и членами его группировки».

Крім підрозділу дивізії Дзержинського,  до операції також залучались зведені батальйони київського та мінського оперативних полків внутрішніх військ МДБ.

Радянські військові та співробітники спецслужб, виконували завдання з охорони важливих об’єктів  та керівництва комуністичної партії Болгарії:

«ПЕРВОСТЕПЕННОЕ значение уделялось охране тюрьмы, в которой содержались государственные преступники. Каждый вечер советский караул менял болгарских охранников и нес службу до утра, занимая оборону в нижнем полуподвальном этаже. На подоконники ставили пулемёты — на случай отражения вооружённого нападения на тюрьму, если сторонники оппозиции на это пойдут»,  «По вечерам на улицы города выходили парные патрули. Плотность нарядов рассчитывалась так, чтобы при чрезвычайных обстоятельствах перекрёстным огнём из автоматического оружия можно было простреливать весь центр города.
Оружие размещали скрытно под пальто, на укороченном ремне, под правой рукой, стволом вниз. Рожковые магазины пристёгивали к автоматам, а дисковые, чтобы не оттопыривали пальто, носили на груди, закрепив специальным шнурком вокруг шеи. Однажды у одного из бойцов выпал на тротуар плохо привязанный диск, едва не спровоцировав ненужный эксцесс.
При патрулировании требовалось избегать всяческих контактов с прохожими. В целях конспирации воинам иногда выдавали небольшую сумму болгарских денег, чтобы приобретать газеты и делать вид, что внимательно их читают.
Под усиленную охрану были также взяты правительственные дачи и, прежде всего особняк нового генсека Вылко Червенкова. В зарослях вокруг дач скрытно разместили огневые точки, пулемётные гнёзда и даже позиции миномётчиков. А внутри дома партийного лидера и главы государства находился постоянный пост из нескольких часовых. Об этом знал лишь только один болгарский офицер из правительственной охраны».

Проводячи аналогію з подіями в Україні, можна пригадати приклад переодягнених у форму спецпідрозділу МСВ Беркут російських військових, що охороняли Раду міністрів Криму, та приміщення урядового кварталу в Києві (за непідтвердженою інформацією). Та привести подібний приклад  з «Болгарської операції»:

«Ещё одним особо охраняемым объектом являлось здание ЦК БКП. Каждый вечер крытые автомобили доставляли сюда большую группу вооружённых “гражданских лиц”, которые занимали посты на всех этажах — от подвала до чердака. В некоторых кабинетах они устраивали огневые точки: бойцы расчётов ставили пулемёты на пол, а сами, в готовности мгновенно открыть огонь из окон, устраивались в креслах и бодрствовали до рассвета».

 

 

Закінчилась операція в січні 1950, тобто майже через рік. Її деталі не відомі навіть після майже  семи десятиліть. Опублікована в російському виданні стаття  розповідає про участь як мінімум трьох зведених загонів військ МДБ. Це приблизно 1500 військових які майже рік знаходились на території суверенної держави (не рахуючи інші військові підрозділи та співробітників спецслужб)…..

Найбільш цікава могла б бути інформація про діяльність радянських спецслужб в Болгарії в цей період, та способи якими вони знищили болгарську опозицію. Але дізнаємося про це ми не скоро.

В цілому аналізуючи статтю, можна побачити, що ті методи гібридної війни використовуються дуже давно –змінились лиш технології.

 

Автор: MARINER

mil.in.ua

Реклама
Коментарі

Історія

100 років тому був підписаний Берестейський мирний договір

Опубліковано

від

Від

100 тому був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперії та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою.

Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

З початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Береста (нинішній Брест у Білорусі) – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові.

«Українці різко різняться від російських делегатів, – записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. – Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім розуміють: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках федеративної держави».

Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Докладнішу лінію кордону мала встановити змішана комісія відповідно до етнографічного розселення, зважаючи на бажання самого населення. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.

УНР зобов’язувалась до 31 липня 1918 року вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини велику кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, вугілля та інших товарів.

Скориставшись проханням уряду УНР про надання допомоги в боротьбі з більшовиками, Німеччина і Австро-Угорщина направили в Україну майже півмільйонну армію. Окупація завдала великої шкоди престижу Української Центральної Ради серед народних мас. Незважаючи на всі потуги, важко склалися також її взаємини з командуванням окупаційних військ. Позбавлена підтримки, Центральна Рада незабаром була розігнана окупантами. Їй на зміну прийшов гетьманський режим Павла Скоропадського, який, утім, теж довго не протримався.

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві.

ukrinform

Продовжити читання

АТО

«Шість годин з вогнем пробивали коридор до позиції «Стас», або про один день бою за село Рідкодуб

Опубліковано

від

Від

ТОДІ ЗВЕДЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ 30-ї БРИГАДИ РАЗОМ З ОКРЕМИМ РОЗВІДБАТОМ ВИВЕЛИ З ОТОЧЕННЯ 126 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ГІРСЬКО-ПІХОТНОЇ БРИГАДИ ТА БАТАЛЬЙОНУ ТЕРОБОРОНИ «КИЇВСЬКА РУСЬ»

Своїми спогадами про події в районі Дебальцівського виступу, які відбувалися на початку лютого 2015 року, ділиться безпосередній учасник тих подій, головний сержант взводу сержант Олександр Никитюк, який на той час проходив службу в 30-й механізованій бригаді

— 6 лютого у зв’язку із загостренням ситуації на Дебальцівському напрямку зведеному підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади, створеному для надання допомоги частинам, які потрапили в оточення, було поставлено бойове завдання висунутися в район населеного пункту Рідкодуб для забезпечення ротації підрозділів 128-ї бригади й батальйону «Київська Русь». Групу в складі 30 військовослужбовців, одного танка Т-64 й трьох БМП-2 очолив досвідчений командир взводу старший лейтенант Вадим Боднар,— пригадує Олександр Никитюк.

Серед тих, що увійшли до складу групи, були розвідники, гранатометники, снайпери, сапери, механіки-водії, які мали не тільки відмінну професійну підготовку, а й психологічну стійкість до дій в екстремальній ситуації. Але навряд чи хто з них тоді міг уявити, через які випробування доведеться пройти.

За даними нашої розвідки, населений пункт Рідкодуб, розташований у крайній східній точці оборони Дебальцівського виступу, перебував під контролем підрозділів Збройних Сил України. Основна наша позиція «Стас» була за два кілометри за цим населеним пунктом. Там зосереджувалися підрозділи 128-ї бригади, з кількома одиницями танків і БМП. З кінця січня російські окупанти стали постійно обстрілювати позицію з важкого озброєння. Серед особового складу було багато поранених і контужених. Їх треба було евакуювати в Дебальцеве, а потім у госпіталь Дніпра.

О 3-й годині ранку зведений підрозділ висунувся в призначену точку. Погода була «гірше не придумаєш». Сніг, який випав за кілька днів до цього, почав танути, і всі дороги перетворилися на важкопрохідне море бруду. У багнюці застрягали навіть танки.

— До Рідкодуба підійшли о 5-й годині ранку, — продовжує головний сержант взводу Олександр Никитюк. — Небо, затягнуте хмарами, ледь стало сіріти. Може, це нас і врятувало. Виявилося, що дані нашої розвідки застаріли: у селі вже були бойовики. Тільки-но наблизилися на відстань 300–400 метрів, як із крайніх хат по нас відкрили прицільний вогонь зі стрілецької зброї. Ми рухалися колоною, тому основний удар прийняли на себе ті, що були в її голові. На жаль, одразу дістав важке поранення наш командир старший лейтенант Боднар. Куля увійшла в неприкрите бронежилетом місце, пройшла навиліт і застрягла в бронепластині з другого боку. Я прийняв командування на себе. Щоб не залишатися мішенню й мати змогу вести вогонь силами всієї групи, наказав розосередитися. Розгорнулися в лінію й стали рухатися вперед під прикриттям броні трьох БМП-2.

Мабуть, наша поява стала для російських найманців цілковитою несподіванкою. Вони не могли визначити, якими силами їх атакують, і почали в паніці вибігати з будинків, у яких улаштували свої вогневі точки. Завдяки цьому ми зрізали одразу шістьох. Коли зайшли в найближчу хату, то зрозуміли, що бойовики облаштувалися тут міцно. Віконні отвори було закладено бетонними блоками й мішками з піском. Підлогу зірвано, і між балками в землі вирито окопи. Між будинками зроблено проходи в стінах і парканах, щоб не пересуватися по відкритих місцях. Сам Рідкодуб — це одна центральна вулиця й два ряди будинків по обидва боки. Усього налічувалося близько сотні будівель. Ми діяли наосліп. Майже в кожному будинку були позиції, звідки вели щільний вогонь із кулеметів, гранатометів, АГС, працювали снайпери. Тому нам довелося діяти за схемою: двоє прикривають вогнем, двоє зачищають. Спочатку закидуємо гранатами вікна, потім підвали, льохи й тільки опісля заходимо в будинок. Але навіть після вибуху гранат бойовики якимось чином залишалися цілими й відкривали вогонь. Так ми втратили двох наших хлопців — Льошу Буслаєва та Ігоря Новака, вісім вояків зазнали поранень. Велику загрозу становили їхні МТЛБ. На них були ПТКУРи, і вони, постійно маневруючи, вели вогонь з-за хат і посадок. Одну з наших БМП було підбито. На щастя, екіпаж вцілів.

Об 11-й до нас підійшла підмога. Окремий розвідувальний батальйон під командуванням офіцера з позивним «Варшава» вступив у бій у південній частині села, відтягнувши на себе значні сили бойовиків. За шість годин безперервного бою нам удалося пробити коридор до позиції «Стас». Ми одразу почали евакуацію поранених. БМП завантажили під зав’язку, і вона під охороною розвідників, які розмістилися на броні, без утрат дійшла до Дебальцевого.

Тим часом до бойовиків стало підходити підкріплення, також і танки. Вогонь ставав дедалі щільнішим. Нам насилу вдавалося утримувати коридор. До 14-ї години всі 126 військовослужбовців із позиції «Стас» організовано вийшли з оточення, не втративши жодного бійця. Мали тільки кілька поранених і контужених. Найнебезпечнішою була відкрита ділянка дороги на виїзді з Рідкодуба. Її прострілювали з танка, який ховався на закритій позиції. На щастя — жодного точного влучання, і всі наші машини вдало проскочили це небезпечне місце.

Наш зведений підрозділ замикав відхід основних сил. До того моменту від неї залишалося всього восьмеро вцілилих: 20 військовослужбовців зазнали поранень, а двоє загинули. Вкотре згадуючи той драматичний день, серце сповнюється гордістю за виконану роботу. Скільки життів нам удалося врятувати, скільки чоловіків, синів, батьків повернулося живими до своїх родин!..

Записав Олександр КІНДСФАТЕР “Народна Армія”

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Цього дня, 100 років тому, під час першої радянсько-української війни, більшовики захопили центральну частину Києва

Опубліковано

від

Від

Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців – як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали… Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.

«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», – згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…»»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі.

9 лютого 1918 року був укладений Берестейський мирний договір, відповідно якого півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. Вже 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

ukrinform

Продовжити читання

Зараз обговорюють