Зв'яжіться з нами

Історія

Унікальна мапа України: актуальна і через 100 років

Опубліковано

від

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Прага – У чеській столиці в рамках виставки про історію української, російської та білоруської імміграції в міжвоєнній Чехословаччині виставлена унікальна мапа України, видана майже 100 років тому, на якій зображені визвольні змагання українців та їхні зусилля, спрямовані на збереження державності в добу Української Народної Республіки. Чеські фахівці кажуть, що тодішні спроби України втримати незалежну державу не мали успіху через брак підтримки з боку провідних західних держав і радять нині Україні не забувати про цей історичний урок.

Виставка під назвою «Досвід вигнання: Долі емігрантів з території колишньої Російської імперії в міжвоєнній Чехословаччині» працює в Літньому павільйоні «Hvězda» (Зірка), що на околиці Праги в мальовничому парку.

Павільйон Hvězda» (Зірка), околиця Праги

Фото: Павільйон Hvězda» (Зірка), околиця Праги

Ідея виставки – показати життя емігрантів із України, Росії та Білорусі, які приїхали до Чехословаччини в міжвоєнний період після відновлення нею свої державності в 1918 році.

Тоді та еміграція була переважно політичною – зазнали невдачі українські визвольні змагання 1917–1921 років, не встояла також і Білоруська Народна Республіка, зазнали поразки від більшовиків представники російського білого руху…

Чехословаччина тоді була демократичною державою і президент Томаш Масарик дав прихисток політемігрантам. Життя цих трьох діаспор було повноцінним: клуби, культурні та наукові установи, мистецтво, спорт… Усього з колишніх теренів Російської імперії виїхало до Європи два мільйони людей, рятуючись від переслідувань з боку більшовиків, а також втікаючи від воєн.

«Молода чехословацька держава на початку 1920-х років допомагала іммігрантам з колишньої Російської імперії, не дивлячись на їхню національність. Чехословацька держава також навала підтримку освітнім закладам цих діаспор. Українська імміграція була дуже сильною в Чехословаччині і деякі інституції переїхали сюди з Відня – скажімо, Український вільний університет», – зазначив в інтерв’ю Радіо Свобода куратор виставки Якуб Гаузер.

«Україна була у вогні»

На виставці представлена унікальна й дуже рідкісна мапа України, на якій показані спроби українців вберегти державність періоду УНР і апетити різних сусідів щодо розшматування українських земель.

«На зламі 1920 року в багатьох країнах вже був мир, але не в Україні. І цей іронічний заголовок «Світовий мир на Україні!» свідчить, що, можливо, в багатьох країнах Європи після завершення Першої світової війни вже було спокійно, але не в Україні. Це дуже контрастувало з Чехословаччиною, яка вже на той час розбудовувала свої молоду державу. А, на жаль, Україна була у вогні, а Українська держава мала лише короткочасне існування», – розповідає Гаузер.

В нижній частині карти є напис: «Світовий мир на Україні!» – він справді виглядає, як зауважує Гаузер, дещо іронічно, адже до миру далеко – як у тих історичних реаліях століття тому, так і на самій мапі.

На Україну з півночі зазіхають більшовики, зі сходу – білогвардійці. Вгорі мапи – полум’я вогню.

«На карті бачимо, як проти України воюють більшовики, а також білогвардійці під царським прапором. Цікаво, що більшовики та білогвардійці хоч і воювали між собою, але й ті, й інші воювали проти України – ось в якій важкій ситуації Україна тоді була!» – пояснює Гаузер.

На карті видно, що на українські землі зазіхають також і сусіди із заходу та південного заходу.

«Це, звичайно, не класична (топографічна) карта. Це також і політичний плакат. В той час виготовлення такого типу карт чи плакатів було дуже поширеним. Тому там такі трохи перебільшені фігури російських, румунських, польських вояків», – каже куратор виставки Якуб Гаузер.

Історія самої мапи

Мапа видана у Відні майже сто років тому – вочевидь, або у 1919-му, або у 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художником є «Verte» і малював він її у Відні, бо поруч із його підписом є і напис «Wien» в нижньому правому куточку. А автором мапи – себто, автором ідеї, є, як написано на карті, Г. Гасенко. Цей примірник мапи зберігається у Слов’янській бібліотеці у Празі.

В інтернеті можна дізнатися, що людина з таким іменем – Юрій (Георгій) Гасенко – була політичним та культурним діячем доби УНР. Гасенко був особистим ад’ютантом Симона Петлюри, був членом делегації Української Центральної Ради на мирних переговорах у Бресті.

Гасенко був також послом із особливих доручень при Міністерстві закордонних справ УНР, а також виконував різні дипломатичні доручення в Австрії, Німеччині, Італії, Швейцарії та інших країнах. Звідси, вочевидь, і знання і розуміння зовнішньополітичної ситуації довкола України в ті важкі для неї часи.

Гасенко працював у посольстві УНР в Румунії, а також жив у Чехословаччині та Німеччини, а потім перебрався до Франції, де помер на початку 1930-х років.

«Карта показує трагічну історію України тієї доби. І вона також ніби промовляє до наших часів. Через різні імперіалістичні прагнення інших країн Україна не змогла втримати незалежну державу», – каже Гаузер.

Сучасне звучання

Карта також має досить і сучасний відгук, адже Україна протистоїть російській агресії на сході ось вже понад три роки. Майже три з половиною роки минуло від окупації Криму Кремлем.

Фото: На карті Крим чітко вказаний як територія України

Є сили й політики і в країнах-західних сусідах України, які виношують плани повернення під свій контроль українських земель або лунають вимоги щодо надання автономії територіям, де живуть етнічні громади, споріднені з сусідніми з Україною країнами.

«Звичайно, дуже важко порівнювати ситуацію, яка існувала 100 років тому, з нинішньою. Наприклад, відносини між Україною та Польщею в ті часи були набагато складнішими, аніж зараз. Але якщо говорити про нинішню російську агресію проти України, то в деяких аспектах історія справді повторюється», – каже Гаузер.

А професор Колумбійського університету (США) Їржі Пехе зазначає, що ключовим фактором того, що Україні не вдалося утримати державність 100 років тому були відсутність підтримки з боку провідних західних держав.

«Підтримка західних держав є ключовою. На відміну від націй, які входили до Австро-Угорської імперії і мали певну автономію, Україна цього не мала в Російській імперії і була менш готова до державності в ті часи», – каже професор.

І хоча серед причин поразки українських визвольних змагань 100 років тому називають також брак єдності серед українців або сильних акцент на лівих соціальних вимогах при меншій увазі до потреб збереження самої державності, а також брак потужної армії в часи УНР, однак професор Пехе наголошує саме на зовнішньому факторі як надзвичайно важливому чиннику.

Фото: Репродукція мапи України, яку використовували на Паризькій мирній конференції у 1919 році

«Уроки історичної давнини, – а вони актуальні й нині! – якщо країна хоче мати успіх і мати незалежність, вона повинна збудувати міцні союзи з ключовими світовими потугами, а також і з сусідами. Бо якщо країна не матиме підтримки з боку потужних союзників, тоді її незалежність може постати перед загрозою» – наголошує Пехе.

Професор також додає: «Нині Україна в іншій ситуації, аніж 100 років тому, бо, незважаючи на російський тиск, Україна має підтримку Західної Європи, підтримку ЄС, і, на мою думку, ця підтримка повинна бути ще сильнішою, щоб нинішня України не мала такої долі, як Україна 1917-1919 років».

radiosvoboda.org / Ростислав Хотин

Історія

100 років тому був підписаний Берестейський мирний договір

Опубліковано

від

Від

100 тому був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперії та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою.

Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

З початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Береста (нинішній Брест у Білорусі) – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові.

«Українці різко різняться від російських делегатів, – записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. – Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім розуміють: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках федеративної держави».

Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Докладнішу лінію кордону мала встановити змішана комісія відповідно до етнографічного розселення, зважаючи на бажання самого населення. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.

УНР зобов’язувалась до 31 липня 1918 року вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини велику кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, вугілля та інших товарів.

Скориставшись проханням уряду УНР про надання допомоги в боротьбі з більшовиками, Німеччина і Австро-Угорщина направили в Україну майже півмільйонну армію. Окупація завдала великої шкоди престижу Української Центральної Ради серед народних мас. Незважаючи на всі потуги, важко склалися також її взаємини з командуванням окупаційних військ. Позбавлена підтримки, Центральна Рада незабаром була розігнана окупантами. Їй на зміну прийшов гетьманський режим Павла Скоропадського, який, утім, теж довго не протримався.

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві.

ukrinform

Продовжити читання

АТО

«Шість годин з вогнем пробивали коридор до позиції «Стас», або про один день бою за село Рідкодуб

Опубліковано

від

Від

ТОДІ ЗВЕДЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ 30-ї БРИГАДИ РАЗОМ З ОКРЕМИМ РОЗВІДБАТОМ ВИВЕЛИ З ОТОЧЕННЯ 126 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ГІРСЬКО-ПІХОТНОЇ БРИГАДИ ТА БАТАЛЬЙОНУ ТЕРОБОРОНИ «КИЇВСЬКА РУСЬ»

Своїми спогадами про події в районі Дебальцівського виступу, які відбувалися на початку лютого 2015 року, ділиться безпосередній учасник тих подій, головний сержант взводу сержант Олександр Никитюк, який на той час проходив службу в 30-й механізованій бригаді

— 6 лютого у зв’язку із загостренням ситуації на Дебальцівському напрямку зведеному підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади, створеному для надання допомоги частинам, які потрапили в оточення, було поставлено бойове завдання висунутися в район населеного пункту Рідкодуб для забезпечення ротації підрозділів 128-ї бригади й батальйону «Київська Русь». Групу в складі 30 військовослужбовців, одного танка Т-64 й трьох БМП-2 очолив досвідчений командир взводу старший лейтенант Вадим Боднар,— пригадує Олександр Никитюк.

Серед тих, що увійшли до складу групи, були розвідники, гранатометники, снайпери, сапери, механіки-водії, які мали не тільки відмінну професійну підготовку, а й психологічну стійкість до дій в екстремальній ситуації. Але навряд чи хто з них тоді міг уявити, через які випробування доведеться пройти.

За даними нашої розвідки, населений пункт Рідкодуб, розташований у крайній східній точці оборони Дебальцівського виступу, перебував під контролем підрозділів Збройних Сил України. Основна наша позиція «Стас» була за два кілометри за цим населеним пунктом. Там зосереджувалися підрозділи 128-ї бригади, з кількома одиницями танків і БМП. З кінця січня російські окупанти стали постійно обстрілювати позицію з важкого озброєння. Серед особового складу було багато поранених і контужених. Їх треба було евакуювати в Дебальцеве, а потім у госпіталь Дніпра.

О 3-й годині ранку зведений підрозділ висунувся в призначену точку. Погода була «гірше не придумаєш». Сніг, який випав за кілька днів до цього, почав танути, і всі дороги перетворилися на важкопрохідне море бруду. У багнюці застрягали навіть танки.

— До Рідкодуба підійшли о 5-й годині ранку, — продовжує головний сержант взводу Олександр Никитюк. — Небо, затягнуте хмарами, ледь стало сіріти. Може, це нас і врятувало. Виявилося, що дані нашої розвідки застаріли: у селі вже були бойовики. Тільки-но наблизилися на відстань 300–400 метрів, як із крайніх хат по нас відкрили прицільний вогонь зі стрілецької зброї. Ми рухалися колоною, тому основний удар прийняли на себе ті, що були в її голові. На жаль, одразу дістав важке поранення наш командир старший лейтенант Боднар. Куля увійшла в неприкрите бронежилетом місце, пройшла навиліт і застрягла в бронепластині з другого боку. Я прийняв командування на себе. Щоб не залишатися мішенню й мати змогу вести вогонь силами всієї групи, наказав розосередитися. Розгорнулися в лінію й стали рухатися вперед під прикриттям броні трьох БМП-2.

Мабуть, наша поява стала для російських найманців цілковитою несподіванкою. Вони не могли визначити, якими силами їх атакують, і почали в паніці вибігати з будинків, у яких улаштували свої вогневі точки. Завдяки цьому ми зрізали одразу шістьох. Коли зайшли в найближчу хату, то зрозуміли, що бойовики облаштувалися тут міцно. Віконні отвори було закладено бетонними блоками й мішками з піском. Підлогу зірвано, і між балками в землі вирито окопи. Між будинками зроблено проходи в стінах і парканах, щоб не пересуватися по відкритих місцях. Сам Рідкодуб — це одна центральна вулиця й два ряди будинків по обидва боки. Усього налічувалося близько сотні будівель. Ми діяли наосліп. Майже в кожному будинку були позиції, звідки вели щільний вогонь із кулеметів, гранатометів, АГС, працювали снайпери. Тому нам довелося діяти за схемою: двоє прикривають вогнем, двоє зачищають. Спочатку закидуємо гранатами вікна, потім підвали, льохи й тільки опісля заходимо в будинок. Але навіть після вибуху гранат бойовики якимось чином залишалися цілими й відкривали вогонь. Так ми втратили двох наших хлопців — Льошу Буслаєва та Ігоря Новака, вісім вояків зазнали поранень. Велику загрозу становили їхні МТЛБ. На них були ПТКУРи, і вони, постійно маневруючи, вели вогонь з-за хат і посадок. Одну з наших БМП було підбито. На щастя, екіпаж вцілів.

Об 11-й до нас підійшла підмога. Окремий розвідувальний батальйон під командуванням офіцера з позивним «Варшава» вступив у бій у південній частині села, відтягнувши на себе значні сили бойовиків. За шість годин безперервного бою нам удалося пробити коридор до позиції «Стас». Ми одразу почали евакуацію поранених. БМП завантажили під зав’язку, і вона під охороною розвідників, які розмістилися на броні, без утрат дійшла до Дебальцевого.

Тим часом до бойовиків стало підходити підкріплення, також і танки. Вогонь ставав дедалі щільнішим. Нам насилу вдавалося утримувати коридор. До 14-ї години всі 126 військовослужбовців із позиції «Стас» організовано вийшли з оточення, не втративши жодного бійця. Мали тільки кілька поранених і контужених. Найнебезпечнішою була відкрита ділянка дороги на виїзді з Рідкодуба. Її прострілювали з танка, який ховався на закритій позиції. На щастя — жодного точного влучання, і всі наші машини вдало проскочили це небезпечне місце.

Наш зведений підрозділ замикав відхід основних сил. До того моменту від неї залишалося всього восьмеро вцілилих: 20 військовослужбовців зазнали поранень, а двоє загинули. Вкотре згадуючи той драматичний день, серце сповнюється гордістю за виконану роботу. Скільки життів нам удалося врятувати, скільки чоловіків, синів, батьків повернулося живими до своїх родин!..

Записав Олександр КІНДСФАТЕР “Народна Армія”

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Цього дня, 100 років тому, під час першої радянсько-української війни, більшовики захопили центральну частину Києва

Опубліковано

від

Від

Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців – як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали… Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.

«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», – згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…»»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі.

9 лютого 1918 року був укладений Берестейський мирний договір, відповідно якого півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. Вже 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

ukrinform

Продовжити читання

Зараз обговорюють