Зв'яжіться з нами

Історія

У Вінниці починають будувати перший козацький корабель

Опубліковано

від

У Вінниці в суботу стартує будівництво першого козацького корабля – копії з оригіналу 17-18 століття, рештки якого зберігаються в Запорізькому Національному заповіднику «Хортиця».

Про це кореспондентові Укрінформу повідомив ініціатор проекту – вінничанин Анатолій Оболонський.

«Ми починаємо закладку першого козацького корабля – оригінальної копії 17-18 ст., рештки якого знаходяться в Запорізькому Національному заповіднику «Хортиця». Реалізацією цього проекту займається вінницьке підприємство ТОВ «Верфь Анатоль Ренесанс». Зараз вже маємо зменшену копію корабля, а для великого закладаємо кіль – це основа судна»,- повідомив Оболонський.

За його словами, новий корабель буде повністю виготовлений з дуба, бо його творці хочуть відтворити не річкове, а морське судно зі зміцненим каркасом.

На козацькому кораблі завдовжки 14 метрів будуть весла, гармати, вітрила, аби він максимально повторював оригінал 1735 року.

Історія козацького корабля пов’язана з періодом російсько-турецької війни 1736-1739 року. Для протидії турецькому флоту в Чорному морі, потрібен був десантний корабель, щоб взяти фортецю в Очакові з моря. Кораблі в Росії на той час будували на Брянській флотилії, але вправно ними управляти було нікому, окрім українських козаків, які від самого початку брали активну участь у війні. Саме через факт того, що управляли суднами українські козаки, корабель називається «козацьким». А залишки його знаходяться в музеї на острові Хортиця в Запоріжжі.

У Вінниці ж зароджується новий проект — побудувати з нуля такий самий корабель і спустити на воду у Південний Буг, використовуючи для туристичних потреб.

ukrinform

Реклама
Коментарі

Історія

Від ненависті до підтримки: чому змінилося ставлення до УПА?

Опубліковано

від

Від

Нові соціологічні опитування свідчать, що українці різко змінили свою оцінку діяльності УПА й тепер називають “бандерівців” борцями за незалежність України.

Напередодні 75-ї річниці створення Української повстанської армії 14 жовтня дві соціологічні компанії презентували опитування, дані яких щодо позитивної оцінки УПА майже збігаються.

Ще на початку 2010-х років більшість опитаних висловлювались різко проти, схожа ситуація була навіть за президентства Віктора Ющенка, не кажучи про перші роки незалежності в 90-х.

Після Євромайдану українська влада та медіа висвітлюють діяльність УПА в переважно позитивному ключі, а на честь її бійців та керівників почали називати вулиці по всій країні.

Це викликало критику не тільки з боку Росії, а й Польщі, яка вважає УПА винною у “Волинській трагедії” під час Другої світової війни.
Борці за незалежну Україну

У 2014 році Петро Порошенко визначив нове державне свято – День захисника України. Він припадає саме на день створення УПА – 14 жовтня, а також святкування Покрови – свята українського козацтва.

Напередодні 75-річчя створення УПА група “Рейтинг” оприлюднила масштабне дослідження, у тому числі щодо ставлення до “бандерівців”.

Соціологи запитали українців, чи вважають вони вояків ОУН-УПА борцями за незалежність України.

49% респондентів відповіли ствердно, а 29% – негативно. Ще 23% не визначились з відповіддю.

Подібне опитування соціологи “Рейтингу” проводять з 2010 року. Тоді противників визнання УПА було 61%, а прихильників – 20%.

Перелом у настроях соціологи зафіксували в 2015 році.

Зараз позитивне ставлення до УПА повністю переважає на заході України – 80% проти 6%. У центрі теж велика перевага прихильників – 51% на 23%.

А от на півдні прибічників менше противників – 30% на 46%. На сході ж противників суттєво більше – 19% проти 53%.

Схожі цифри 13 жовтня оприлюднила компанія КМІС. Там респондентам поставили таке ж запитання про визнання вояків ОУН-УПА борцями за незалежність.

В опитуванні КМІС загалом по Україні 43% опитаних відповіли ствердно, а 29,2% – негативно.

Ці дані – без врахування тих, хто відмовився відповідати.

Дані у регіонах також майже збігаються з цифрами “Рейтингу”. Захід – 71,4% на 8,2%, центр – 41,1% на 23,9%, південь – 30,7% на 46,1%, а схід – 14,2% на 53,7%.

Систематичний моніторинг ставлення до УПА у 2000-х роках проводив державний Інститут соціальної й політичної психології.

Тоді в українців питали, чи підтримують вони визнання УПА воюючою стороною та їхнє прирівнювання до ветеранів Другої світової.

За даними ІСПП, у 2000 році позитивно до такого кроку ставились 20,5%, а негативно – 43,4%.

У 2002 році прихильників було 28,4%, а противників – 40,4%.

Після приходу до влади у 2005 році Віктора Ющенка, який чітко підтримував УПА, прихильників стало 33,5%, а противників – 43,7%.

А вже 2006 року цифри майже зрівнялись – 35,9% проти 41,1%. Але кількість прихильників так і не переважила.

Офіційне визнання ОУН-УПА відбулось у квітні 2015 року, коли парламент визнав Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію борцями за незалежність.
Освіта та війна

Опитані ВВС Україна експерти назвали кілька ключових причин, чому українці так різко змінили негативне ставлення до УПА на позитивне.

На перше місце вони ставлять конфлікт на сході України, який більшість українців вважають агресією Росії.

Частина українців просто проводить аналогію між бійцями УПА та добровольцями в АТО, які пішли воювати на Донбас у 2014 році.

“Звичайно, радикальну зміну ставлення спричинила війна. Інакше процес йшов би довго і поступово”, – заявила ВВС Україна соціолог Ірина Бекешкіна.

Проте одною з важливих стратегічних причин зміни ставлення вона назвала викладання історії в школах незалежної України.

“Молодші покоління у школах незалежної України вивчають інший погляд на історію, ніж їхні батьки, не кажучи вже про дідів”, – вказує пані Бекешкіна.

Якщо у часи СРСР була однозначна та різко негативна оцінка УПА, то з 90-х у підручниках вже були більш нейтральний та позитивний погляд, вказує вона.
Схоже пояснення має і доктор історичних наук, професор “Києво-Могилянської академії” Олексій Гарань.

“Один з важливих чинників – люди стали більше знати про УПА. Я вчився в радянській школі та радянському інституті, мені розповідали, що УПА – це буржуазні націоналісти та посібники фашистів”, – згадує пан Гарань.

Але з 90-х років люди почали дізнаватись більше і розуміти, що явище повстанської армії досить складне і неоднозначне, вказує історик.

“Ми почали дізнаватись, що люди боролись зі зброєю за незалежність України, у тому числі й проти нацистів”, – додав пан Гарань.

Дослідження “Рейтингу” свідчить, що чим молодші люди, тим вони прихильніше ставляться до УПА.

У віковій групі 18-35 років УПА підтримують 52%, а противників – 25%. А от у віковій групі “старші 51 року” прихильників УПА 42%, а противників – 32%.

Олексій Гарань вказує, що конфлікт з Росією став вагомим психологічним чинником для українців.
“На противагу агресії Росії на перше місце у багатьох людей в позитивному ключі висуваються люди, які боролись проти сталінського режиму за незалежність України”, – вважає пан Гарань.

Професор не виключає, що на фоні російської пропаганди про “злих бандерівців” українці почали усвідомлювати, що радянська пропаганда проти УПА теж могла бути вигадкою.

Хоча історик застерігає, що в Україні починають ідеалізувати історію УПА, яка насправді є дуже складною. І сам Бандера, який перетворився на символ, також є постаттю дуже неоднозначною.

Системна пропаганда?

Досить критичний до нинішньої української влади політолог Михайло Погребинський вказує, що в Україні радянська пропаганда “проти” УПА змінилась на пропаганду “за”.

“Сам факт, що УПА боролись за незалежність України – це правда. Те, що вони співпрацювали з Гітлером – це теж правда. Але в УПА розглядали його як шанс отримати незалежність”, – вважає пан Погребинський.

За його словами, коли переважала негативна пропаганда проти УПА, то на перший план виставляли теми співпраці з Гітлером на початку війни, а також участь в антипольських акціях.
“Тепер негатив про УПА посунули на задній план, а на передній – те, що вони боролись за незалежність від Росії. І це теж правда”, – додав Михайло Погребинський.

Різку зміну ставлення за останні три роки він пояснює просто – працює факт протистояння з Росією, яке супроводжується антиросійською пропагандою на центральних телеканалах.

Михайло Погребинський називає показовим, що навіть серед виборців досить проросійського “Опозиційного блоку” 18% теж підтримують визнання УПА борцями за незалежність України.

Керівник соціологічної групи “Рейтинг” Олексій Антипович вважає, що на суттєву зміну ставлення українців до теми УПА вплинув телевізор.

“Українець живе телевізором. Що скаже українцю телебачення, те осяде в українські мізки. Мова йде про те, що інформаційно ми перейшли на проукраїнські настрої в інформаційному просторі”, – зазначив соціолог в інтерв’ю “Громадському радіо”.

Експерт вважає, що за останні роки в свідомості українців відбулись дійсно суттєві зміни.

І вони, як додала пані Бекешкіна, триватимуть. Вона спрогнозувала, що зі зміною поколінь ставлення до УПА ставатиме позитивним навіть на сході країни.

bbc.com/ukrainian

Продовжити читання

Історія

«Не чіпайте нас і залишитеся живі»

Опубліковано

від

Від

Таким є девіз ізраїльських спецпризначенців, яких за 70 років постійного ведення Армією оборони Ізраїлю бойових дій по праву вважають одними з кращих у світі

У ЦАХАЛ налічується більше 40 елітних підрозділів. А служба в них є, без пафосу, боротьбою військовослужбовців за виживання без права на відступ. Адже ця країна воює вже понад 70 років. Звичайно, досвід боїв загартував ізраїльських спецпризначенців, вони стали одними з найкращих у світі. Їхнє кредо так і звучить: «Не чіпайте нас і залишитеся живі». Про деякі з цих підрозділів — у цьому матеріалі

Одним із найбільш підготовлених спецпідрозділів Ізраїлю вважається «Саєрет Маткаль», який підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю. Його бійці брали участь у багатьох операціях, також і за межами Ізраїлю, більшість з яких були успішні. Завдяки цьому «Саєрет Маткаль» має статус найкращого диверсійного армійського формування світу. Спецпідрозділ, за офіційними даними, був сформований 1957 року. В лавах ЦАХАЛу він поєднав диверсійні методи «командос», збір тактичних і розвідувальних даних та можливість проведення операцій у тилу супротивника.

З урахуванням специфіки діяльності спецпідрозділу у відкритому доступі немає точних даних ні про кількість його співробітників (як оперативників, так і обслуговуючого персоналу), ні про місце їхньої дислокації. Хоча відомо, що солдати в цьому підрозділі досить молоді, є навіть 18-річні. Служба в «Саєрет Маткаль» вважається дуже почесною. Деякі бійці по її завершенні (шість років) стають відомими державними і військовими діячами.

Навчання в цьому спецпідрозділі є доволі жорстким і пов’язане з великим фізичним та інтелектуальним навантаженням. Випускники курсу молодого бійця, який закінчується марш-кидком пустелею завдовжки близько ста кілометрів і складанням присяги в легендарній фортеці Масада, вільно володіють багатьма діалектами арабської мови, різними техніками бою на малій дистанції, знають підривну справу, вміють стрибати з парашутом і користуватися всіма видами стрілецької зброї.

«Саєрет Маткаль» проводив операції із захоплення і ліквідації терористичних лідерів, звільнення заручників, знищення стратегічно важливих об’єктів на ворожій території. Популярність спецпідрозділу принесла знаменита операція «Ентеббе», також відома як «Кульова блискавка» або «Йонатан».

Тоді вісім терористів захопили літак авіакомпанії «Air France» з пасажирами на борту та, погрожуючи зброєю, змусили екіпаж летіти в Уганду із дозаправкою в Лівії. Солдати Уганди всіляко їм сприяли. Заручників розташували в будівлі старого термінала аеропорту міста Ентеббе. Уряду Ізраїлю був пред’явлений ультиматум з вимогою звільнити 53 засуджених терористів. У разі його невиконання протягом 48 годин погрожували почати вбивати заручників. У ході переговорів вдалося дещо збільшити цей термін.

Знаходячись за три з половиною тисячі кілометрів від Ізраїлю — в самісінькому серці Африки, терористи почувалися в цілковитій безпеці. Як виявилося, даремно. До Уганди вилетіли чотири велетенські «Геркулеси» з ізраїльськими спецпризначенцями. Бійці були розподілені на п’ять загонів.

Після семигодинного польоту «Геркулеси» досягли Ентеббе. Щойно шасі торкнулися посадкової смуги, бійці головного загону стрибнули на землю. Вони розмістили вздовж смуги резервні вогні на той випадок, якщо керівництво аеропорту вимкне освітлення. «Геркулес» зупинився в дальньому куті льотного поля, від нього від’їхали «Мерседес» і два джипи.

Приблизно за сто метрів від будівлі, де перебували заручники, автівки намагалися зупинити два угандійські вояки. Один із них навів на «Мерседес» автоматичну гвинтівку, та ізраїльські солдати нейтралізували його пострілами з пістолетів із глушниками. Після цього вони вистрибнули з автівок і побігли до будівлі. Бійці увірвалися в зал, де утримували заручників. З тієї миті, як спецпризначенці застрелили солдата Уганди, і до ліквідації терористів, що охороняли заручників, минуло декілька хвилин.

У ході операції було вбито всіх терористів і декілька десятків солдатів Уганди. У перестрілці загинули два заручники. Ізраїльтяни втратили в цій операції лише одного бійця.

Ще один відомий антитерористичний спецпідрозділ Армії оборони Ізраїлю «Дувдеван» (у перекладі — «Вишня»). Його створено для боротьби з терористами на Західному березі річки Йордан 1987 року, відразу після початку першої інтифади. Спочатку група була укомплектована бійцями, які перейшли з інших елітних підрозділів, також і з «Саєрет Маткаль».

Стати бійцем підрозділу теж непросто. Спочатку вони проходять тест на фізичну витривалість — біг з 30-кілограмовим вантажем, відтискання і подолання інших видів навантажень. Кандидатів, які витримали випробування, відправляють на піврічні курси. Там майбутні спецпризначенці вчаться стріляти з будь-яких положень та з будь-якої відстані, долати всілякі перешкоди і здійснюють багатокілометрові марш-кидки.

Закінчивши цю підготовку, майбутні спецпризначенці складають іспит на право носіння червоного берета. Вони здійснюють марш-кидок на 90 км з вантажем 30–40 кг. Останні 10–15 км долають бігом. Іспит традиційно проводиться двічі на рік, влітку — в найспекотніший час, коли температура досягає +30–40°С, а взимку — у зливу.

Навчання продовжується. Оскільки служба в цьому підрозділі передбачає часте перебування серед ворожо налаштованого населення, коли неминуче виникнення сутичок, дуже багато часу в ході підготовки приділяється відпрацюванню прийомів рукопашного бою. Причому тренувальні поєдинки проводяться, як правило, за повного контакту з мінімально необхідними для безпеки обмеженнями і захисним спорядженням. Ізраїльські фахівці вважають, що майстерне володіння прийомами рукопашного бою допомагає уникнути зайвого використання зброї під час дій у натовпі, серед мирного населення.

Спецпризначенців також вчать визначати місцезнаходження будинків за фотографіями, зробленими з вертольотів і літаків. Відпрацьовується тактика штурму різних будівель. Бійці навчаються вриватися в споруди через вікна, двері й дах. При цьому наголос робиться саме на штурмових діях.

І лише пройшовши всі етапи підготовки, кандидати стають бійцями. Кожному з них присвоюється звання молодшого сержанта і вручається пістолет. Уже в підрозділі молоді бійці проходять додаткове навчання (снайперська підготовка, екстремальне водіння транспортних засобів і розвідка).

Найпотужнішою ударною групою у «Дувдеван» вважається рота глибинної розвідки. При потраплянні до неї бійці проходять додаткову підготовку. Будь-який з них вчиться збирати міни з підручних матеріалів, а також знешкоджувати їх, що в умовах безперервних терактів дуже важливо.

Також бійці вчать арабську мову, історію та культурні звичаї арабів, психологію їхньої поведінки. Ретельно вивчають і способи маскування «під арабів»: носіння арабського одягу, використання перук, накладних борід і вусів, контактних лінз для зміни кольору очей, гриму тощо. Як один із засобів маскування часто використовують переодягання в жіночий одяг. Це обумовлено, по-перше, тим, що в арабському світі жінки мають дуже невисокий соціальний статус, їх не бояться, тож вони можуть вільно пересуватися, не привертаючи уваги, особливо, якщо носять традиційний арабський одяг заміжньої жінки. По-друге, під широким арабським жіночим одягом зручно ховати зброю, особливо потужну довгоствольну, а також засоби зв’язку, спостереження тощо. Позаяк бійці «Дувдеван» часто діють у парі, то вони вчаться зображати подружжя.

Підготував Роман ВУС

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Степан Бандера: «Наша влада буде страшною…» Чи все ж «…страшною для наших ворогів»?

Опубліковано

від

Від

Діалог істориків, який проливає світло на боротьбу ОУН-УПА та її викривлення в дзеркалі російської історіографії

Не один рік я вважав російського письменника-публіциста Марка Солоніна об’єктивним дослідником історії (зближувало й те, що за освітою ми технарі) — ще відтоді, коли ознайомився з його дослідженнями «радянсько-німецької війни 1941–1945 років», які російські військові історики оцінили як фальсифікації та намагання «очорнити перемогу» та які Віктор Суворов, навпаки, назвав «золотою цеглиною» у фундамент тієї історії війни, котру ще буде колись написано. Пізніші публікації із засудженням експансіоністської політики путінської Росії, зокрема анексії Криму та агресії на Донбасі, професійний аналіз версій катастрофи «Боїнга» рейсу МН17 (після закінчення авіаінституту Солонін працював у закритому КБ) тільки посилили це переконання. Так було аж до 21 липня цього року, коли я, отримавши від Солоніна чергову розсилку (за підпискою), прочитав його відповіді на питання слухачів радіостанції «Эхо Москвы»

Цілком несподіваною для мене виявилася відповідь публіциста на запитання: «Чому героїв українського опору, які боролися за незалежність батьківщини в неймовірно складних умовах, в Ізраїлі критикують і прирівнюють до нацистських злочинців, тоді як героїв Ізраїлю, котрі боролися за незалежність батьківщини терористичними методами проти англійського протекторату й місцевого арабського населення, такій критиці не піддають?»

Обурена тирада пана Солоніна зводилася до того, що, мовляв, не можна порівнювати «сіоністські бойові організації», які «намагалися боротися з колонізаторами», з тими (учасниками українського Опору), котрі, «не зупиняючись перед масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей, боролися за створення на «етнічних українських теренах» (до того ж кордони цих «теренів» вони збиралися встановити збройною рукою на власний розсуд) тоталітарної держави чітко пізнаваного фашистського типу».

Я вирішив уступити в діалог й у своєму першому листі до пана Солоніна зауважив, що таку ж риторику ми чуємо нині від Кремля про українців, які захищають свою землю на Донбасі від агресії РФ, про «київську хунту», про «антиконституційний переворот»… І висловив припущення, що таке могло статися або через те, що він поверхово знає цю тему, оскільки вона не була метою його досліджень, або що він (у що не хочеться вірити) поділяє позицію кремлівської — як радянської, так і нинішньої — пропаганди в цьому питанні.

Не ставлячи собі за мету «відбілювати» або «очорняти» дії як частин Червоної Армії (пан Солонін це знає краще за мене), так і воїнів УПА, — на війні, як на війні: у білих рукавичках давно вже не воюють, — усе-таки зазначу, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, оскільки вступили в смертельний двобій із ворогом, який мав непорівнянно більшу промислову, військову, пропагандистську міць і, врешті-решт, людські резерви величезної держави, в той час, як повстанські структури створювалися на принципах самоорганізації та самозабезпечення.

УПА, на відміну від «визволителів зразка 1939 року» (безперечно, панові Солоніну відомо, чому населення західних областей України, яке радісно зустрічало їх квітами, дуже швидко змінило своє ставлення на протилежне), воювала на СВОЇЙ землі, захищаючи СВІЙ народ і СВОЮ землю ВІД обох ЧЕРВОНОПРАПОРНИХ ОКУПАНТІВ (радянська пропаганда недарма називала нацистів коричневою чумою, аби, бува, не сплутали їх зі «справжніми червонопрапорними»). І місцевий люд, як свідчать факти, цілковито підтримував цю боротьбу: хіба без такої підтримки змогла б протистояти УПА наймогутнішій армії Європи більше як 10 років? От саме ця масова підтримка УПА і є неспростовним доказом того, що «масовий терор УПА проти мирного населення» — то не більше ніж пропагандистський міф «визволителів». А тлом для нього стали злочини численних спецгруп МДБ, що діяли «під виглядом бандитів УПА». Як встановила урядова Комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, «у липні 1945 року в західних областях України діяло 156 спецгруп», за кожною з яких «тягнеться шлейф провокаційних убивств, грабежів, зґвалтувань…» Доповідні записки радянських військових прокурорів того часу на численних прикладах демонструють «яскраво виражений бандитський, характер» дій спецгруп, котрі, як засвідчують факти, широко застосовували «свавілля та насильство над місцевим населенням, піддавали катуванню, жорстоко мордували, ґвалтували…» На думку військового прокурора військ МВС Г. Кошарського, їхні дії «не може бути виправдано жодними оперативними міркуваннями», оскільки «жертвою їхньої (цих «спецгруп». — Авт.) сваволі часто стають особи, не причетні до українсько-бандитського підпілля».

Це змушені визнати навіть ті московські історики, яких неможливо запідозрити в щонайменшій підтримці боротьби УПА: «…ми знаємо, як мужньо, без будь-яких союзників і з мізерною надією на перемогу протягом довгих років війни й навіть після неї БОРОЛИСЯ ЗА СВОБОДУ ТА НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Організація українських націоналістів під керівництвом С. Бандери та її Українська повстанська армія, — пише відомий російський військовий історик, дослідник природи колабораціонізму, академік Академії військових наук Росії М.І. Семиряга (фундаментальне дослідження «Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны» 2000 року). — ЦЕ СЛІД ВИЗНАТИ, незалежно від того, як ми оцінюємо завдання та методи бандерівців».

І наостанку я зазначив панові Солоніну, що він таки має рацію, наголошуючи, що «Ізраїль — далеко не єдина країна, де цих «героїв» критикують». Як і не єдина країна, де не визнають Голодомор геноцидом українського народу. На жаль…

Відповідь Марка Солоніна не забарилася. Він різко відповів, що не бажає витрачати час на вивчення чужого «потока сознания»…

Будучи, м’яко кажучи, дещо здивованим таким тоном, у короткому листі-відповіді я наголосив, що апріорі готовий був погодитися з тим, що він не підтримує позицій кремлівської пропаганди, але, прочитавши надіслану «в Приложении» статтю Солоніна про боротьбу ОУН-УПА, опубліковану в 2010 році, змінив цю думку.

Уже в самій назві свого допису М. Солонін учинив підміну: «Наша влада буде страшною…» Дійсно, казав свого часу Степан Бандера щось подібне. Але не зовсім так: «Наша влада буде страшною для наших ворогів». Про це фальшування зазначав у рецензії на статтю С. Грабовський («День». — № 8. — 19 січня 2012 року.): «Наша влада буде страшною», — це не Бандера казав, а Олесь Бузина вклав такий вислів в уста лідерові ОУН(б), а потім його повторив Солонін. Я ж лише поставив запитання: а чого вона має бути ДЛЯ ВОРОГІВ іншою? Однак відповіді не дістав.

Солонін наголошує, що «…керівники ОУН твердо й послідовно взяли курс на співпрацю з новою, динамічною європейської силою — гітлерівською Німеччиною…» Так, у боротьбі з непорівнянно потужнішими гнобителями, прагнучи здобути незалежність і зібрати воєдино розшматовану «добрими сусідами» Батьківщину, українці змушені були шукати сильних союзників (і не варто оцінювати їхні тогочасні дії з висоти «високоморального» нинішнього світопорядку). Та чи можна хоча б порівняти масштаби «співпраці» ОУН з головним союзником Гітлера — сталінським СРСР, який, власне, виплекав вермахт, забезпечив Німеччину стратегічною сировиною й виступив на боці Гітлера проти Польщі, чим обидва біснуваті й увергли світ у Другу світову? До того ж Сталін і керівники ОУН мали абсолютно різні цілі щодо використання Гітлера: якщо перший прагнув розширити межі більшовицької імперії (для чого й «вигодовував» Гітлера як запал для розпалювання майбутньої світової пожежі), то для українських державників, як наголосив, зокрема, й сам М. Солонін, «незмінною метою» було «визволення України від багатовікового московського ярма». Оце, до речі, і спричинювало головну відмінність у ставленні Москви до українського та російського націоналізму. Імперський центр завжди панічно боявся «провінційних» націоналістів, які хотіли, щоб сам народ, а не Кремль, був господарем на своїй землі. Українських повстанців, які піднялися на визвольну боротьбу, таврували за це як «фашистських прихвоснів», «буржуазних українсько-німецьких націоналістів» і безжально винищували, на противагу російському націоналізму, який, навпаки, маючи своїм завданням розширити «прєдєли» «єдінонєдєлімой» шляхом загарбання чужого, ніколи не переслідувався.

Ба більше, Москва традиційно вважає його хорошим.

Коли ж керівники ОУН зрозуміли, що Берлін не збирається сприяти створенню Української держави, що красномовно продемонструвала репресивна реакція верхівки Третього рейху на проголошення 30 червня 1941 року «Акту відновлення Української держави» у Львові, то закликали українців виступити проти Німеччини. На це пан Солонін одразу ж парирував: нібито «бандерівці, які «пішли в підпілля», активних бойових дій проти німецьких окупантів не вчиняли й навіть не планували». Але звернімося до поважних джерел.

У працях відомого дослідника історії України періоду Другої світової війни Володимира Косика наведено документи з німецьких архівів, що фіксують численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема в Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно (Донецьку) тощо. Навіть головний комісар ковпаківців Руднєв (аж ніяк не прихильник ОУН та УПА) під час знаменитого рейду «Від Путивля до Карпат» (червень — жовтень 1943 року) в щоденнику змушений був визнати, що (українські — Ред.) повстанці «б’ють німців», ба більше — саме вони «Б’ЮТЬ НІМЦІВ» там, де «за два роки не ступала нога жодного партизана».

Про відмову ОУН від будь-якої співпраці з окупаційною владою свідчать і численні німецькі документи. Зокрема, у «Донесенні про події в СРСР № 164» від

4 лютого 1942 року, адресованому «начальникові поліції і Служби безпеки (СД)», наголошено: «Захоплені друковані матеріали й свідчення різних бандерівців, заарештованих останнім часом, знову доводять, що прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці. Залишається лише вибраний шлях цілковитого знищення цього руху…» В інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено в таємному донесенні № 20 з окупованих районів Сходу, яке передали німці в Берлін 11 вересня 1942 року начальникові поліції безпеки й СД, зазначено: «…Усяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!..» Це змушені, повторю, визнати навіть московські історики, також і військові.

«Після т.з. «відновлення незалежності» (30 червня 1941 року), — дорікає п. Солонін, — самозваний «уряд» Я. Стецька 4 липня 1941 року розіслав вітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу…» Але, не сумніваюся, історик знає, що й керівництво СРСР вітало керівників Третього рейху. Наприклад, міністра закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропа: «Дякую Вам, пане міністре, за привітання. Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною. Й. СТАЛІН». — «Правда», № 355, 25 грудня 1939 року), і керівництво СРСР отримувало привітання у відповідь, і навіть, як і належить союзникам, проводило спільні з вермахтом паради з приводу спільних перемог у війні з Польщею.

А ось один зі зразків того, як пан Солонін майстерно підтверджує поширений міф. Цитую: «Одразу після того, як Львів захопили німецькі війська (у рядах яких був і батальйон «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича), у місті почалися масові вбивства євреїв і представників польської інтелігенції». По-перше, пан Солонін краще за багатьох знає, що військові підрозділи не займалися масовими вбивствами цивільного населення. Знищенням єврейського населення на окупованих територіях займалися спеціальні айнзацгрупи, до яких батальйон «Нахтіґаль» не мав жодного стосунку. Але тут історик застосував навіть не логічну зв’язку «увійшли й почали», а такий собі натяк: «увійшли» — «почалися». А більшого фальсифікаторам і не треба: головне притягнути за вуха. Ще одна брехня в цій каламутній воді — «гауптман» Шухевич…

Далі пан Солонін усе ж визнає (згнітивши серце), що «переконливих доказів причетності Романа Шухевича до масових убивств у Львові надано не було». Тоді навіщо вся ця попередня риторика? І замість зрозумілого «не було» оце «надано не було»! Зате, аби закінчити містифікацію, він із віртуозністю фокусника переносить звинувачення із Шухевича на уряд Стецька, який, мовляв, навіть не «спробував припинити звірячі вбивства». І створює ще один алогізм: то він пише, що «оунівці розіграли «спектакль» із проголошенням 30 червня 1941року в окупованому Львові так званого «уряду суверенної України», то дорікає «так званому», чому він не зупинив (?!) німців у реалізації їхніх планів…

Аби навести лад із такою інтерпретацією подій, пропоную два коротких приклади. У детальному дослідженні «Вбивство 25 професорів вищих навчальних закладів у Львові гітлерівцями в липні 1941 року» Зигмунта Альберта, опублікованому 1964 року в першому освенцимському зошиті «Пшеґльонда лекарскего», і у 2-му томі книжки «Окупація і медицина» 1974 року містилися короткі біографічні відомості про всіх убитих доцентів і професорів, пізніше доповнені фотографіями, новими подробицями розстрілу, слідства, пошуків і виявлення винуватців злочину. І там немає навіть згадки ні про воїнів УПА, ні про батальйон «Нахтіґаль». Докладно розкриває витоки створення міфу про участь «Нахтіґалю» в погромах український історик Володимир В’ятрович. Він наголошує («Дзеркало тижня», № 6 (685), 16–22.03.2008), що «судові органи Німеччини двічі визнавали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль»).

Також голова Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип Зісельс заявив («Дзеркало тижня. Україна». — № 1. — 14.01.2010), що «вже кілька разів звертався в Інститут «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (як свідчать публічні заяви працівників інституту, такі існують) про діяльність Шухевича восени 1941 року в Львові». Але так нічого й не отримав.

М. Солонін стверджує, що «скільки-небудь активного бандерівського підпілля на схід від Дніпра знайти так і не вдалося», тобто практично все «бандерівське підпілля» зосередилося на захід від Дніпра. Отже, саме там тільки й могли вони займатися «масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей» (заява в прямому ефірі «Эха Москвы» 21 липня). Але чи підтримувало б тоді місцеве населення своїх убивць? УПА не мала тилового забезпечення (за її спиною не стояла міць СРСР). Її тилом було лише місцеве населення (повторю: воїни УПА теж були місцевими, і вони захищали свою землю). Факти терору й масових убивств чисельних спецгруп МДБ, чиї дії мали, як кваліфікували їх радянські ж прокурори, «яскраво виражений бандитський характер», пана Солоніна анітрохи не зацікавили…

Зате російський історик усіляко доводить, що упівці були «нацистськими прихвоснями». Чого варте лише ось таке твердження: «Виконуючи черговий наказ своїх німецьких господарів, українські націоналісти розіграли новий підлий трюк — заявили про створення так званої «Української повстанської армії». Однак у чому ж полягає «підлість» цього «трюку»? Автор — ні пари з уст.

Насамкiнець нашого діалогу я взяв на себе сміливість дати щиру пораду панові Солоніну: прислухайтеся до голосу тих людей, які все ще поважають вас, не кривіть душею й не пишіть на теми, за які навіть доброзичливі коментатори звинувачують вас — і справедливо — у «тенденційності» та використанні «сумнівних джерел», бо з ваших текстів стирчать видимі навіть неісторикам вуха російського великодержавного шовінізму. Це принизливо та негідно вашого таланту. Але вибір, безумовно, за вами…

Як бачимо, столітній висновок Володимира Винниченка про те, що російська демократія, а також «лібералізм та об’єктивність російських учених», додає С. Грабовський, закінчується там, де починається «українське питання», не втратив своєї актуальності. Бо важко не погодитися із твердженням С. Грабовського: «що російський ліберал, що чорносотенець: коли заходить мова про боротьбу українців за свою свободу, то і лексика, і «аргументація», і прийоми впливу на підсвідомість читачів у них однакові». Може, причиною цього й справді, як висловився про схожий «консерватизм» М. Солонін, є «інерція мислення. Інерція одного разу розпочатої війни» Московщини проти Русі-України?

Михайло ЛУКІНЮК,викладач КПІ,

член Національної спілки письменників України,

автор книжок «Україна — Крим — Росія: старі міфи і нова реальність взаємин», «Руйнуймо міфи!» та «Обережно: міфи!»,

спеціально для «Народної армії»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють