Зв'яжіться з нами

АТО

Українські воїни відбили атаку бойовиків біля Горлівки: з’явилось відео нічного бою

Опубліковано

від

Волонтери оприлюднили відео нічного бою, під час якого українські бійці відбили атаку бойовиків. Бій відбувся біля окупованої Горлівки.

Відео бою оприлюднили волонтери фонду “Повернись живим”.

При цьому українські бійці кажуть, що у них стріляють саме кадрові російські військові.

“Вони часто виходять, майже кожен день майже щоночі. Ось до тієї “зеленки” метрів 400, а внизу там вузький яр. Вони тим яром підходять ще ближче. Він хоч і замінований, але стежку вони вже протоптали. Вчора ось на метрів 200 підійшли. Працювали за класичною схемою російського спецназу: поки артилерія нам не дає навіть голову підняти, “трійка” ДРГ підповзає і починає “кошмарити”, – розповідають військові.

Також бійці додають, що на днях лави бойовиків поповнили новобранці, адже останнім часом ворог воює з особливим завзяттям.

24tv.ua

Реклама
Коментарі

АТО

У лютому 2015-го лікарю доводилось оперувати одночасно на трьох столах

Опубліковано

від

Від

Судинний хірург Владислав Горбовець нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

— Скажу відразу: я не «герой», кулі над головою не свистіли, в окопі не оперував, навчився лише більш-менш розрізняти звуки прильотів різнокаліберних мін та стрільби, втім робив усе для того, щоб урятувати кожного, хто потрапляв на мій операційний стіл, — так лікар-хірург судинного відділення малоінвазивної хірургії та флебології Київської міської клінічної лікарні №8, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня Владислав Горбовець розпочав нашу з ним розмову про його відрядження на Схід держави у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова (ПДМШ). Під час першої ротації в лютому 2015 року йому доводилось оперувати на трьох столах одночасно та оглядати за день десятки пацієнтів. А ще він віддає перевагу займеннику «ми» перед «я», адже порятунок життя — це командна робота.

Владислав Сергійович був учасником усіх українських революцій ХХІ століття. Під час Майдану гідності надавав медичну допомогу в Будинку профспілок. А коли почалась війна, записався до загону медицини катастроф, яку різні міністерства намагались запровадити ще 2014 року, але так і не дочекався виклику

— Стрілець із мене ніякий, танкіст — ще гірший, тож я роблю те, що вмію — оперую, — говорить Владислав Горбовець. — Коли випадково по телевізору побачив сюжет про те, що в цивільних медиків є можливість лікувати людей у районі проведення АТО, відразу заповнив анкету добровольця на сайті ПДМШ. Чекати довелося недовго. Щоправда, до першої ротації у Курахове у грудні 2014 року не потрапив, а до Бахмута в лютому 2015-го мене вже запросили. «Що брати з собою та у що вдягатись?» — запитав у керівника шпиталю Геннадія Друзенка. «Бери все, що можеш, та одягайся в тепле» — почув у відповідь. Я й узяв усе — від гумових рукавичок до судинних протезів, якими допомогли друзі-волонтери. Тоді ніхто з нашої команди не розумів, куди і в які умови ми їдемо та що саме будемо робити. Єдине, що ми знали: на Сході країни потрібні лікарі. У кожного з нас навіть позивний був. У мене — «Хорст» (так звали мого рудого кота). Це перше, що спало на думку, коли постало питання про позивний.

Тоді, взимку 2015-го, колона шпиталю з 12 машин добиралася з Києва до Бахмута більше двох діб. Постійно щось ламалося, виникала потреба в незапланованих зупинках.

— Я фотографував усе, що бачив, — згадує лікар. — Не міг позбутись відчуття, що потрапив на зйомки фільму. Настільки все було нереалістичним. І лише коли в Донецькій області нас почали супроводжувати озброєні силовики та вперше пересіклися з колоною танків, я зрозумів, що це по-справжньому, що це — війна.

Медики приїхали до Бахмута ще під час блокади Дебальцевого. Дороги були перекриті. Лунали віддалені розриви мін та снарядів. За добу стали прибувати поранені.

— Ніколи не забуду, — говорить Владислав Сергійович, — заїжджає вантажівка, відкидають борти і поранених просто висипають, немов горох. Більша частина з них — контужені. Рухаються якось дивно, нічого не розуміють. Усі — в сажі, кіптяві та крові. Потім заходимо в операційну звичайного травматологічного відділення райлікарні, а там — лікарі на трьох столах одночасно намагаються стабілізувати поранених. І всі з важкими ураженнями кінцівок — пошкодженнями судин у поєднанні з травмами м’яких тканин та кісток. А я — єдиний судинний хірург! Перелякався страшенно. Не через обсяг роботи, а тому що не був певен, чи зможу всім допомогти… Та коли почали оперувати, усе стало на свої місця. Адже під час роботи вимикаються надмірні емоції і переживання. Ти просто робиш те, що вмієш, що робиш щодня у звичайному житті. Я бачив багато схожих уражень під час більш ніж десятилітньої роботи у Київській лікарні швидкої допомоги. Нічого нового, крім канонади, для мене не було. Тим більше, що поруч була висококваліфікована команда хірургів, травматологів, анестезіологів та операційних медсестер, які розуміли все з півслова.

Скільки тривала та зміна, лікар не пам’ятає. Владислав згадує, що коли закінчили оперувати, сухими залишилися тільки шнурочки на марлевій пов’язці.

— То був шалений ритм, — пригадує хірург. — Боялися не встигнути. Хлопці до нас надходили вже зі значною втратою крові. Часу на стандартні процедури заміни судин, які ми робимо в мирному житті, просто не було. Більшості пацієнтів ставили судинні протези. Можливо, це й невигідно економічно (вартість одного судинного протезу доходить до 200000 грн), але ми вигравали час і рятували життя. І я знаю точно, що жодного свого пацієнта у ті дні я не втратив. Усі вони були евакуйовані у стабільному стані до Харкова, Дніпропетровська (Дніпро) чи Києва.

Деякі з них, ймовірно, і досі проходять реабілітацію. Адже, за словами Владислава Сергійовича, від таких поранень не виліковуються за один місяць або навіть рік.

— Хотів би я дізнатись, як сьогодні себе почувають мої тодішні пацієнти, — зазначає Горбовець. — Адже лікарю важливо знати, що зробив усе правильно. Хоч і писав у соцмережах, і розпитував військових лікарів, але поки що з жодним із них не зустрівся. Буду вдячний, якщо через вашу газету зможу знайти тих, кого оперував у лютому 2015-го в Бахмуті.

Хірург переконаний, що за адекватної логістики та мотивації питання щодо кваліфікації чи досвіду вітчизняних лікарів не виникає.

— Під Дебальцевим, як і на Майдані, я побачив, як ми, українці, можемо злагоджено працювати, — говорить Владислав Сергійович. — У тих умовах між прибуттям пораненого і початком операції минало лише 5–10 хвилин! І це включно із реєстрацією, зняттям бронежилета, однострою, взуття та підйомом до операційної зали. Забезпечення ліками й обладнанням було не гіршим, аніж в американському серіалі про швидку допомогу. Було все: і дорогі антибіотики, й шовний матеріал, і кров, і апаратура.

У лютому 2015-го було перше відрядження Владислава Горбовця на Схід держави, а загалом хірург п’ять разів працював у районі АТО.

— Добре, що зараз ми забули свої позивні, нас називають просто на ім’я, — каже Владислав Сергійович. — І лікуємо ми на Донбасі здебільшого цивільних мешканців, які вже багато років не мали можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу. Та й місцевих лікарів було дуже мало: одні виїхали на мирну територію України, інші ж залишилися на окупованій. Під час моєї поїздки в Новоайдар 2017-го мене здивувала кількість людей, які приходили до нас на прийом. Здавалося, вони йшли нескінченним потоком. Кожному потрібна була не лише медична, а й моральна допомога.

У подальших поїздках на Схід країни Владислав Горбовець не лише оперував, а й навчав тамтешніх лікарів виконувати ендовенозне електрозварювання венозних судин.

— Ця операція є досить рідкісною навіть для столиці, — розповідає хірург. — А у Бахмуті, Новоайдарі та Попасній лікарі вже вміють її робити. Для цього, за великим рахунком, потрібні не найскладніші речі — медичний електрозварювальний апарат, адаптований інструментарій та практика. Саме такі відрядження забезпечують професійне зростання усього медичного персоналу.

Наталія ЯРМІЛКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Знищена ворожа техніка і бойовики – показали будні українських розвідників

Опубліковано

від

Від

Волонтери фонду “Повернись живим” зняли на відео роботу розвідників першого батальйону 54-ї бригади.

Відео із розвідниками легендарної групи К-2 опублікували на Facebook

“Десятки одиниць знищеної техніки і ворожих позицій”, – підписали відео волонтери. Ворожі обстріли населених пунктів Світлодарської дуги жорстко караються цими хлопцями.

“Швидко збираємося. Є інформація. Зараз по селу і нашим позиціям будуть стріляти мінометами. У них на прикритті кілька одиниць ствольної артилерії. Відпрацьовуємо на випередження. Я коректую. По команді – ховаємося. Головне, щоб “отвєтка” не по селу”, – ці слова лишись за кадром.

gazeta.ua

Продовжити читання

АТО

Як наші бійці взяли в напівкільце ворожий опорник

Опубліковано

від

Від

Тепер підлеглі молодшого лейтенанта Артема, зайнявши панівні висоти, бачать російських окупантів як на долоні

Нову позицію на ділянці оборони Мар’їнка — Славне підрозділ однієї з українських механізованих бригад зайняв зовсім недавно. Тим самим наші бійці суттєво поліпшили своє тактичне розташування. Вони обладнали свою нову лінію оборони на панівних висотах, відтак отримали можливість не тільки контролювати всі підходи до ворожого опорного пункту, але й вести по ньому фланговий перехресний вогонь

Тішить і те, що російські окупанти, схоже, не очікували, що тепер їхній укріплений опорник, що складається з трьох вогневих точок і майже 100 метрів траншей повного профілю, опинився у щільному напівкільці.

Як розповів командир роти молодший лейтенант Артем, підготовку до облаштування нових позицій особовий склад підрозділу здійснював майже впродовж усього терміну ротації, тобто близько шести місяців. Розпочали роботи ще глибокої осені. Спочатку, провівши розвідку місцевості, виявили точки, де розташувалися загарбники, їхні сили й засоби. Потім розмінували підходи до місця обладнання позицій, після чого приступили до виконання інженерних робіт.

Проводити роботи треба було так, щоб це не помітив ворог. Із огляду на те, що противник був особливо пильний у нічний час, працювали в ранкові й післяобідні години: як доводив досвід, саме в цей час доби увага бойовиків притупляється. І дійсно, нашим бійцям вдалося перехитрити окупантів і таємно підготувати позиції.

На цьому шляху найбільш трудомістким завданням була доставка до місця обладнання позицій будматеріалів та мішків із піском. Бійці їх тягали буквально на собі, непомітно долаючи відстань у 800 метрів за 40–50 хвилин. А з урахуванням того, що роботи тривали переважно взимку і всі були одягнені по-зимовому та ще й у бронежилетах зі зброєю за спиною, на кожного припадало 50–70 кілограмів вантажу.

Окопи і бліндажі копали вручну. Восени, коли дощило, земля перетворювалася на суцільну багнюку, коли ж ударяли морози, ставала твердою, як граніт, і її доводилося довбати кирками й ломами.

Але зусилля особового складу роти не були марними. До початку травня позиція в інженерному відношенні була повністю готова. Туди перенесли штатне озброєння, засоби зв’язку, розгорнули спостережні пости. Серед нововведень щодо обладнання маскувальних споруд можна відзначити спеціальні металеві сітки заввишки до двох метрів. Їх було встановлено у місцях пересування особового складу, і зробили це досить грамотно. Річ у тім, що навесні їх обвили молоді рослини і таким чином закрили огляд з боку противника. А оскільки маршрути пересування українських солдатів регулярно обстрілювали ворожі снайпери, це стало важливим чинником задля збереження життя наших військових.

Переваги цієї позиції особливо усвідомлюєш, коли в бінокль спостерігаєш за переднім краєм ворога. Все видно як на долоні. Три укріплені вогневі точки знаходяться практично на одній лінії на відстані 25–30 метрів одна від одної. Амбразури великі, мабуть, розраховані на стрільбу не тільки з великокаліберних кулеметів, а й з гранатометів. Згори видно кілька накатів колод і потужні бетонні плити. Вогневі точки з’єднані між собою ходами сполучення. Їх глибина достатня для того, щоб можна було пересуватися приховано. Утім наші спостерігачі засікли, як противник заходить на свій ВОП, як туди підвозять боєкомплект, коли відбувається ротація особового складу.

Розвідники, які таємно підібралися до траншей окупантів, повідомили, що на одному з мішків із піском, укладеному вздовж бруствера ворожого окопу, було написано: «Минусинский зелентрест № 6»… Це свідчить про те, що для підтримки боєздатності окупаційних військ із Росії доводиться доставляти не лише танки і снаряди, а й дещо інше…

— Реакція російських окупантів після того, як вони зрозуміли, що ми стали набагато ближче до них, ніж вони думали, була передбачуваною. Вони пішли в атаку, намагаючись у такий спосіб нас налякати, — говорить командир роти. — Але ми заздалегідь передбачили цей варіант, тому на їхньому шляху підготували декілька сюрпризів. Отже, після невдалих спроб вибити нас із нових позицій кавалерійським наскоком ворог перейшов до своєї традиційної тактики — обстрілу з мінометів і артилерії.

Але й за таких обставин наші військовослужбовці не бажали бути хлопчиками для биття. Розуміючи, що противник своїми діями створює реальну загрозу життю і здоров’ю особового складу, командир отримав згоду на відкриття вогню у відповідь, у тому числі й засобами «старшого начальника». За вказаними координатами було завдано удару, в результаті чого мінометну батарею окупантів та одну з довготривалих вогневих точок нейтралізували.

Зараз ворог спантеличений, бо не знає точної системи розташування вогневих точок українського підрозділу. Відтак російські окупанти не розуміють, куди стріляти, і ведуть обстріли хаотично. Такий розвиток подій став для наших бійців очікуваним, і у відповідь на це вони б’ють по бойовиках лише із запасних та хибних вогневих позицій.

А поки що підлеглі молодшого лейтенанта Артема несуть службу на позиції в посиленому режимі, уважно спостерігаючи за діями противника. Вільні від чергування бійці зміцнюють захисні споруди, поглиблюють окопи, покращують побутові умови.

— У порівнянні з зимою і ранньою весною зараз стало відчутно легше, — каже старший солдат Володимир. —Тут не можна було топити піч, щоб не викрити свої позиції, тому ми по черзі ходили грітися на КСП роти. Зараз же навіть уночі більш-менш тепло. Із харчуванням проблем не виникає, продукти й воду підвозять регулярно. Готуємо самі, і всі завжди нагодовані. А завдяки нашому досвідченому городнику солдату «Степаничу» у нас тепер до столу завжди свіжа зелень: цибуля, кріп, морква. Поруч із бліндажем він іще примудрився скопати й удобрити землю, сформував кілька грядок і засіяв їх насінням. Потрібно бачити, з якою турботою та увагою «Степанич» обробляє свій міні-город.

Але найголовніше — те, що особовий склад роти, зайнявши цю вигідну позицію, чітко дав зрозуміти ворогу, що спокійного життя для нього тут не буде. Українські воїни не дозволять!

Олександр КІНДСФАТЕР, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють