Зв'яжіться з нами

Історія

Від ненависті до підтримки: чому змінилося ставлення до УПА?

Опубліковано

від

Нові соціологічні опитування свідчать, що українці різко змінили свою оцінку діяльності УПА й тепер називають “бандерівців” борцями за незалежність України.

Напередодні 75-ї річниці створення Української повстанської армії 14 жовтня дві соціологічні компанії презентували опитування, дані яких щодо позитивної оцінки УПА майже збігаються.

Ще на початку 2010-х років більшість опитаних висловлювались різко проти, схожа ситуація була навіть за президентства Віктора Ющенка, не кажучи про перші роки незалежності в 90-х.

Після Євромайдану українська влада та медіа висвітлюють діяльність УПА в переважно позитивному ключі, а на честь її бійців та керівників почали називати вулиці по всій країні.

Це викликало критику не тільки з боку Росії, а й Польщі, яка вважає УПА винною у “Волинській трагедії” під час Другої світової війни.
Борці за незалежну Україну

У 2014 році Петро Порошенко визначив нове державне свято – День захисника України. Він припадає саме на день створення УПА – 14 жовтня, а також святкування Покрови – свята українського козацтва.

Напередодні 75-річчя створення УПА група “Рейтинг” оприлюднила масштабне дослідження, у тому числі щодо ставлення до “бандерівців”.

Соціологи запитали українців, чи вважають вони вояків ОУН-УПА борцями за незалежність України.

49% респондентів відповіли ствердно, а 29% – негативно. Ще 23% не визначились з відповіддю.

Подібне опитування соціологи “Рейтингу” проводять з 2010 року. Тоді противників визнання УПА було 61%, а прихильників – 20%.

Перелом у настроях соціологи зафіксували в 2015 році.

Зараз позитивне ставлення до УПА повністю переважає на заході України – 80% проти 6%. У центрі теж велика перевага прихильників – 51% на 23%.

А от на півдні прибічників менше противників – 30% на 46%. На сході ж противників суттєво більше – 19% проти 53%.

Схожі цифри 13 жовтня оприлюднила компанія КМІС. Там респондентам поставили таке ж запитання про визнання вояків ОУН-УПА борцями за незалежність.

В опитуванні КМІС загалом по Україні 43% опитаних відповіли ствердно, а 29,2% – негативно.

Ці дані – без врахування тих, хто відмовився відповідати.

Дані у регіонах також майже збігаються з цифрами “Рейтингу”. Захід – 71,4% на 8,2%, центр – 41,1% на 23,9%, південь – 30,7% на 46,1%, а схід – 14,2% на 53,7%.

Систематичний моніторинг ставлення до УПА у 2000-х роках проводив державний Інститут соціальної й політичної психології.

Тоді в українців питали, чи підтримують вони визнання УПА воюючою стороною та їхнє прирівнювання до ветеранів Другої світової.

За даними ІСПП, у 2000 році позитивно до такого кроку ставились 20,5%, а негативно – 43,4%.

У 2002 році прихильників було 28,4%, а противників – 40,4%.

Після приходу до влади у 2005 році Віктора Ющенка, який чітко підтримував УПА, прихильників стало 33,5%, а противників – 43,7%.

А вже 2006 року цифри майже зрівнялись – 35,9% проти 41,1%. Але кількість прихильників так і не переважила.

Офіційне визнання ОУН-УПА відбулось у квітні 2015 року, коли парламент визнав Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію борцями за незалежність.
Освіта та війна

Опитані ВВС Україна експерти назвали кілька ключових причин, чому українці так різко змінили негативне ставлення до УПА на позитивне.

На перше місце вони ставлять конфлікт на сході України, який більшість українців вважають агресією Росії.

Частина українців просто проводить аналогію між бійцями УПА та добровольцями в АТО, які пішли воювати на Донбас у 2014 році.

“Звичайно, радикальну зміну ставлення спричинила війна. Інакше процес йшов би довго і поступово”, – заявила ВВС Україна соціолог Ірина Бекешкіна.

Проте одною з важливих стратегічних причин зміни ставлення вона назвала викладання історії в школах незалежної України.

“Молодші покоління у школах незалежної України вивчають інший погляд на історію, ніж їхні батьки, не кажучи вже про дідів”, – вказує пані Бекешкіна.

Якщо у часи СРСР була однозначна та різко негативна оцінка УПА, то з 90-х у підручниках вже були більш нейтральний та позитивний погляд, вказує вона.
Схоже пояснення має і доктор історичних наук, професор “Києво-Могилянської академії” Олексій Гарань.

“Один з важливих чинників – люди стали більше знати про УПА. Я вчився в радянській школі та радянському інституті, мені розповідали, що УПА – це буржуазні націоналісти та посібники фашистів”, – згадує пан Гарань.

Але з 90-х років люди почали дізнаватись більше і розуміти, що явище повстанської армії досить складне і неоднозначне, вказує історик.

“Ми почали дізнаватись, що люди боролись зі зброєю за незалежність України, у тому числі й проти нацистів”, – додав пан Гарань.

Дослідження “Рейтингу” свідчить, що чим молодші люди, тим вони прихильніше ставляться до УПА.

У віковій групі 18-35 років УПА підтримують 52%, а противників – 25%. А от у віковій групі “старші 51 року” прихильників УПА 42%, а противників – 32%.

Олексій Гарань вказує, що конфлікт з Росією став вагомим психологічним чинником для українців.
“На противагу агресії Росії на перше місце у багатьох людей в позитивному ключі висуваються люди, які боролись проти сталінського режиму за незалежність України”, – вважає пан Гарань.

Професор не виключає, що на фоні російської пропаганди про “злих бандерівців” українці почали усвідомлювати, що радянська пропаганда проти УПА теж могла бути вигадкою.

Хоча історик застерігає, що в Україні починають ідеалізувати історію УПА, яка насправді є дуже складною. І сам Бандера, який перетворився на символ, також є постаттю дуже неоднозначною.

Системна пропаганда?

Досить критичний до нинішньої української влади політолог Михайло Погребинський вказує, що в Україні радянська пропаганда “проти” УПА змінилась на пропаганду “за”.

“Сам факт, що УПА боролись за незалежність України – це правда. Те, що вони співпрацювали з Гітлером – це теж правда. Але в УПА розглядали його як шанс отримати незалежність”, – вважає пан Погребинський.

За його словами, коли переважала негативна пропаганда проти УПА, то на перший план виставляли теми співпраці з Гітлером на початку війни, а також участь в антипольських акціях.
“Тепер негатив про УПА посунули на задній план, а на передній – те, що вони боролись за незалежність від Росії. І це теж правда”, – додав Михайло Погребинський.

Різку зміну ставлення за останні три роки він пояснює просто – працює факт протистояння з Росією, яке супроводжується антиросійською пропагандою на центральних телеканалах.

Михайло Погребинський називає показовим, що навіть серед виборців досить проросійського “Опозиційного блоку” 18% теж підтримують визнання УПА борцями за незалежність України.

Керівник соціологічної групи “Рейтинг” Олексій Антипович вважає, що на суттєву зміну ставлення українців до теми УПА вплинув телевізор.

“Українець живе телевізором. Що скаже українцю телебачення, те осяде в українські мізки. Мова йде про те, що інформаційно ми перейшли на проукраїнські настрої в інформаційному просторі”, – зазначив соціолог в інтерв’ю “Громадському радіо”.

Експерт вважає, що за останні роки в свідомості українців відбулись дійсно суттєві зміни.

І вони, як додала пані Бекешкіна, триватимуть. Вона спрогнозувала, що зі зміною поколінь ставлення до УПА ставатиме позитивним навіть на сході країни.

bbc.com/ukrainian

Реклама
Коментарі

Історія

100 років тому був підписаний Берестейський мирний договір

Опубліковано

від

Від

100 тому був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперії та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою.

Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

З початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Береста (нинішній Брест у Білорусі) – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові.

«Українці різко різняться від російських делегатів, – записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. – Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім розуміють: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках федеративної держави».

Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Докладнішу лінію кордону мала встановити змішана комісія відповідно до етнографічного розселення, зважаючи на бажання самого населення. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.

УНР зобов’язувалась до 31 липня 1918 року вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини велику кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, вугілля та інших товарів.

Скориставшись проханням уряду УНР про надання допомоги в боротьбі з більшовиками, Німеччина і Австро-Угорщина направили в Україну майже півмільйонну армію. Окупація завдала великої шкоди престижу Української Центральної Ради серед народних мас. Незважаючи на всі потуги, важко склалися також її взаємини з командуванням окупаційних військ. Позбавлена підтримки, Центральна Рада незабаром була розігнана окупантами. Їй на зміну прийшов гетьманський режим Павла Скоропадського, який, утім, теж довго не протримався.

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві.

ukrinform

Продовжити читання

АТО

«Шість годин з вогнем пробивали коридор до позиції «Стас», або про один день бою за село Рідкодуб

Опубліковано

від

Від

ТОДІ ЗВЕДЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ 30-ї БРИГАДИ РАЗОМ З ОКРЕМИМ РОЗВІДБАТОМ ВИВЕЛИ З ОТОЧЕННЯ 126 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ГІРСЬКО-ПІХОТНОЇ БРИГАДИ ТА БАТАЛЬЙОНУ ТЕРОБОРОНИ «КИЇВСЬКА РУСЬ»

Своїми спогадами про події в районі Дебальцівського виступу, які відбувалися на початку лютого 2015 року, ділиться безпосередній учасник тих подій, головний сержант взводу сержант Олександр Никитюк, який на той час проходив службу в 30-й механізованій бригаді

— 6 лютого у зв’язку із загостренням ситуації на Дебальцівському напрямку зведеному підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади, створеному для надання допомоги частинам, які потрапили в оточення, було поставлено бойове завдання висунутися в район населеного пункту Рідкодуб для забезпечення ротації підрозділів 128-ї бригади й батальйону «Київська Русь». Групу в складі 30 військовослужбовців, одного танка Т-64 й трьох БМП-2 очолив досвідчений командир взводу старший лейтенант Вадим Боднар,— пригадує Олександр Никитюк.

Серед тих, що увійшли до складу групи, були розвідники, гранатометники, снайпери, сапери, механіки-водії, які мали не тільки відмінну професійну підготовку, а й психологічну стійкість до дій в екстремальній ситуації. Але навряд чи хто з них тоді міг уявити, через які випробування доведеться пройти.

За даними нашої розвідки, населений пункт Рідкодуб, розташований у крайній східній точці оборони Дебальцівського виступу, перебував під контролем підрозділів Збройних Сил України. Основна наша позиція «Стас» була за два кілометри за цим населеним пунктом. Там зосереджувалися підрозділи 128-ї бригади, з кількома одиницями танків і БМП. З кінця січня російські окупанти стали постійно обстрілювати позицію з важкого озброєння. Серед особового складу було багато поранених і контужених. Їх треба було евакуювати в Дебальцеве, а потім у госпіталь Дніпра.

О 3-й годині ранку зведений підрозділ висунувся в призначену точку. Погода була «гірше не придумаєш». Сніг, який випав за кілька днів до цього, почав танути, і всі дороги перетворилися на важкопрохідне море бруду. У багнюці застрягали навіть танки.

— До Рідкодуба підійшли о 5-й годині ранку, — продовжує головний сержант взводу Олександр Никитюк. — Небо, затягнуте хмарами, ледь стало сіріти. Може, це нас і врятувало. Виявилося, що дані нашої розвідки застаріли: у селі вже були бойовики. Тільки-но наблизилися на відстань 300–400 метрів, як із крайніх хат по нас відкрили прицільний вогонь зі стрілецької зброї. Ми рухалися колоною, тому основний удар прийняли на себе ті, що були в її голові. На жаль, одразу дістав важке поранення наш командир старший лейтенант Боднар. Куля увійшла в неприкрите бронежилетом місце, пройшла навиліт і застрягла в бронепластині з другого боку. Я прийняв командування на себе. Щоб не залишатися мішенню й мати змогу вести вогонь силами всієї групи, наказав розосередитися. Розгорнулися в лінію й стали рухатися вперед під прикриттям броні трьох БМП-2.

Мабуть, наша поява стала для російських найманців цілковитою несподіванкою. Вони не могли визначити, якими силами їх атакують, і почали в паніці вибігати з будинків, у яких улаштували свої вогневі точки. Завдяки цьому ми зрізали одразу шістьох. Коли зайшли в найближчу хату, то зрозуміли, що бойовики облаштувалися тут міцно. Віконні отвори було закладено бетонними блоками й мішками з піском. Підлогу зірвано, і між балками в землі вирито окопи. Між будинками зроблено проходи в стінах і парканах, щоб не пересуватися по відкритих місцях. Сам Рідкодуб — це одна центральна вулиця й два ряди будинків по обидва боки. Усього налічувалося близько сотні будівель. Ми діяли наосліп. Майже в кожному будинку були позиції, звідки вели щільний вогонь із кулеметів, гранатометів, АГС, працювали снайпери. Тому нам довелося діяти за схемою: двоє прикривають вогнем, двоє зачищають. Спочатку закидуємо гранатами вікна, потім підвали, льохи й тільки опісля заходимо в будинок. Але навіть після вибуху гранат бойовики якимось чином залишалися цілими й відкривали вогонь. Так ми втратили двох наших хлопців — Льошу Буслаєва та Ігоря Новака, вісім вояків зазнали поранень. Велику загрозу становили їхні МТЛБ. На них були ПТКУРи, і вони, постійно маневруючи, вели вогонь з-за хат і посадок. Одну з наших БМП було підбито. На щастя, екіпаж вцілів.

Об 11-й до нас підійшла підмога. Окремий розвідувальний батальйон під командуванням офіцера з позивним «Варшава» вступив у бій у південній частині села, відтягнувши на себе значні сили бойовиків. За шість годин безперервного бою нам удалося пробити коридор до позиції «Стас». Ми одразу почали евакуацію поранених. БМП завантажили під зав’язку, і вона під охороною розвідників, які розмістилися на броні, без утрат дійшла до Дебальцевого.

Тим часом до бойовиків стало підходити підкріплення, також і танки. Вогонь ставав дедалі щільнішим. Нам насилу вдавалося утримувати коридор. До 14-ї години всі 126 військовослужбовців із позиції «Стас» організовано вийшли з оточення, не втративши жодного бійця. Мали тільки кілька поранених і контужених. Найнебезпечнішою була відкрита ділянка дороги на виїзді з Рідкодуба. Її прострілювали з танка, який ховався на закритій позиції. На щастя — жодного точного влучання, і всі наші машини вдало проскочили це небезпечне місце.

Наш зведений підрозділ замикав відхід основних сил. До того моменту від неї залишалося всього восьмеро вцілилих: 20 військовослужбовців зазнали поранень, а двоє загинули. Вкотре згадуючи той драматичний день, серце сповнюється гордістю за виконану роботу. Скільки життів нам удалося врятувати, скільки чоловіків, синів, батьків повернулося живими до своїх родин!..

Записав Олександр КІНДСФАТЕР “Народна Армія”

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Цього дня, 100 років тому, під час першої радянсько-української війни, більшовики захопили центральну частину Києва

Опубліковано

від

Від

Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців – як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали… Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.

«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», – згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…»»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі.

9 лютого 1918 року був укладений Берестейський мирний договір, відповідно якого півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. Вже 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

ukrinform

Продовжити читання

Зараз обговорюють