Зв'яжіться з нами

Історія

У Вінниці починають будувати перший козацький корабель

Опубліковано

від

У Вінниці в суботу стартує будівництво першого козацького корабля – копії з оригіналу 17-18 століття, рештки якого зберігаються в Запорізькому Національному заповіднику «Хортиця».

Про це кореспондентові Укрінформу повідомив ініціатор проекту – вінничанин Анатолій Оболонський.

«Ми починаємо закладку першого козацького корабля – оригінальної копії 17-18 ст., рештки якого знаходяться в Запорізькому Національному заповіднику «Хортиця». Реалізацією цього проекту займається вінницьке підприємство ТОВ «Верфь Анатоль Ренесанс». Зараз вже маємо зменшену копію корабля, а для великого закладаємо кіль – це основа судна»,- повідомив Оболонський.

За його словами, новий корабель буде повністю виготовлений з дуба, бо його творці хочуть відтворити не річкове, а морське судно зі зміцненим каркасом.

На козацькому кораблі завдовжки 14 метрів будуть весла, гармати, вітрила, аби він максимально повторював оригінал 1735 року.

Історія козацького корабля пов’язана з періодом російсько-турецької війни 1736-1739 року. Для протидії турецькому флоту в Чорному морі, потрібен був десантний корабель, щоб взяти фортецю в Очакові з моря. Кораблі в Росії на той час будували на Брянській флотилії, але вправно ними управляти було нікому, окрім українських козаків, які від самого початку брали активну участь у війні. Саме через факт того, що управляли суднами українські козаки, корабель називається «козацьким». А залишки його знаходяться в музеї на острові Хортиця в Запоріжжі.

У Вінниці ж зароджується новий проект — побудувати з нуля такий самий корабель і спустити на воду у Південний Буг, використовуючи для туристичних потреб.

ukrinform

Реклама
Коментарі

Історія

Радянсько-фінська війна: « Перемога», яку кремлівські ідеологи воліють не згадувати

Опубліковано

від

Від

78 років тому розпочалася радянсько-фінська війна, яку часто називають Зимовою війною. Вона тривала 105 днів і, хоча нібито гору в ній взяв Радянський Союз, стала пірровою перемогою (такою, що дістається великою ціною, або рівносильна поразці), здобутою ціною життів десятків тисяч радянських солдатів

Недарма історики нарекли цю війну незнаменитою, а СРСР приховував реальні втрати Червоної армії
у фінській кампанії 1939–1940 рр. Радянська ідеологічна машина працювала таким чином, що невигідні факти внутрішньої і зовнішньої політики подавалися неправдиво або взагалі замовчувалися. Про війну
1939–1940 рр. у СРСР не говорили з багатьох причин. На думку дослідників тих подій, однією з них є те, що
війна з Фінляндією була безпосереднім наслідком пакту Молотова-Ріббентропа, який позбавив останніх засторог щодо розв’язання масштабної війни. Радянсько-фінська війна була невід’ємною частиною початкового етапу Другої світової війни. Якщо розділ Польщі радянська пропаганда подавала як визволення західних українських і білоруських земель, то у випадку з Фінляндією пристойного аргументу не знайшлося.

СРСР виступив у цій війні відвертим агресором, за що був виключений з Ліги Націй (попередник ООН) у грудні 1939 р. А ще про ті події не говорили, бо війна призвела до величезних втрат з радянського боку та продемонструвала згуртованість фінського суспільства в захисті національного суверенітету.

Але спочатку про те, що передувало тим подіям. Колишня шведська провінція Фінляндія була захоплена у Швеції і включена до складу Російської імперії внаслідок Російсько-шведської війни (1808–1809). Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла зростанню національної свідомості фінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.

Коли ж 1917 року стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та, організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що перебували там, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було ухвалено Конституцію, обрано Президента.

Тим часом у Радянському Союзі чимало впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну
державу. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією погіршилися.

У вересні—жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією.

За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та за декілька днів зайняти всю територію країни, чим «визволити фінських пролетаріїв від буржуазного іга». З усіх репродукторів тоді лунала пісня «Приймай нас, Суомі-красуня», написана спеціально до цих подій. За співвідношенням сил радянські війська мали величезну перевагу і в особовому складі, й в техніці. Як писала Ірина Цимбаленко, одна з дослідників тих подій, «наприкінці листопада 1939 р. на радянсько -фінському кордоні відбулося декілька провокацій: «невідомі» обстріляли радянські прикордонні частини. Внаслідок обстрілу нібито загинуло кілька радянських солдатів. Ці інциденти стали приводом до початку війни. 29 листопада уряд СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією, а наступного дня о 8-й ранку радянська армія перейшла в наступ».

Головний театр військових дій був розташований на Карельському перешийку. Атаки радянських військ супроводжувалися потужними артилерійськими обстрілами, діями танків та авіації. Однак плани командування Червоної Армії щодо завершення цієї війни за два тижні не були реалізовані. Фіни героїчно оборонялися. Тільки до 11 грудня частини 7-ї армії РСЧА змогли здолати передові фінські позиції. Наступ радянської армії виявився  малоуспішним. Сильні морози і відсутність доріг, лісова місцевість заважали червоноармійцям маневрувати. Фіни, навпаки, організували невеличкі маневрені лижні загони, які несподівано атакували ворога на марші. Значний психологічний вплив на радянських солдатів чинили ефективні дії фінських снайперів.

Замість запланованого просування на 200–250 км Червона армія подолала лише 50–70 км. До того ж через нетривалий час її підрозділи наштовхнулися на укріплення лінії Манергейма. Це була фортифікацій на лінія оборони, яку Фінляндія спромоглася побудувати за 10 попередніх років. Лінія являла собою три смуги укріплень завдовжки близько 135 км та до 90 км углиб. Вона перетинала Карельський перешийок від Фінської затоки до Ладозького озера. До складу лінії входило майже п’ять тисяч оборонних об’єктів. Під
Сумма по фінських позиціях було випущено близько 150 тисяч снарядів. Радянська авіація за один тільки
день 17 грудня скинула на територію Фінляндії 15 тисяч авіабомб. Але й це не дало бажаних результатів. Втрати Червоної армії були дуже великі, лише у грудні загальні втрати становили майже 70 тисяч осіб. Радянському військовому керівництву довелося терміново підсилювати своє угруповання. На початку 1940 р. на Карельський перешийок прибуло ще 13 стрілецьких дивізій. Лише 11 лютого 1940 р. Червона армія змогла перейти у рішучий наступ, неймовірними зусиллями лінія Манергейма була прорвана.

До березня 1940 року фінський уряд вичерпав мобілізаційні ресурси своєї країни і усвідомив, що зовнішньої військової допомоги Фінляндія від союзників не отримає. За цих умов стримати наступ Червоної армії було неможливо. Виникла загроза повної окупації країни, найімовірнішим наслідком чого було включення Фінляндії до складу СРСР.

Тому уряд Фінляндії виступив з пропозицією щодо мирних переговорів. Через п’ять днів був підписаний
мирний договір. За його умовами, СРСР дісталося 10 % території Фінляндії, де проживало 12 % населення. Це були промислово розвинені райони, включаючи друге за величиною місто Фінляндії Віїпурі (нинішній Виборг). У межах СРСР повністю опинилося Ладозьке озеро. А ще СРСР отримав в оренду на 30 років частину півострова Ханко (Гангут) для будівництва там військово-морської бази.

Радянсько-фінська війна тривала 105 днів. За цей час Радянський Союз втратив 126 875 військовослужбовців. Загальні втрати у фінських військах за час війни були вдвічі менші — 67 тис. осіб.

Насамкінець варто, як на мене, приділити увагу висновкам щодо тієї війни, яку досліджував Максим Паламарчук. Він, зокрема, пише, що історія опору Фінляндії СРСР справді повчальна для України. Але саме історія, а не міф.

Хоробрість та самопожертва вояків не може змінити реалії співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. Відповідне співвідношення українських та російських збройних сил є кращим, ніж Фінляндії та СРСР. Але спільним є головне — в обох випадках слабша армія нездатна завдати противнику стратегічної військової поразки.

Її роль — максимально підвищити «ціну» ворожої агресії. Армія дозволяє зберегти незалежність. Але, якщо співвідношення військових сил не зміниться, військо не може бути інструментом повернення втрачених територій.

Компромісні домовленості з агресором справді врятували Фінляндію. Але це сталося завдяки тому, що вона перебувала на периферії інтересів СРСР. Для сучасного Кремля «українське питання» завжди
буде пріоритетним. Отже, українські поступки лише заохотять російських очільників до спроб його «остаточного вирішення».

І ще одне. За словами Максима Паламарчука, протистояння СРСР і Фінляндії припинилося тоді, коли Кремль відмовився від планів повернути «втрачений шматок імперії». Пошук справжнього, а не «холодного» миру між Росією та Україною почнеться, коли Москва справді думатиме про Київ, як про сусідню столицю, а не як про «мать городов рускіх».

Підготував Анатолій КРАВЕЦЬ

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Блог історика: як українське село “посилювали” колгоспниками з Росії

Опубліковано

від

Від

Колгоспники Горьківського краю, що в Росії, не надто поспішали переселятися до Одеської області, осінь 1933 року

1933 року постановою № 74/1740 радянський уряд утворив Всесоюзний переселенський комітет – для “повного освоєння малозаселених родючих районів”. Йшлося про українські села, спустошені Голодомором.

Спочатку передбачали переселити в Україну 21 тисячу сімей колгоспників – з Росії та Білорусі. Потім показник збільшили майже вдвічі – до 41,3 тис.

З них дві тисячі сімей мали переселити з Горьківського краю до Одеської області.
Горьківська владна вертикаль розпочала “вербовку” охочих у семи районах: людей агітували, переконували, спокушали пільгами. Переселення мало бути добровільним.
Натомість кожному району спустили згори контрольні цифри переселенців, ще й відрядили представників крайового комітету партії “для руководства и практической помощи местам” (тут і далі всі цитати – мовою оригіналу).

Повноважний представник ОГПУ в Горьківському краї наказав місцевим чекістам узяти активну участь у фільтрації тих, хто зголошується.

Адже до України не мали в’їхати куркулі, одноосібники, “саботажники” тощо. Кандидатури таких добровольців слід відхилити разом з усією сім’єю під якимось нейтральним приводом.

Тобто Москва прагнула заселити Україну лояльними до себе селянами з “правильним” соціальним походженням.
Половина плану

“Большинство колхозников весьма положительно реагирует на переселение, – читаємо у спецзвіті ОГПУ від 28 жовтня 1933 року. – Заявления о переселении поступают от колхозников тех колхозов, которые слабо экономически обеспечены. Желание переселиться они обосновывают тем, что здесь неурожай, а там хлеба будет много”.

Попри цю оптимістичну картину, протягом двох тижнів вдалося переконати у перевагах життя на Одещині лише 1,1 тис. домогосподарств – половину планового показника.

Провину “за провал” поклали на Горьківське начальство.

Мовляв, у одному районі голова райвиконкому відбув до Москви на нараду, в іншому – заступник голови пішов у відпустку, в третьому – секретар райкому перебуває в обласному центрі на курсах. Нема кому керувати!

Винуватцями оголосили також колгоспні партійні осередки та сільради – не розгорнули масово-роз’яснювальної роботи серед населення.

Насправді причина полягала в іншому.

“Со стороны некоторых колхозников имеются выжидательные настроения, – йдеться у згаданому спецзвіті ОГПУ, – колхозники считают необходимым предварительно съездить на место и узнать условия работы, состояние почвы и т.д. Отмечены случаи распространения провокационных слухов в связи с переселением: “Там была эпидемия и все вымерли, туда нас и хотят направить”.

“Сарафанне радіо”

Івановська промислова область. Командування N-ського полку військ ОГПУ в Кінешмі, підрозділи якого забезпечували порядок під час переселення місцевих колгоспників на Донеччину, 1933 рік

Про те, що в Україні вимирали цілі села, знали й колгоспники Івановської промислової області. Їх, відповідно до рознарядки Всесоюзного переселенського комітету, агітували їхати на Донеччину (до її складу входила на той час і Луганщина).

Але з 16-ти районів області у десяти не знайшлося жодного (!) охочого, в інших шести зголосилися тільки 62 сім’ї.

На відміну від колгоспників Горьківського краю, місцеві селяни були в курсі, що причиною масових смертей в Україні є не епідемія, а голод.

Про безхліб’я не писали в радянських газетах і не повідомляли по радіо, натомість справно працювало альтернативне радіо – “сарафанне”. З вуст у вуста.

“В деревне Обращиха Стародворского сельсовета, – сигналізував інформатор ОГПУ, – поп Бакмосов развернул антисоветскую агитацию против добровольного переселения колхозников в Донецкую область. Бакмосов распространяет контрреволюционную провокацию о плохой в Донецкой области земле, о неурожаях и голоде, людоедстве. В результате агитации часть колхозников подает заявление об отказе”.

Що сказали “ходоки”

З 1929 року газета “Белгородская правда” видавала додаток українською мовою, з травня 1930-го він виходив щотижня. Цей додаток закрили 1932 року. Перший тижневий випуск 11 травня 1930 року

Не дуже прагнули переселятися до України й селяни Центральної Чорноземної області Росії.

“Среди завербованных на переселение колхозников отмечается нарастание отрицательных настроений, в отдельных случаях выливающихся в форму отказов от выезда”, – фіксує ОГПУ 13 листопада 1933 року.

Колгоспники першими відрядили так званих “ходоків”. Мовляв, хай подивляться і нам розкажуть.

Ті повернулися з приголомшуючими новинами.

Ось що, наприклад, повідомили “ходоки” від колгоспів Білгородської МТС.

Шуров: “Село от железной дороги находится в 32 верстах, с постройками плохо, хаты не отремонтированы, сараев нет, погребов нет, так что туда ехать отказываюсь”.

Тітенко: “Местность там хорошая, но народу умерло больше половины, все хорошие хаты заняты красноармейцами, а остальные разорены и не отремонтированы, колодцы засыпаны, ехать туда можно только весной, а иначе у нас перемерзнут все овцы, сараев нет, и негде даже поставить скотину”.

Результат цілком передбачуваний: “В Хомутовском районе все завербованные колхозники после возвращения ходоков отказались от переселения”.

Подібне сталося в інших господарствах.

“В колхозе Ивановских хуторов после сообщения ходока о том, что все колхозники Украины вымерли от голода, все записавшиеся на переселение от последнего отказались”.
“В колхозе Селявинского сельсовета после отказа от переселения ходока, члена ВКП(б), Чапрасова желающих переселиться не оказалось. Записавшиеся ранее вычеркнули свои хозяйства из списков”.

Дві Полтави

За таких умов дивно, але план по переселенцях був не лише виконаний, але й перевиконаний.

Плановий показник, нагадаю, був: 41,3 тис. сімей з Росії та Білорусі.

Натомість фактично в Україну привезли більше – 43,1 тис. сімей. За кількістю людей – 219 110 – це як дві тогочасні Полтави.

Мабуть, після провалу “вербовки” на добровільних засадах влада таки вдалася до “добровільно-примусового” способу.

Для перевезення людей виділили десятки ешелонів. Колгоспники приїхали з власною худобою: привезли 27 625 коней, 36 670 корів та 60 369 голів дрібної худоби.

Переселенців розселяли так: на Дніпропетровщину (до якої частково належала й Запорізька область) – 13 625 сімей, в Одеську область (до її складу входили також сучасні Миколаївська та Херсонська області) – 11 854 сім’ї, на Харківщину – 9 998 сімей, на Донбас – 7 983 сім’ї.

Не в захваті

“Що роблять Сталін і Молотов з народом”. Карикатура з німецького журналу, 1933 рік

“Отдельные колхозы оказались неподготовленными к приему переселенцев, – доповів секретно-політичний відділ ОГПУ 3 січня 1934-го, – транспорт выделялся в недостаточных размерах или же прибывал на станции с большими опозданиями. Это приводило к задержке разгрузки эшелонов; в отдельных случаях вместо 7 час. по расписанию разгрузка проводилась в течение 50-60 часов”.

Певно, частина переселенців засумнівалася, чи варто було їхати сюди.

“Из-за недостатка транспорта, – йдеться далі у документі, – автомашины сильно перегружались, причем вследствие большой скученности в дороге был задушен один ребенок. […] При погрузке подвод не хватило. Имущество грузили как попало, в связи с чем много вещей переселенцев попорчено. […] Часть переселенцев вообще не была встречена представителями местных организаций. Некоторые переселенцы вынуждены были без проводников отправиться в колхозы. […] Имели место и такие факты, когда переселенцы направлялись не в те колхозы, куда ими посылались ходоки, что вызвало среди них недовольство”.

Як з’ясувалося, незадоволеним було і місцеве населення.

“Нам переселенців не треба, – відрубав один голова колгоспу. – У нас і так не вистачає землі”.

Траплялося, селяни знущалися з прибульців, ображали їх, інколи лупцювали.

“В результате, – з тривогою звітує ОГПУ, – отдельные переселенцы бросают колхозы, возвращаясь на родину”.

Насправді не “окремі” – з України накивали п’ятами 5 863 сім’ї.

Найбільший відсоток втікачів (39%) виявився у переселенців з Горьківського краю, які опинилися в Одеській області, також у переселенців з Івановської промислової області, що замешкали на Донеччині (31,9%), та в білоруських колгоспників, яких розмістили на Одещині (27,5%).

Додому ці люди поверталися вже без худоби.

bbc.com

Продовжити читання

Збройні сили України

Якого кольору берети десантників в різних країнах

Опубліковано

від

Від

Повітряно-десантні сили – окремий рід військ, призначений, зокрема, для операцій у тилу супротивника (рейдові дії чи висадка повітряного десанту за лінією фронту).

В Україні з 21 листопада такі формування називаються “Десантно-штурмові війська ЗСУ”, скорочено – ДШВ (до цього – “Високомобільні десантні війська”, ВДВ).

Введенню нового кольору беретів та нової назви для десантних військ передували тривалі дебати – не всі бійці та ветерани ВДВ української армії готові були одразу відмовитися від старої символіки, з якою воювали на Донбасі з 2014 року

В українській армії 7 бригад ДШВ і один навчальний центр десантників:

25 окрема повітрянодесантна бригада (Дніпропетровщина)
79 окрема десантно-штурмова бригада (Миколаїв)
80 окрема десантно-штурмова бригада (Львів)
81 окрема аеромобільна бригада (Донеччина)
95 окрема десантно-штурмова бригада (Житомир)
45 окрема десантно-штурмова бригада (Одещина)
46 окрема десантно-штурмова бригада (Полтава)
199 навчальний центр (Житомир)

Бійці всіх цих підрозділів брали участь в АТО (окрім 46 бригади, яка була заново створена лише восени 2016 року), зокрема у боях за Слов’янськ, Донецький та Луганський аеропорти, Саур-Могилу, Авдіївську промзону.

Рейд, проведений в серпні 2014 року 95-ю бригадою за підтримки підрозділів 25-ї бригади у ЗСУ, називають одним з найдовших за всю воєнну історію.

Загалом за роки конфлікту загинуло 469 десантників. Українські десантники у блакитних беретах (літо 2017 року)

З 21 листопада українські десантні війська офіційно відмовилися від блакитних беретів, які використовували ще з радянських часів, та запровадили берети темно-бордового кольору (відтінок maroon).

В армії такий крок пояснили бажанням відійти від спадщини СРСР та наблизитися до стандартів НАТО, де такий колір беретів мають десантники більшості країн.

Крім того, розробники концепції нової форми ДШВ ЗСУ заявили про намір “не бути схожими на ворога” – російські ВДВ, яких офіційний Київ звинувачує в участі у анексії Криму та конфлікті на Донбасі.

Кремль такі звинувачення відкидає, однак визнає присутність на сході України колишніх російських військових, зокрема й ветеранів ВДВ радянської і російської армій.
Яку ж форму мають десантники у різних країнах?Командир британської 1-ї повітряно-десантної дивізії Фредерік Браунінг, 1944 рік

За даними військових істориків, вперше берети темно-бордового кольору почали використовувати британські десантники під час Другої світової війни.

Запровадив їх командир 1-ї повітряно-десантної дивізії Фредерік Браунінг у 1942 році.

Згодом такий колір закріпився й серед десантників інших країн. Британський десантник у Македонії, 2001 рік

Вважається, що темно-бордовий колір перейняли як данину традиції, запровадженої британцями.
Десантники США під час спільних навчань з українською армією, Яворівський полігон

Темно-бордові берети використовують десантники в арміях близько 60 країн світу. 19 з них – країни НАТО. Французькі десантники на одному з островів у Карибському морі, який постраждав від урагану, 2017 рік

Аналогічні берети мають і повітряно-десантні сили сусідів України, наприклад, Польщі. Слід відзначити, що десантні частини в різних арміях можуть перебувати у різних формуваннях – як, наприклад, командос чи французький Іноземний легіон.

У такому випадку колір їхніх беретів буде іншим. Так, для командос він традиційно є синьо-зеленим, для Іноземного легіону – просто зеленим. Десантники зі складу французького Іноземного легіону мають берети зеленого кольору

У 1967 році темно-бордовий колір беретів намагався запровадити для радянських десантників тодішній командувач повітряно-десантних військ СРСР Василь Маргелов.

Однак уже за рік для ВДВ Радянського Союзу офіційно ухвалили рішення про введення блакитних беретів – “символу неба”.
Радянські десантники в Афганістані, 1988 рік

Після розвалу Радянського Союзу блакитні берети збереглися у десантних силах кількох пострадянських країн: Росії, Білорусі, Таджикистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії та донедавна – України. Білоруські десантники

Берети темно-бродового (крапового) кольору російські силовики все ж мають – їх використовують спецпідрозділи Нацгвардії Росії (раніше – Внутрішніх військ РФ). “Здача на краповий берет” у Нацгвардії Росії, 2017 рік

Щоб отримати краповий берет треба пройти спеціальну підготовку й жорсткі випробування – “здачу на берет”.

Болгарські десантники під час навчань у 2015 році

Водночас, блакитні берети у десантників можна й зустріти й серед країн НАТО – в армії Болгарії. Загалом же блакитний берет частіше є атрибутом миротворчих сил ООН.

 

bbc.com

Продовжити читання

Зараз обговорюють