Зв'яжіться з нами

АТО

Ультрас, блогер, суддя, релігієзнавець і директор заводу. Що відомо про 73 українських заручників, звільнених бойовиками “Л/ДНР”

Опубліковано

від

У середу, 27 грудня, на лінії розмежування на Донбасі відбувся обмін утримуваними особами між Україною та угрупованнями “Л/ДНР“. За даними СБУ, українська сторона передала бойовикам 233 осіб, у відповідь було звільнено 73 українців: терористи “ЛНР” відпустили 16 заручників, “ДНР” – 57. Наразі опубліковано прізвища приблизно 60 з них. “ГОРДОН” розповідає, що відомо про звільнених українців.

Владислав Овчаренко та Артем Ахмєров – ультрас луганської “Зорі”. Їх затримали в листопаді 2016 року представники “міністерства держбезпеки ЛНР” за те, що їх нібито рекрутував співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України з позивним Великий і Злий. Обвинувачені у “шпигунстві”.

Валентин Богдан – контрактник Збройних сил України. Зник у січні 2016 року поблизу Попасної Луганської області. 22 листопада 2017 року зателефонував батькові й розповів, що перебуває в Луганському СІЗО.

Едуард Неделяєв – блогер. Затримано в листопаді 2016 року. Під ніком Edward Ned розміщував на своїх сторінках у соцмережах критичні пости про те, що відбувається в окупованому Луганську, та підтримував Україну.

Ігор Козловський – відомий учений-релігієзнавець, історик, викладач одного з донецьких вишів. Затримано наприкінці січня 2016 року. Його дружина припустила, що причиною арешту було листування, яке Козловський вів у Facebook.


Слева – направо: Владислав Овчаренко, Валентин Богдан, Эдуарда Неделяев, Игорь Козловский. Фото: Роман Бочкала / Facebook; ЕРА; Rusvesna.su 1945 / YouTube; vlada.io

Зліва – направо: Владислав Овчаренко, Валентин Богдан, Едуард Неделяев, Ігор Козловський. Фото: Роман Бочкала / Facebook; ЕРА; Rusvesna.su 1945 / YouTube; vlada.io

Володимир Фомічов – співробітник київської організації “Центр UA”. Затримано 4 січня 2016 року, коли він приїхав на підконтрольну бойовикам територію до батьків на новорічні свята. Обвинувачено в тому, що нібито провіз у Макіївку дві гранати.

Олександр Морозов та Іван Ляса – учасники оборони донецького аеропорту. Морозова захопили в січні 2015 року.

“Нас обстріляли, машину, я залишився сам, і потім через добу, коли виходив, то заблукав і зайшов у Донецьк. І там уже за два тижні мене виловили”, – розповідав він у коментарі НТВ.

Ляса служив у танкових військах. Бойовики підбили танк, його поранили й узяли в заручники.

Олександр Олійник – розвідник. Узято в заручники в лютому 2015 року під Дебальцевом. Обвинувачено в “тероризмі”.


Слева – направо: Владимир Фомичев, Александр Морозов, Иван Ляса, Александр Олейник. Фото: Vladimir Fomichev / Facebook; ntv.ru; ntv.ru; radiosvoboda.org

Зліва – направо: Володимир Фомічов, Олександр Морозов, Іван Ляса, Олександр Олійник. Фото: Vladimir Fomichev / Facebook; ntv.ru; ntv.ru; radiosvoboda.org

Микола Герасименко та Олександр Лазаренко – бійці батальйону “Кривбас”. Були захоплені у 2015 році неподалік від Дебальцева.

Євген Чуднєцов – боєць полку Національної гвардії “Азов”. Його утримували із зими 2015 року, визнали винним у “спробі повалення конституційного ладу” і “проходженні підготовки в екстремістській організації”. Засудили до 30 років в’язниці. Протягом двох років Чуднєцов перебував в одиночній камері донецького СІЗО, потім його перевели в колонію в Макіївці – його рідному місті.

Олексій Кириченко та Андрій Бессараб – жителі Харківської області. Кириченко перебував у заручниках протягом трьх із половиною років. Пішов добровольцем на фронт у серпні 2014-го. Служив розвідником у штабі АТО, воював на Савур-Могилі. Після поразки виходив з оточення у Волновасі, але потрапив у засідку на блокпосту неподалік від Старобешевого.

Бессараба бойовики утримували з 2016 року.

Василь Гулька, Олексій Кодьман, Микола Іовов і Володимир Бачинський – бійці 56-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ з Тернопільської області. 12 листопада 2015 року Гулька, Кодьман та Іовов виконували бойове завдання й були захоплені в районі села Павлопіль неподалік від Маріуполя. Трохи пізніше захопили Бачинського.


Слева – направо: Николай Иовов, Василий Гулька. Фото: Николая Иовов / "ВКонтакте"; lypa.com.ua

Зліва – направо: Микола Іовов, Василь Гулька. Фото: Николай Иовов / “ВКонтакте”; lypa.com.ua

Роман Фурсов – боєць 58-ї бригади. Опинився в заручниках унаслідок зіткнення під Кримським Луганської області 25 листопада 2017 року.

Олександр Калін – військовослужбовець 2-го батальйону “Горинь” із Рівненської області. Був захоплений 13 вересня 2015 року.

Артем Віндюк – боєць 24-ї бригади з Волині, бойовики утримували його протягом року й одного дня.

Валерій Радовець і Олексій Кушпіль – бійці 57-ї бригади. У квітні 2016 року були затримані під Горлівкою. У “міноборони ДНР” заявили, що військові “рухалися у п’яному вигляді на автомобілі ЗІЛ-131 трасою Артемівськ – Майорськ”.

Олександр Храмих – житель Тореза, військовослужбовець батальйону “Шахтарськ”. Затримано бойовиками й засуджено в червні 2017-го за “насильницьке захоплення влади”. Відбував покарання в колонії суворого режиму.

Павло Юрбаш – боєць 10-ї бригади. Потрапив до бойовиків у липні 2016 року, намагаючись витягти загиблого товариша.


Слева – направо: Роман Фурсов, Алексей Кодьман. Фото: News-Front / YouTube; ternopoliany.te.ua

Зліва – направо: Роман Фурсов, Олексій Кодьман. Фото: News-Front / YouTube; ternopoliany.te.ua

Олександр Абрамов – “військовослужбовець ДНР”. У вересні 2016 року був засуджений до 18 років в’язниці за “шпигунство на користь українських силовиків”.

Валентина Бучок – одна з небагатьох звільнених жінок. Працювала електромонтером у Донецьку. У лютому 2017-го її було обвинувачено у “співпраці з СБУ”.

Галина Гайова – старша медсестра пологового відділення лікарні в Докучаєвську. У листопаді 2017 року її було засуджено до 10 років колонії за обвинуваченням у “шпигунстві на користь іноземної держави”.

Лілія Коць – екс-боєць 8-го батальйону Української добровольчої армії “Аратта”. У жовтні 2016-го “МГБ ДНР” опублікувало відео із зізнаннями затриманої Коць у спробі викрасти “військовослужбовця ДНР”.

Кузьма Гашпор – працівник комбінату “Азовсталь” із Маріуполя. У вересні 2015 року виїхав до Безіменного та не повернувся.

Олексій Голіков – житель Горлівки. Разом з іншим горловчанином Ігорем Кулішем його обвинуватили у спробі “підірвати високопоставленого армійського офіцера ДНР”. Під час затримання в липні 2016-го Голіков нібито встиг натиснути на кнопку вибухового пристрою, один із них спрацював, але внаслідок вибуху ніхто не постраждав.

Едуард Казначеєв – колишній суддя Донецького апеляційного адміністративного суду. 10 квітня 2017 року в маріупольську поліцію звернулася голова суду Раїса Ханова, яка розповіла, що Казначеєв не вийшов із відпустки. “МВС ДНР” опублікувало відео “Сповідь перебіжчиків”, на якому присутній суддя, однак він не висловлює підтримки бойовикам.


Эдуард Казначеев, Кузьма Гашпор (в центре), Валентина Бучок, Лилия Коц (в центре). Фото: МВД ДНР / YouTube; 0629.com.ua; МГБ ДНР / YouTube; МГБ ДНР / YouTube

Едуард Казначеєв, Кузьма Гашпор (у центрі), Валентина Бучок, Лілія Коць (у центрі). Фото: МВД ДНР / YouTube; 0629.com.ua; МГБ ДНР / YouTube; МГБ ДНР / YouTube

Анатолій Костенніков – житель Первомайська Луганської області. Обвинувачено у “шпигунстві” на користь Головного управління розвідки Міністерства оборони України. У вересні 2017-го засуджено до 13 років.

Віталій Недосєкін – директор коледжу при Донецькій академії автотранспорту. Затримано у лютому 2017 року за те, що нібито збирав і передавав дані українським спецслужбам.

Антон Чмерук – 27-річний житель Луганська. У листопаді 2017-го засуджено до 12 років позбавлення волі “за державну зраду у формі шпигунства на користь України”.

Олег Чулга – житель Слов’янська. Затриманий співробітниками “МГБ ДНР” у лютому 2015 року за те, що нібито був завербований співробітниками СБУ. Обвинувачений у “шпигунстві” й у грудні 2016-го засуджений до 11 років позбавлення волі.

Віталій Швайко – генеральний директор Лутугинського науково-виробничого валкового комбінату. Заарештовано в лютому 2016 року за підозрою у “зловживанні посадовими повноваженнями”. Він нібито розрізав на заводі військову техніку бойовиків.

Окрім того, на підконтрольні Україні території повернулися Арбузов О., Бєлов Ю., Бердник Д., Гладкий С., Даркін О., Канарський О., Кононенко Є., Кононенко І., Кусков О., Левашов Д., Любчук В., Новицький А., Петрачкова О., Політова О., Попов О., Радулов С., Сапожніков І., Сінченко Г., Симоненко Є., Соболев М., Старченко С., Сичов Л., Тиренко І., Яковенко І.

Загалом серед колишніх заручників 41 цивільний і 32 військові.

Президент України Петро Порошенко зустрів звільнених українців у Краматорську, звідки вони літаком вилетіли до Харкова, а потім прибули до Борисполя.

Мирослав СЕМЕНЮК

 

gordonua.com

Реклама
Коментарі

АТО

Усупереч науці: пораненому влили відро крові й наказали жити

Опубліковано

від

Від

Це саме той випадок, коли кажуть, що народився в сорочці, а медицина межує з фантастикою


16 червня 2018-го…
Анатолій Горбенко, кавалер орденів «Народний Герой України» та «За мужність», набирає телефонний номер і з тривогою слухає гудки. За мить він уперше говоритиме з людиною, яка два роки тому «виправила» в його біографії цифру «200» на «300».

— Доброго дня, я — Анатолій. Ви мені життя врятували…

Для Андрія Заремби цих кількох слів було достатньо, щоб відчути неймовірне хвилювання на тому кінці «дроту». Мурахи по тілу і клубок у горлі: військовий медик витирає сльози радості, бо впродовж двох років нічого не знав про долю найскладнішого в його практиці пораненого.

Все ж таки недаремно тоді спалили дві тонни пального! Згадує, як аж півтори години вручну качав повітря, влив критичну кількість крові та препаратів…

Схоже, цей дзвінок став лікарю найкращим подарунком до професійного свята

16 червня 2016-го… Якраз два роки тому…

У нього не було шансів. Жодних. Поряд вибухнув фугас, і український розвідник отримав безліч травм, що були несумісні із життям: відірвало обидві ноги, десятки осколків у тілі, складне поранення внутрішніх органів, живота, грудної клітки, критична крововтрата…. Здавалося, бійця не врятувати, навіть до найближчого польового медпункту мало шансів живим довезти. Та побратими вирішили: «Житиме!» За лічені секунди наклали турнікети, зупинили кровотечу. Поранений кричав від болю. Треба було терміново доправити його до медиків! А як дотягти? Раптом звідкілясь з’явилася бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній бійця, як на ношах, і донесли до українських позицій, де вже чекали хірурги.

«Ми зробили все можливе. Якщо вдасться швидко перевезти вертольотом, то невеликі шанси є, — попередили лікарі після операції. — Без повітряної евакуації ми точно його втратимо».

Евакуаційна бригада вилетіла із Краматорська. Пораненого домовились забирати в Кураховому. А це лише чотири кілометри від позицій у Пісках. Настільки близько на той час вертольоти вже не направляли через надто високий ризик: машина стає гарною мішенню. Та поранений не міг чекати. Борт із червоним хрестом летів на гранично малій висоті, вправно «перестрибуючи» лінії електропередач і лісосмуги… Та коли долетіли до місця евакуації, виникли проблеми з посадкою…

— Коли прилетіли, довго не могли знайти майданчик. Вертоліт зробив одне коло, друге, третє… Час спливає, та й запас пального вичерпується, — пригадує Андрій Заремба, медик-анестезіолог. — Кружляли-кружляли… Тут передають, що треба вилетіти за межі міста, там є ділянка, де можна сісти, туди ж поїде машина з пораненим. Прилітаємо — нікого немає. Звіряємо координати, виходимо на зв’язок із польовими медиками. Нерви вже, м’яко кажучи, на межі, бо розуміємо, що час безповоротно втрачаємо. Пояснюємо орієнтири, медики кажуть: чекайте 10–15 хвилин, при цьому повідомляють, що стан пораненого погіршився — артерільний тиск знизився до критичного рівня. Льотчики глушать двигун, чекаємо, час наче зупинився. Знову зв’язуємося. Говорять, що вони в місці зустрічі, але вертольота не бачать. Просто жах якийсь! Нарешті з’ясовуємо, що ми таки перебуваємо поряд, між вертольотом і медичним автомобілем — лише засіяне поле. Якщо напряму — метрів 500, в об’їзд — значно далі. А медики — на звичайній санітарці, це аж ніяк не всюдихід. Разом з екіпажем приймаємо рішення перелетіти ці 500 метрів поля. А це ще ближче до лінії зіткнення. Утім іншого виходу немає! І знову не щастить. Двигун не хоче запускатися. Борттехнік вилазить на вертоліт, щось там «хімічить»: якісь прилади вимикає та напряму замикає електричний ланцюг. За 10 хвилин усе ж таки злітаємо.

Нарешті діставшись до пораненого, медики усвідомлюють, що він не транспортабельний: ситуація занадто важка. Чи перенесе політ — під великим питанням. Але відмовитись від евакуації — гарантовано винести вирок. Тож медики приймають доленосне рішення — ризикувати.

— Потрібна штучна вентиляція легень, великі запаси кисню, висока швидкість інфузійної терапії, тобто вливати препарати в вену у струминному режимі. Пацієнт у шоковому стані, в нього вже три крапельниці стоїть у венах, — продовжує лікар

Медик зізнається, що ті 80 хвилин перельоту до Дніпра були найдовшими й найважчими в його житті.

— Анестезіолога з практичним досвідом у 15 років важко чимось налякати, та той політ я навряд чи колись забуду. Вертоліт несеться з максимальною швидкістю, шумно, ситуація критична… Ми по черзі в ручному режимі закачували мішком апарата штучної вентиляції легенів (АМБУ) в легені пораненого повітря та слідкували за рівнем насиченості крові киснем, який постійно намагався опуститися нижче критичного рівня. До того ж у нього постійно «падав» тиск, а часом через вібрацію його було неможливо визначити. Ми застосували величезну кількість препаратів, що були в наявності. Загалом пораненому перелили п’ять літрів крові і препаратів. Така цифра виходить за будь-які розумні межі, це суперечить усім медичним стандартам. Але саме завдяки таким ризикованим крокам нам і вдалося його довезти. Під час польоту ми вийшли на зв’язок із Дніпром, попередили колег про критичну ситуацію.

Андрій Заремба не зважився відслідковувати подальшу долю пацієнта, та й не вірять прагматичні медики в дива… Але за тиждень усе ж таки ризикнув запитати колег, що з пораненим.

— Мені кажуть: «Ти знаєш, нічого, потихеньку повертається до життя, на четвертий день опритомнів, провели ревізію поранень…» Схоже, це саме той випадок, коли поранений народився в сорочці. Медицина того дня дійсно межувала з фантастикою.

— Ну то як пораненого звати? — запитую медика наприкінці.

— Та я вже й не пам’ятаю, наче Анатолій. Так само, як і два роки тому, я боюся дізнаватись про його долю, — тихо відповідає медик. — Хоч він і починав одужувати, але ж…

— Можете дізнатися прізвище?

— Спробую.

Наступного дня зустрічаємось із медиком, а він показує фронтовий блокнотик із нашвидкуруч записаним прізвищем та ініціалами:

— Ось! Анатолій Горбенко! Ледь знайшов!

Кілька телефонних дзвінків, і дізнаюся номер врятованого пораненого. Живий! До того ж активний, позитивний, є головою ГО «Всеукраїнської організації «Національне об’єднання ветеранів-інвалідів», виховує донечку, щасливий у шлюбі, бере участь у різних акціях, ходить у гори, їздить за кордон, є кавалером орденів «За мужність» та «Народний Герой України». Виявилося, що Анатолій на війні з перших днів, отримав поранення під Іловайськом, чотири місяці був у полоні…

— Важко було сказати донечці, що тато залишився без ніг, — пригадує він. — Показали їй фото героїв із протезами, а вона несподівано запитує: «Татко, а в тебе теж будуть такі ніжки? А рожеві можна зробити?» Я їй пояснив, що рожеві — то для дівчаток, а я ж чоловік, та ми все одно придумаємо щось цікаве. Пізніше обрали разом із нею яскраві наліпки і обклеїли ними протези.

Анатолій довго лікувався, витримав чимало операцій, але зовсім не шкодує, що пішов на фронт. Каже, навіть якби знав, чим усе закінчиться, все одно пішов би воювати. Хоч і втратив здоров’я, та здобув чимало справжніх друзів.

— Моє нинішнє життя не менш активне, ніж до ампутації. Зараз плануємо із сім’єю поїздку за кордон. Минулого року їздили в Карпати, накатали за день 1300 кілометрів, видряпувалися звивистою дорогою на гору півтори години, проходили через хиткі кладочки. Ті півтори години здалися мені вічністю. Дружина бурчала: «Куди ти лізеш? Воно тобі треба?» А для мене це була одна з особистих перемог.

Анатолій чесно зізнається, що навіть найсучасніші протези не замінять ноги. Та він переконаний: якщо лежати на дивані і скаржитися на несправедливість життя, нікому краще не буде.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

 

P.S. Евакуація вертольотом — чималі витрати. Тонни пального, амортизація техніки, автомобільний супровід, робота десятків людей… Та система завжди працює навіть заради одного пораненого солдата, навіть коли шанси мінімальні… Заради однієї доньки, що обиратиме з татком яскраві наліпки, заради однієї дружини, що бурчатиме: «Воно тобі треба?», заради однієї перекресленої цифри «200». Якщо навіть шанс на життя один із мільйона — його не слід марнувати.

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

У лютому 2015-го лікарю доводилось оперувати одночасно на трьох столах

Опубліковано

від

Від

Судинний хірург Владислав Горбовець нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

— Скажу відразу: я не «герой», кулі над головою не свистіли, в окопі не оперував, навчився лише більш-менш розрізняти звуки прильотів різнокаліберних мін та стрільби, втім робив усе для того, щоб урятувати кожного, хто потрапляв на мій операційний стіл, — так лікар-хірург судинного відділення малоінвазивної хірургії та флебології Київської міської клінічної лікарні №8, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня Владислав Горбовець розпочав нашу з ним розмову про його відрядження на Схід держави у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова (ПДМШ). Під час першої ротації в лютому 2015 року йому доводилось оперувати на трьох столах одночасно та оглядати за день десятки пацієнтів. А ще він віддає перевагу займеннику «ми» перед «я», адже порятунок життя — це командна робота.

Владислав Сергійович був учасником усіх українських революцій ХХІ століття. Під час Майдану гідності надавав медичну допомогу в Будинку профспілок. А коли почалась війна, записався до загону медицини катастроф, яку різні міністерства намагались запровадити ще 2014 року, але так і не дочекався виклику

— Стрілець із мене ніякий, танкіст — ще гірший, тож я роблю те, що вмію — оперую, — говорить Владислав Горбовець. — Коли випадково по телевізору побачив сюжет про те, що в цивільних медиків є можливість лікувати людей у районі проведення АТО, відразу заповнив анкету добровольця на сайті ПДМШ. Чекати довелося недовго. Щоправда, до першої ротації у Курахове у грудні 2014 року не потрапив, а до Бахмута в лютому 2015-го мене вже запросили. «Що брати з собою та у що вдягатись?» — запитав у керівника шпиталю Геннадія Друзенка. «Бери все, що можеш, та одягайся в тепле» — почув у відповідь. Я й узяв усе — від гумових рукавичок до судинних протезів, якими допомогли друзі-волонтери. Тоді ніхто з нашої команди не розумів, куди і в які умови ми їдемо та що саме будемо робити. Єдине, що ми знали: на Сході країни потрібні лікарі. У кожного з нас навіть позивний був. У мене — «Хорст» (так звали мого рудого кота). Це перше, що спало на думку, коли постало питання про позивний.

Тоді, взимку 2015-го, колона шпиталю з 12 машин добиралася з Києва до Бахмута більше двох діб. Постійно щось ламалося, виникала потреба в незапланованих зупинках.

— Я фотографував усе, що бачив, — згадує лікар. — Не міг позбутись відчуття, що потрапив на зйомки фільму. Настільки все було нереалістичним. І лише коли в Донецькій області нас почали супроводжувати озброєні силовики та вперше пересіклися з колоною танків, я зрозумів, що це по-справжньому, що це — війна.

Медики приїхали до Бахмута ще під час блокади Дебальцевого. Дороги були перекриті. Лунали віддалені розриви мін та снарядів. За добу стали прибувати поранені.

— Ніколи не забуду, — говорить Владислав Сергійович, — заїжджає вантажівка, відкидають борти і поранених просто висипають, немов горох. Більша частина з них — контужені. Рухаються якось дивно, нічого не розуміють. Усі — в сажі, кіптяві та крові. Потім заходимо в операційну звичайного травматологічного відділення райлікарні, а там — лікарі на трьох столах одночасно намагаються стабілізувати поранених. І всі з важкими ураженнями кінцівок — пошкодженнями судин у поєднанні з травмами м’яких тканин та кісток. А я — єдиний судинний хірург! Перелякався страшенно. Не через обсяг роботи, а тому що не був певен, чи зможу всім допомогти… Та коли почали оперувати, усе стало на свої місця. Адже під час роботи вимикаються надмірні емоції і переживання. Ти просто робиш те, що вмієш, що робиш щодня у звичайному житті. Я бачив багато схожих уражень під час більш ніж десятилітньої роботи у Київській лікарні швидкої допомоги. Нічого нового, крім канонади, для мене не було. Тим більше, що поруч була висококваліфікована команда хірургів, травматологів, анестезіологів та операційних медсестер, які розуміли все з півслова.

Скільки тривала та зміна, лікар не пам’ятає. Владислав згадує, що коли закінчили оперувати, сухими залишилися тільки шнурочки на марлевій пов’язці.

— То був шалений ритм, — пригадує хірург. — Боялися не встигнути. Хлопці до нас надходили вже зі значною втратою крові. Часу на стандартні процедури заміни судин, які ми робимо в мирному житті, просто не було. Більшості пацієнтів ставили судинні протези. Можливо, це й невигідно економічно (вартість одного судинного протезу доходить до 200000 грн), але ми вигравали час і рятували життя. І я знаю точно, що жодного свого пацієнта у ті дні я не втратив. Усі вони були евакуйовані у стабільному стані до Харкова, Дніпропетровська (Дніпро) чи Києва.

Деякі з них, ймовірно, і досі проходять реабілітацію. Адже, за словами Владислава Сергійовича, від таких поранень не виліковуються за один місяць або навіть рік.

— Хотів би я дізнатись, як сьогодні себе почувають мої тодішні пацієнти, — зазначає Горбовець. — Адже лікарю важливо знати, що зробив усе правильно. Хоч і писав у соцмережах, і розпитував військових лікарів, але поки що з жодним із них не зустрівся. Буду вдячний, якщо через вашу газету зможу знайти тих, кого оперував у лютому 2015-го в Бахмуті.

Хірург переконаний, що за адекватної логістики та мотивації питання щодо кваліфікації чи досвіду вітчизняних лікарів не виникає.

— Під Дебальцевим, як і на Майдані, я побачив, як ми, українці, можемо злагоджено працювати, — говорить Владислав Сергійович. — У тих умовах між прибуттям пораненого і початком операції минало лише 5–10 хвилин! І це включно із реєстрацією, зняттям бронежилета, однострою, взуття та підйомом до операційної зали. Забезпечення ліками й обладнанням було не гіршим, аніж в американському серіалі про швидку допомогу. Було все: і дорогі антибіотики, й шовний матеріал, і кров, і апаратура.

У лютому 2015-го було перше відрядження Владислава Горбовця на Схід держави, а загалом хірург п’ять разів працював у районі АТО.

— Добре, що зараз ми забули свої позивні, нас називають просто на ім’я, — каже Владислав Сергійович. — І лікуємо ми на Донбасі здебільшого цивільних мешканців, які вже багато років не мали можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу. Та й місцевих лікарів було дуже мало: одні виїхали на мирну територію України, інші ж залишилися на окупованій. Під час моєї поїздки в Новоайдар 2017-го мене здивувала кількість людей, які приходили до нас на прийом. Здавалося, вони йшли нескінченним потоком. Кожному потрібна була не лише медична, а й моральна допомога.

У подальших поїздках на Схід країни Владислав Горбовець не лише оперував, а й навчав тамтешніх лікарів виконувати ендовенозне електрозварювання венозних судин.

— Ця операція є досить рідкісною навіть для столиці, — розповідає хірург. — А у Бахмуті, Новоайдарі та Попасній лікарі вже вміють її робити. Для цього, за великим рахунком, потрібні не найскладніші речі — медичний електрозварювальний апарат, адаптований інструментарій та практика. Саме такі відрядження забезпечують професійне зростання усього медичного персоналу.

Наталія ЯРМІЛКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Знищена ворожа техніка і бойовики – показали будні українських розвідників

Опубліковано

від

Від

Волонтери фонду “Повернись живим” зняли на відео роботу розвідників першого батальйону 54-ї бригади.

Відео із розвідниками легендарної групи К-2 опублікували на Facebook

“Десятки одиниць знищеної техніки і ворожих позицій”, – підписали відео волонтери. Ворожі обстріли населених пунктів Світлодарської дуги жорстко караються цими хлопцями.

“Швидко збираємося. Є інформація. Зараз по селу і нашим позиціям будуть стріляти мінометами. У них на прикритті кілька одиниць ствольної артилерії. Відпрацьовуємо на випередження. Я коректую. По команді – ховаємося. Головне, щоб “отвєтка” не по селу”, – ці слова лишись за кадром.

gazeta.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють