Зв'яжіться з нами

АТО

Ворога бачив в обличчя, до них тут 50 метрів, – боєць 24 ОМБр із Зайцевого

Опубліковано

від

Селище Зайцеве Донецької області не перший рік залишається однією з найгарячіших точок на передовій. Півроку 21-річний боєць “королівської” бригади на псевдо “Борода” боронить країну від ворога в епіцентрі війни.

16-річним він пішов по стопах батька і став військовим. Нині Олексій – заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення. У його розпорядженні 51 боєць.

Про реальну ситуацію у селищі, контакти з місцевими та з ворогами, особливість військової тактики, психологічний аспект війни та ще дещо військовий розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту “24” у перервах між обстрілами.

Що спонукало стати військовим?

Я з військової династії. По маминій і татовій лініях усі чоловіки були військовослужбовцями. Батько та дядько – нині в армії. Малим тата майже не бачив, був переважно з мамою.  Дитинство було хорошим, з міцною дисципліною і купою виховних бесід. А потім сам потрапив у це русло – 16-річним вступив до Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові. Провчився майже 4 роки. Далі пришвидшений випуск – і я потрапив у війська.

Подався до лав ЗСУ, щоб не рушити династію?

Тато хотів, щоб я був військовим, а мама не була у захваті. Я пішов добровільно. Вирішив, що так має бути, і все. Подавав документи тільки в академію.

До війни чим захоплювався?

Зброєю різних видів і систем. Мав наукові інтереси. Любив почитати книги, факти звірити, проаналізувати. Зіграла не останню роль династія військових.

А далі – війна? Ти на Донбасі майже рік. Де виконував бойові завдання?

Відразу після випуску 25 березня 2017-го опинився у 24 ОМБр. А вже 8 квітня був на першій лінії зони АТО у Попасній Луганської області. Там моя бригада перебувала до 3 місяців. Далі – пункт постійної дислокації. І ось з 15 січня ми заїхали у Зайцеве Донецької області. Донині боронимо країну тут. Багато нового дізнався: і з тактики, і як поводитись з людьми.


У Зайцевому бійці 24 ОМБр з січня 2018-го

Що саме?

Значна відмінність між локаціями у дистанції до ворога. У Попасній перебували на позиціях, де не було прямого контакту з ворогом. Там завеликі відстані: не кожне озброєння могло дістатися пункту призначення.

А в Зайцевому відстані до ворожих позицій дуже маленькі – 50 метрів і далі.

Тут думаєш про інші речі: як захистити особовий склад, як спланувати бойові дії, щоб не було дружнього вогню по собі, як поводитись з підлеглими у роті та місцевим населенням. У Зайцевому лісистої місцевості майже нема. Відкриті поля, перепади висот – це все треба враховувати.

Відтак змінилась і тактика ведення війни?

Звісно. Тепер застосовуємо тактику ведення активної маневреної оборони. З нового – застосування бронетехніки та стрільба з закритих вогневих позицій.


Песик “Бороди” Адольф, що живе разом з військовими

Згадай перші дні на Донбасі. Що бачив довкола? Що відчував, коли все змінилось?

Мене дивувало, як можна їхати поїздом таку маленьку відстань військовим ешелоном три доби. У +30, а вікна не відчиняються. До такого академія не готувала.

Приїхали у Луганську область, представили комбригу і відправили на наші позиції. Безкрайні степи Донбасу – перше, що добре постає перед очима, бо такої природи ніде не бачив. Спочатку не розумів, що таке терикон. Потім дійшло.

А з іншого – те, чого вчили в академії – не зовсім збігалося з реальністю. Я опинився на стикові двох тактик. Учили за радянським статутом, а тут лінії оборони і засоби ведення війни геть інші.


Зайцеве тритижневої давності

У чому відмінність?

У книжці пишеться, що все просто: стоїмо в одну лінію, стріляємо у ворога і наступаємо. А насправді стояти маємо дуже ламаною лінією. Та й через мінські домовленості зброю великих калібрів треба відвести. Тому зовсім інші засоби війни застосовуємо.

Які мав емоції у перші дні?

Здивування. Страху не було. Тільки когнітивний дисонанс. Я уявляв одне, а в реальності все зовсім інше. Не міг співставити ці дві картинки.

Адаптувався?

Процес адаптації триває донині, бо кожного разу нові умови. А на першій бойовій позиції за кілька днів ознайомився –  і стало легше.

Який він – найтяжчий бій або ситуація?

Не запам’ятовую бої. А от перший артобстріл був сильний. Поруч вибухнула 152-міліметрова міна. Уламків не було, тільки ударна хвиля і висока температура. Я був за 7 метрів від будівлі. Внаслідок вибуху відкинуло, вдарило й трохи контузило. Але цей незрозумілий звук – чи то свист, чи то шелест – запам’ятовується.


Слід від вирви, утвореної ворожою 152-міліметровою міною

Ти бачив в обличчя ворога?

Так. Людей різних національностей. Простих солдатів, найімовірніше, місцевих. Дідів під 50 років, таких собі “хронів”. Сиділи на позиції, аби сиділося, і гроші їм платили. Професійних військових не бачив.

На твою думку, проти вас нині воюють переважно кадрові російські військові чи, так би мовити, “ополченці”?

Коли ми заїхали в Зайцеве, мали справу з “ополченцями”, якими командували кадрові російські офіцери. Але зараз у нас тут “маленьке” загострення, і почастішали заїзди груп професійних військових російської армії.

Загострення?

Коли ми заїхали сюди, потужних обстрілів майже не було. Зрідка по нас вели вогонь зі стрілкової зброї або великокаліберних кулеметів.

А через місяць, себто з початку березня, “гади” почали використовувати артилерію. Обстрілюють вночі, а кілька останніх днів – ще й зранку. О сьомій вже починається канонада…

З якої зброї гатять?

82-міліметровий міномет, який нібито дозволений мінськими домовленостями. Переважно використовують його і артилерійські самохідні установки калібру 120 мм.


У селищі всього до ста людей

Як зустріли “побєдобєсіє”?

Феєрверками у нашу сторону – турбуючими обстрілами. Ворог опускав по 2-3 міни кожні 30 хвилин. Били не прицільно, але наводили шум. Я очікував гіршого.

“Отвєточку” дали?

Дзеркальну відповідь на провокації.

Які настрої у мирних жителів?

У Зайцевому лишилось до 100 людей, за офіційними даними. Доводилось з ними спілкуватись хвилинку-дві. Більшість нейтрально налаштовані. Мало тих, які кажуть: “Дякую, хлопці, що з нами”. А є ті, хто говорить, мовляв, “єслі би вас нє било, здєсь би нє стрєлялі”. З останніми конструктивної розмови не виходить.


Розгромленими будинками в Зайцевому вже нікого не здивуєш

Що бачиш в їхніх очах?

Страх. Бо сепаратисти часто кладуть снаряди в село. Просто гатять по житлових будинках. Так, позавчора пошкодили 2 житлові будинки. Не новина, що стріляють по мирних, аби зробити картинку для своїх ЗМІ, мовляв, “ВСУ – нєгодяї, разграмілі жилиє дома”.

Магазини в селищі є?

Один. Паняночка з Опитного привозить товари. До місцевих приїжджає гуманітарна допомога. Та й ми з місцевими, які на нашому боці, ділимось харчами.

Ти заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення. У чому твоя робота?

Я вивчаю кожного військовослужбовця. Знаю їхні соціально-психологічні особливості, проблеми у колективі та сім’ї. Намагаюсь допомогти у вирішенні. Частково впливаю на їхню свідомість, аби діяли правильно в тій чи іншій справі або ситуації.

Також проводжу роботу щодо підняття морального духу кожного воїна. Новоприбулим військовослужбовцям обов’язково потрібно надати допомогу у адаптації до нових умов, як побутових, так і психологічних у колективі. Також вкладаю частку своєї роботи у сержантів підрозділу. Адже наразі в армії формується сержантський корпус. Сержанта потрібно навчити чомусь, аби потім він міг навчити підлеглий особовий склад відділення. У не бойовій обстановці здійснюю психологічну підготовку військовослужбовців до екстремальних дій, нестандартних ситуацій.

Але основною роботою я вважаю просту розмову з солдатом. Адже солдат, що перебуває “на нулі” має більше переживань та психотравмуючих ситуацій, а поділитися нема з ким. Кожен солдат в окопі хоче аби його чули, розуміли.

Чи гостро стоїть проблема з мотивацією мобілізованих або новоприбулих контрактників в армії? Як допомагаєте адаптуватись?

Таких, хто прямо каже, що не хоче воювати, я не бачив. По деяких видно, що війна – не їхнє. Бійців, які важко переносять психологічний аспект війни, відправляємо на інші завдання. Готувати їсти, наприклад. З декого виходять хороші медики, які добре надають домедичну допомогу.

Тобі не траплялись зрадники серед своїх?

Ні, на щастя. Надіюсь, не зустріну. Це смертельний гріх.


“Борода” планує лишатися армії

Як зберігаєш бойових дух?

4 роки я вчився не просто так, тому не відчуваю завеликої напруги у бойових діях.

Маю високу мотивацію, тому стресів не боюся.

Своїм прикладом я й допомагаю солдатам. Якщо командир підрозділу не втрачає бойового духу, то й рядові не будуть його втрачати. Для зняття стресу є багато методик.

До яких методик подолання стресу вдаєшся, коли ситуація кризова?

Стрес добре виганяється через фізичну активність. “Ключ” направлена, щоб вивільнити стрес власними силами організму. Треба натиснути на точки, щоб активувати кровообіг. Є спеціальні вправи, щоб розрухати себе. Вони схожі на розминку, але добре допомагають.

Згадай конкретний приклад стресової ситуації. Як зарадили?

У лютому командир взводу втратив ногу внаслідок поранення з великокаліберного кулемету. Відбулась вогнепальна ампутація ноги. Солдат швидко надав домедичну допомогу. Командира евакуювали і врятували. Нещодавно поставили протез. Він не втратив ту жагу до життя, доліковується і хоче продовжувати службу в ЗСУ.

А от для солдата, що надавав допомогу, ситуація виявилась кризовою. Це було, вочевидь, найстрашніше, що він побачив на війні…

Одразу його забрали з бойової позиції. Зробили гарячого чаю. Відіспався трішки. А далі пояснили, що він врятував життя командиру своїми діями. Що це війна, і всяке буває. Якби не було б перетягування джгутом, ситуація була б інша. І він правильно це прийняв.

Як відновлюєш свої сили?

Іноді вистачає поспати “зайвих” 30 хвилин.

Далі буде….

Фото: Олексій Годзенко та  боєць на псевдо “Борода”

Реклама
Коментарі

АТО

Непокоренный «Зенит», или Героическая оборона военного городка №13

Опубліковано

від

Від

26 мая 2014 года состоялся первый бой за контроль над донецким аэропортом. Именно с этого дня началась героическая история украинских «киборгов». Горячие новости о мужестве наших защитниках тогда разлетелись по всему миру. Впрочем, на одном рубеже с «киборгами» за Украину воевало немало подразделений, которые накануне оккупации оказались в эпицентре сепаратистской вакханалии. Это история о 1-м дивизионе Донецкого зенитного ракетного полка и военном городке №13, который позже назвали Непокоренным «Зенитом».

2007 год. В Вооруженных Силах Украины продолжается «оптимизация». Зенитный ракетный полк из Одесской области получает новую прописку на Донбассе. Это была единственная воинская часть ЗРВ на всем Восточном направлении.

Второй и третий дивизионы прикрывали Мариуполь и Луганск, а первый расположился между Авдеевкой и Донецком в военном городке № 13.

Мистический номер городка и его разрушенная инфраструктура не добавляли оптимизма. Все напоминало документальную ленту о чернобыльской зоне отчуждения. Ракетчики понимали, что вернуть жизнь в «№ 13» будет непросто. Денег в ведомстве не обещали, поэтому пошли искать местных спонсоров в Донецке и Авдеевке. Так дивизион заступал на боевое дежурство.

Авдеевская администрация, «Коксохим» и местный бизнес всячески финансово помогали в быту, в повседневной деятельности. Большинство семейных военнослужащих удалось даже обеспечить жильем. Словом, за несколько лет совместными усилиями из территории сделали вполне приличный военный городок. Суеверным остался только его номер.

Оставили с носом кремлевских эфэсбэшников, или Первые информационные операции зенитчиков

В марте 2014-го, оценив все риски и возможности повторения крымского сценария, высшее командование решило отвести дивизион. Сначала вывезли ЗРК и управляемые ракеты с наибольшим ресурсом. Последними покидали часть неисправные комплексы, которые еще имели шансы на восстановление. В ППД осталось несколько списанных «установок-доноров», которые впоследствии зарядами взрывчатки превратили в металлолом. Поэтому о трофейных «Буках», сбивающих малазийские «Боинги», не могло быть и речи.
Найти выход было непросто. Ракетчики хорошо знали о местных жителях, ложившихся под колеса и требовавших оставить технику и разоружиться. Поэтому они действовали осторожнее, хитрее.

– Мы оставили с носом кремлевских эфэсбэшников, – вспоминает офицер управления дивизиона. – Двигались колонной в определенном направлении. Дорогу начали перекрывать группы местных, и нам пришлось маневрировать, то и дело выезжая на бездорожье – не помогло. Эти толпы становились все многочисленнее, агрессивнее и знали каждый наш шаг. Понятно, что это была четко спланированная операция, контролируемая кремлевскими спецслужбами. Людей координировали через соцсети. Но у нас тоже есть такое «оружие», как смартфон с Интернетом! Быстро создали несколько фейковых аккаунтов, втерлись в доверие к координаторам групп, залив два-три пророссийских лозунга и стали активно распространять и комментировать их посты. А когда пришло время, забросили им «утку», будто дивизион передвигается по такому-то маршруту… И это сработало!
Проглотив наживку, российские кураторы погнали свои стада в неправильном направлении, а дивизион тем временем спокойно двинулся в другую сторону. Такие информационные операции не раз помогали ракетчикам перехитрить врага.

После обустройства новых позиций дивизиона командир сразу вернулся в ППД под Авдеевкой, ведь там оставалось небольшое количество личного состава, несколько единиц автомобильной техники, стрелковое вооружение, РПГ, некоторое количество ЗУ, боеприпасы…

Командир четко осознавал, что после Крыма такой сценарий может быть реализован и на Донбассе. Поэтому дал команду готовить городок № 13 к длительной обороне.

Оккупанты разыгрывали крымский сценарий

В часть стали приходить первые «переговорщики», которые убеждали командира сдать часть, требовали отпустить солдат – «граждан новой республики», предлагали перейти на сторону «ДНР» и стать основой сил ПВО псевдореспублики. Они даже пытались подкупить: обещали деньги, квартиры, машины… Когда это не сработало, стали угрожать расстрелом военнослужащих, жен и детей.

– Пришлось немедленно вывозить семьи, – вспоминает Александр В. – «Эвакуация» проходила быстро и скрытно, но не всегда успешно… Авдеевка кишела агентами московских спецслужб. Они хорошо знали, где живут наши семьи, и следили за нами. Когда один из наших собирал вещи, вражеские спецназовцы выбили дверь квартиры и, угрожая оружием, связали его, надели мешок на голову и вывезли в направлении Донецка. Все это происходило на глазах у жены и детей.
Так враг пытался давить на украинских защитников в надежде на то, что после определенной психологической обработки наши военные будут покладистыми во время ультиматумов, которые начались позже. Оккупанты продолжали разыгрывать крымский сценарий.

Тактика Путина не сработала

В середине мая к КПП подъехало несколько машин с боевиками. В нескольких сотнях метров от части залегли снайперы оккупантов. Их предводитель кавказской внешности начал угрожать штурмом, требовал встречи с командиром. Командир вышел на переговоры. Посланник представился позывным «Гюрза» и сказал, что является доверенным лицом Пушилина.
– Слыш, ты, камандыр. Вместа таво, штоб нас в канцэлярию прыгласыт, каньечком угастыт, ты здес в вайна играеш? – сразу «наехал» «Гюрза».
– Я вас сюда не приглашал. – ответил комдив. Но к вашему приезду подготовился, – указал он рукой на оборудованные оборонительные позиции и торчащие из бойниц стволы.
– Сэгодня жэ сдаеш часть, и тэбэ матери ноги цылават будут, – ультимативно заявил боевик, – иначэ вазьмём штурмом, а людэй тваих растрэляем.
Наш командир послал его к черту и пообещал горячую встречу, если осмелится…

В 22.40 доклад: «Со Спартака в направлении воинской части выехала большая автоколонна».
Колонна свернула с трассы Донецк – Авдеевка и подъехала к КПП дивизиона.
– Новая группа переговорщиков назвалась представителями «Союза солдатских матерей», – рассказывает командир дивизиона, – но среди них не было матерей наших бойцов. НИ ОДНОЙ! Как и говорил Путин, позади них стояли российские спецназовцы и наемники: в камуфлированной форме, в касках, бронежилетах, с автоматами, пулеметами и снайперскими винтовками с тепловизионной оптикой. Те «матери» начали вопить: «Переговоры», «Отпустите наших детей!», «Отпустите солдат» Автобусом пытались выбить ворота. Но несколько предупредительных выстрелов вверх остановили провокаторов. После этого началась стрельба в нашу сторону. Ворота КПП зазвенели от вражеских пуль. Противник начал штурм.
Украинские защитники не могли вести заградительный огонь. Стреляли преимущественно вверх или одиночными по огневым точкам. Поняв, что часть хорошо укреплены, а ее защитники настроены решительно, враг начал сворачивать операцию. В результате ни одна «мама» не пострадала.

Между тем в российских СМИ сразу распространилась информация о том, что украинские военные во время этого инцидента убили журналиста Первого телеканала России. Но его там и близко не было…

Оборона донецкого аэропорта. начало истории

26 мая 2014 года – точка отсчета. Именно этот день считают началом обороны аэропорта. Вооруженные Силы Украины показали свой характер в бою с сильным противником, который преобладал количественно. Успешная операция стала переломной для украинских военных и определила дальнейший ход АТО. Одну из главных партий в этой операции сыграл Авдеевский зенитный ракетный дивизион.

Группа российских спецназовцев «Искра», чеченские наемники из отрядов Кадырова и подразделения батальона «Восток» выдвинулись в район аэропорта. Часть сил зашла через подземные коммуникации в новый терминал и заняла позиции, разместив на крыше пулеметы и АГСы.

Из военного городка №13 сразу выехала зенитная установка. Именно она должна была помочь выкурить боевиков из-за фасада нового терминала, против которого стрелковое оружие было бессильно. Между тем защитники ДАПа отвлекали боевиков переговорами, происходила эвакуация гражданских и персонала, на подмогу защитникам аэропорта спешил десант.
После 11 начался бой за аэропорт. Украинских спецназовцев 3-го полка, десантников 25-й бригады и офицеров спецрезерва ГУР, которые защищали аэропорт, поддержали огнем зенитка с авдеевского зенитного ракетного дивизиона и боевая авиация.

– Наша ЗУшка очень помогла ребятам в аэропорту, – вспоминает комдив. – Она подавила огневые точки врага в новом терминале и уничтожила несколько единиц техники с живой силой. Потом прикрывала высадку десанта из вертолетов, периодически «косила» лесополосу, не давая боевикам поднять голову. Штурмовики, вертолеты, зенитки, спецназ – у боевиков не было шансов. Наши ребята хорошо потрепали орду. Правда, терминал пришлось разнести… Жаль уничтожать то, что вся страна так долго готовила к Евро-2012. Столько труда, усилий, народных денег было потрачено!

По разным оценкам, потери боевиков в той операции составляли до 150 погибших.

Прозрение

Даже после первых боев за ДАП визиты «переговорщиков» не прекращались. Боевики «Востока», «Безлера», «Пушилина» требовали немедленно сдаться. После таких визитов каждый раз начинались новые штурмы и обстрелы. Но это не было неожиданностью. Об угрозах в части узнавали заранее – хорошо работала разведка. К тому же, когда начали разворачиваться настоящие боевые действия, местные жители понемногу начали осознавать ужас ситуации и прозревать. Помогали, чем могли: кто сообщал информацию о движении и количестве врага, кто передавал продукты.

– Мы были будто в осаде, – вспоминает комдив. – Враг взял под контроль все окружающие населенные пункты. Нам перекрыли воду, пути обеспечения и сообщения. Но вскоре поставки оружия, боеприпасов и продовольствия возобновилось. С самолетов сбрасывали контейнеры со всем необходимым. Это имущество мы и защитники аэропорта распределяли между собой. Хуже было с водой. Приходилось каждые три дня выезжать в Опытное, которое фактически было под контролем сепаров. Помогали местные – подносили нам ящики с овощами. Люди часто повторяли: «Пока над частью видим наш, украинский, флаг, мы спокойны. Ребята, только не оставляйте нас. Будьте с нами».

Летние бои 2014-го

Кремлевский «военторг» работал на полную, оккупанты становились сильнее и агрессивнее. Это была уже новая действительность. Защитники упорно удерживали участок земли площадью 25 гектаров.

Стоит сказать, что территория военного городка № 13 была стратегически важной для обороны донецкого аэропорта, поскольку расположена она на господствующих высотах, с которых хорошо видно всю северо-западную часть Донецка, включая аэропорт и прилегающие села. Это был некий островок относительной стабильности и безопасности, где происходило накопление сил и отдыхали спецназовцы – будущие «киборги».

К востоку от дивизиона – шахта «Бутовка», которую в то время заняли боевики. Оттуда стреляли почти круглосуточно. Больше всего донимали пулеметы, выстрелы разрывными пулями. Значительную опасность представляли собой снайперы, которые стреляли с верхушки подъемника.

– Через несколько дней ребят достала беготня от дерева к дереву, – рассказывает участник событий Алексей Г. – Подтянули зенитную установку и шарахнули по той проклятой «башне».
Сразу после этого командиру позвонил неизвестный: «У вас пят мынут, штоб сдатса, ыначэ мы вас накроем».

– Иди к черту! – крикнул в ответ командир и бросил трубку. – Ребята, боевая тревога!

Личный состав занял позиции. Враг стал бить из минометов и щедро поливать свинцом. Ракетчики открыли огонь, но огневых средств оказалось недостаточно. Мы попросили минометчиков нам помочь с ДАПа, и они быстро усмирили противника – разнесли вражеские позиции в пух и прах. Но спокойствие длилось недолго – через несколько дней заработали «Грады».

– Первый раз из «Градов» нас обстреляли 27 июля, – говорит командир дивизиона. – Это произошло во время проведения одной спецоперации наших подразделений. Ночью к нам в часть прибыли танки. Они разделились на две группы. Первая двинулась в направлении аэропорта, а вторая осталась у нас до отдельного распоряжения. Через несколько часов разведка сообщила, что боевики, узнав о скоплении наших танков в дивизионе, готовятся накрыть нас из «Градов».

Танкисты рассредоточили технику. Все подготовились к обстрелу. Враг открыл огонь. Дикий гул, взрывы, бряцание осколков… Когда все стихло, командир выбежал из укрытия оценить потери. На посту, где еще час назад были его ребята, догорала «градина». Из укрытий стали выходить бойцы.

– Все живы? Командирам подразделений проверить личный состав и доложить! – взволнованно скомандовал комдив и пошел осматривать территорию.

Снаряды ложились плотно и точно на места, где раньше было сосредоточение личного состава и техники. К счастью, ни ракетчики, ни танкисты не получили даже царапины. Вся техника тоже уцелела.

Свободнее дышать стало лишь после того, как наша пехота освободила Авдеевку, Опытное и Пески. Дошли до указателя «Донецк». Все ощущали большой подъем боевого духа. Казалось, победа неизбежна… Но границу перешла многотысячная орда оккупантов. Потом – Иловайск…

За сутки овладеть танком!

С начала осени враг взял себе за цель оттеснить украинские подразделения подальше от Донецка. На пути воплощения этих амбиций стояла крепость, символ украинского сопротивления – донецкий аэропорт и… военный городок № 13 – со временем Непокоренный «Зенит».

Враг подтянул крупные силы и разнообразное вооружение, чтобы уничтожить Авдеевский дивизион. Взбешенный, не считая собственных потерь, оккупант наступал, как лавина. После тяжелых боев комдив попросил подкрепления артиллерии. Однако в то время поблизости ничего не было. Впервые за несколько месяцев войны возникло ощущение безысходности и приближения неизбежного конца.

К счастью, помогли защитники ДАПа. У командира защитников аэропорта было два танка, один из которых он любезно согласился одолжить «Принимайте, побратимы! Правда, есть одна проблема: у меня два танка, а экипаж – один, и он необходим в аэропорту». Ракетчики ответили «Не вопрос! – Дайте какого-нибудь инструктора хотя бы на день, и мы научимся». Так и договорились.

Вечером с ДАПа приехал танк. За сутки провели «экспресс-курс молодого танкиста», а на следующий день новоиспеченный танковый экипаж испытал броненосец в боях. За несколько недель ребята не только успешно отражали набеги оккупантов на наши позиции, но и выезжали на помощь «киборгам» в аэропорт, где подбили несколько единиц вражеской бронетехники. А все благодаря хорошо налаженной коммуникации дивизиона с защитниками аэропорта.

– Мы понимали с полуслова, – говорит комдив. – Все-таки полгода прикрывали друг друга в боях. Всегда делились последним, когда было трудно: у нас осталось мало боеприпасов – получаем «передачу» с ДАПа, у них закончились продукты – сразу отправляем грузовик с продовольствием. Ребята даже шутили: «Меняем крупу и макароны на гранаты и патроны».

Ротация

Полгода дивизион с боями удерживал свою территорию и помогал защищать донецкий аэропорт. Физически и морально истощенные бойцы ждали ротацию. 30 сентября 2014 года авдеевский зенитный ракетный дивизион сменил сводный отряд Воздушных Сил, который впоследствии назвали «Дикая утка», а его позицию – «Зенит».
После передачи позиций сводному отряду личный состав авдеевского ЗРД присоединился к своим основным силам, получил небольшой отпуск и в дальнейшем в составе Донецкого полка стал защищать воздушное пространство. В ноябре 2015 года дивизион вернулся из района проведения АТО в новый ППД. Но это уже другая история…

Александр ОЛЕХНОВИЧ,
«Народна армія»

sprotyv.info

Продовжити читання

АТО

Беспилотник показал, как украинская артиллерия ведет ответный огонь по российским войскам под Светлодарском. ВИДЕО

Опубліковано

від

Від

В сети появилось видео ответной атаки украинской артиллерии на опорный пункт российских войск “Прыщ” вблизи Светлодарска.

Как сообщает Цензор.НЕТ, видео атаки снято с помощью беспилотника. Запись опубликовал старшина роты спецназа ДУК “Правый сектор” Иван Мирный, ранее служивший в 54-й бригаде ВСУ.

censor.net.ua

Продовжити читання

АТО

Українським військовим біля Талаківки заборонили відстрілюватися, – Бутусов

Опубліковано

від

Від

Командувач оперативного командування “Схід” Олександр Красноок не приймає рішень у зв’язку із загостренням обстановки на маріупольському напрямі.

Про це у Facebook написав журналіст Юрій Бутусов.

“Генерал Красноок не тільки заборонив відповідні дії української артилерії в даному секторі, але і висловив зауваження ряду підлеглих йому українських підрозділів у цьому районі, які нібито беруть участь в перестрілках”, – додав він.

Читайте також: Російські окупанти обстріляли Талаківку

За його словами, будь-які дії у відповідь української артилерії в цьому районі заборонені строго.

Якщо є питання – давати “відповідь” артилерією чи не давати, то треба в цьому випадку поїхати в Талаківку, пожити кілька днів в зоні обстрілу, поспілкуватися з бійцями, тоді, дивись, все стане на свої місця,
– вважає Бутусов.

Він додав, що командиру “треба вміти слухати своїх підлеглих, і розуміти, хто буде нести відповідальність, якщо безкарний ворог завдасть своєю артилерією нові втрати під Маріуполем”.

24tv.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють