Зв'яжіться з нами

Історія

ТЕРИТОРІАЛЬНА ОБОРОНА КРАЇНИ: БРИТАНСЬКИЙ ДОСВІД

Опубліковано

від

Витоки появи у Великій Британії сил територіальної оборони сягають епохи середньовіччя. У новітній історії офіційною датою їх заснування вважається 1 квітня 1908 р., коли на підставі закону «Про територіальні та резервні сили», прийнятого роком раніше, у британській армії були проведені певні військові реформи. Згідно з цим законодавчим актом, відбулося об’єднання цивільних Добровольчих сил та кавалерійських підрозділів Територіальних добровольчих частин йоменів, а колишня міліція перетворилася на спеціальний резерв регулярної армії. З початком цього процесу була уніфікована штатна структура різнорідних підрозділів, які отримали однакову військову форму, екіпірування та оснащення і після реорганізації стали територіальними батальйонами регулярної англійської армії. Водночас, кілька полків зберегли свою унікальність та залишили деякі ознаки ідентичності. На час створення територіальні сил нараховували у своїх лавах 269 тисяч осіб. Їх основним завданням була територіальна оборона Британських островів, окремі підрозділи залучалися до охорони правопорядку в містах та селищах у ролі констеблів та бальї. Пізніше функції територіальних сил розширювалися й особовий склад став залучатися до посилення регулярних частин британської армії.

Підрозділи «територіалів», як правило, несли службу лише у межах власної країни, але у період Першої світової війни понад 70 батальйонів добровільно вирушило воювати на французькому театрі воєнних дій, а потім – до Єгипту, Індії та інших колоній Британської імперії.

У 1918 р. територіальні сили були розформовані, але вже за два роки почався новий набір до цього формування, яке отримало назву Територіальна армія (ТА). З врахуванням тогочасних реалій, у складі ТА зменшувалась кількість піхотних батальйонів та кавалерії. Замість скорочених частин створювались артилерійські підрозділи, на озброєння «територіалів» надходили бронеавтомобілі. У 1922 р. були сформовані 2 бригади протиповітряної оборони, які мали захищати Лондон від нальотів ворожої авіації.

Під час Другої світової війни чисельність ТА збільшилась майже вдвічі – до 440 тисяч осіб. Після її закінчення «територіалів» знову скоротили, та з початком холодної війни британський уряд був змушений зміцнювати допоміжні сили британської армії, створюючи навіть нові підрозділи ТА (зокрема, у Північній Ірландії). У 1950-і роки частина армійських резервістів брала участь у Корейській війні та у військовому конфлікті, відомому як Суецька криза.

У 1967 р. відбулася наступна реорганізація ТА з ліквідацією її полкової та дивізійної структури. Підрозділи новоствореного Територіального та добровольчого армійського резерву (TДАР) були розділені на чотири категорії:

TДАР I – могли бути використані для проведення будь-яких операцій;

TДАР II – могли бути задіяні в операціях НАТО, зокрема, для підтримки рейнського угрупування британської армії на території ФРН;

TДАР III – суто територіальна оборона;

TДАР IV – корпус підготовки офіцерів-резервістів.

У 1998 р., за висновками Стратегічного оборонного огляду, чисельність ТА поступово піддавалася скороченню і на 2006 р. становила 34 тисячі осіб. За штатним розкладом мало бути 42 тисячі, але британці неохоче записувались на службу в «територіали».

У відповідності до плану «Майбутні резерви-2020», розробленого міністерством оборони Великої Британії у 2011 р., були передбачені певні зміни у системі підготовки армійських резервістів (за прикладом підрозділів Національної гвардії США). ТА вкотре змінила назву, ставши тепер Армійським резервом (АР). Також заплановано, що його кількість складатиме 35 тисяч резервістів при 84 тисячах військовослужбовців Сухопутних військ ЗС Великої Британії (на 2017 р. це співвідношення оцінювалось, як 26 тисяч до 80 тисяч).

АР поділяється на три види підрозділів: національного рівня, регіонального рівня і так звані спонсоровані. Усього в країні — 236 підрозділів АР, дислокованих у 206 містах. Підрозділів першого рівня – лише 14, і вони більш спеціалізовані, ніж регіональні. Посади у них адресовані кандидатам, які мають відповідний досвід та кваліфікацію у громадянському житті, за такими напрямками: зв’язок, медицина, інженерні науки, управління персоналом, логістика, розвідка (зокрема, лінгвістика). Обов’язковий термін навчання становить як мінімум 19 днів (зазвичай, складається з двох вихідних та 15 днів щорічного тренувального табору). Недоліком служби у цих підрозділах є те, що «територіалам» доводиться подорожувати на значну відстань до свої частин. Водночас усі витрати на відрядження відшкодовуються, а кількість навчань протягом року менша, ніж у підрозділах інших видів.

Підрозділи регіонального рівня (їх налічується 222) розосереджені по всій країні і мають різну спеціалізацію: піхотні, технічні, логістичні, зв’язку. Більшість з них не потребують спеціальних навичок. Обов’язковий термін навчання становить як мінімум 27 днів (зокрема, два тижні щорічного тренувального табору), яке проводиться у вихідні дні, а іноді й у вечірній час.

Останній вид підрозділів створюється на основі угоди між компанією та МО Великої Британії. Особи, які висловили бажання проходити службу в АР, продовжують працювати за своїми цивільними спеціальностями, але у рамках завдань, поставлених перед АР. Близько 2 тисяч таких резервістів служили в Іраку та Афганістані.

Для добровольців, які хочуть долучитися до АР, існує спеціальний веб-сайт — http://www.armyjobs.mod.uk. На цій сторінці викладені базові вимоги до кандидатів: вік від 17 до 43 років; громадянство Великої Британії, Ірландії чи однієї з держав Британської Співдружності; 5-річний ценз проживання у країні на момент подачі заяви про прийом до АР.

Якщо кандидат відповідає цим вимогам, він повинен звернутися до Військового бюро інформації і кар’єри, яке є першим етапом на шляху до служби у АР, і пройти там співбесіду з одним із професійних радників стосовно усіх аспектів цієї служби. Потім доброволець має зробити наступне. По-перше, вибрати вид підрозділу (найпростіше можна потрапити до підрозділів регіонального рівня, які набирають особовий склад з місцевих жителів). По-друге, встановити контакт з вибраним підрозділом і домовитися про його відвідання для вивчення умов і прийняття остаточного рішення про вступ на службу. По-третє, отримати запрошення на кваліфікаційну співбесіду. Якщо доброволець вибирає підрозділ національного рівня, то йому прийдеться пройти її вже під час відвідання підрозділу. По-четверте, виконати фізичні та психологічні тести. У разі їх успішного виконання, особа вважається формально прийнятою до АР і може розпочати базову підготовку.

Кандидати на офіцерські посади, крім зазначеного, повинні мати ще й вищу освіту і виконати низку тестів на придатність і вміння керувати підлеглими. У разі отримання позитивної оцінки, такі кандидати проходять курс підготовки, який складається з декількох модулів і загалом триває 59 днів, у навчальному центрі або у Королівській військовій академії у Сандхерсті.

Базова підготовка для тих, хто вже зарахований на службу до АР, зазвичай, триває близько року. У підрозділах регіонального рівня вона проходить у вихідні у самому підрозділі або в одному з багатьох міжрегіональних навчальних центрів АР. Для бійців підрозділів національного рівня ця підготовка проводиться на подібних засадах на базі підрозділів регіонального рівня або на централізованих чотиритижневих курсах. У ході базової підготовки «територіали» вивчають статути, військову термінологію, основи тактики, штатне озброєння, правила першої допомоги, картографію. Підготовка завершується двотижневими табірними зборами при одному з армійських навчальних центрів та виконанням серії випускних тестів. Після цього боєць АР відбуває у розпорядження свого підрозділу, де й проходить службу, згідно з визначеними обов’язками.

За участь у навчаннях «територіали» отримують грошову винагороду, яка розраховується на основі річного грошового забезпечення солдата регулярної армії з тією ж спеціальністю, військовим званням та досвідом. Гроші виплачуються один раз на квартал за кожний повний день навчання. Новобранець АР отримує 35 фунтів стерлінгів за день, після закінчення базової підготовки сума збільшується до 43 фунтів стерлінгів, а потім зростає залежно від посадових обов’язків та звання. Раз на квартал також компенсуються витрати на поїздки, харчування тощо. Після виконання вимог проходження мінімального річного навчання (27 днів у підрозділі регіонального рівня або 19 днів у підрозділі національного рівня), «територіал» отримує щорічну додаткову винагороду, яка протягом п’яти років може зрости від квоти 424 до понад 1600 фунтів стерлінгів.

Якщо боєць АР бере участь у зарубіжних операціях, він отримує доплату за різницю з його цивільною заробітною платою (якщо вона є) і право на оплачувану відпустку при поверненні.

Крім фінансових переваг, АР пропонує «територіалам» додаткові бонуси: екскурсії з пригодами, заняття спортом або товариські заходи (вечірки для друзів і рідних). Екскурсії організовуються у навчальних центрах як за кордоном, так і у Великій Британії, зазвичай, у рамках відпочинку під кінець навчального процесу. Вони фінансуються різними спортивними товариствами АР, а «територіали» мають можливість отримати додаткові кваліфікації, наприклад, з дайвінгу, стрибків з парашутом чи альпінізму. Наступним бонусом є можливість займатися індивідуальними чи командними видами спорту. Кожний підрозділ АР має власних інструкторів з фізичного виховання, які допомагають «територіалам» вибирати та розвивати спортивні уподобання.

Володимир Паливода, старший науковий співробітник
відділу проблем національної безпеки
Національного інституту стратегічних досліджень

opk.com.ua

Реклама
Коментарі

Історія

В ці дні, 100 років тому, Донбас і Крим були звільнені від більшовиків

Опубліковано

від

Від

В ці дні, 100 років тому, Донбас і Крим були звільнені від більшовиків.

Як відомо, 9 лютого 1918 року, в Бресті, був підписаний Брестський мирний договір, згідно з яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія визнали Україну самостійною державою. Однією з умов договору було надання Німеччиною і Австро-Угорщиною військової допомоги для визволення України від більшовиків. На початок весни 1918 року майже вся територія Лівобережної України знаходилась під їхньою окупацією й була розірвана на декілька «радянських» республік, зокрема Донецько-Криворізьку, Одеську, Кримську.

Масштабний український контрнаступ почався за підтримки союзницьких військ на початку березня 1918 року. Визволення Донбасу і Криму від більшовиків було покладено на Запорозьку дивізію військ УНР (командувач Олександр Натієв), яку 9 квітня 1918 року переформували в корпус. Слов’янська група армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича рушила у напрямку Лозова-Слов’янськ, а воєнні частини під командуванням полковника Петра Болбочана – Кримська група військ – на Крим.

4 квітня Донецька група військ разом із союзниками вирушила на Донбас. До 8 квітня група захоплює Констянтиноград (нині Красноград) і стратегічну станцію Лозову. 15 квітня українські війська здобувають станцію Барвінкове. 17 квітня зайнято Слов’янськ, 18 – Бахмут. Цікаво, що у Слов’янську загони армії УНР і німецькі війська зустрічали з хлібом-сіллю, священики вийшли з хоругвами, на площі перед місцевим собором відбувся урочистий молебень і парад. Упродовж 16-20 квітня 1918 року від окупантів було очищено Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Мелітополь та Бердянськ. 21 квітня визволено Краматорськ. 30 квітня 1 піхотний полк армії УНР дійшов до станції Колпаково, яка знаходилась на кордоні УНР і Донської республіки. Таким чином завершилось визволення від більшовиків Донбасу.

Тим часом, 22 квітня Кримська група, прорвавши добре укріплену оборону більшовиків на Чонгарі, захопила Джанкой – першу вузлову станцію в Крима. Після цього частина підрозділів рушила на Феодосію, частина на Євпаторію. Основні сили полковник Болобчан спрямував на Сімферополь, який був захоплений майже без бою вранці 24 квітня. Згодом був визволений і Бахчисарай. За 4 дні (з 22 по 25 квітня) українці заволоділи Кримом.

Таким чином, на кінець квітня 1918 року вся Лівобережна Україна, разом із Донбасом і Кримом була визволена від більшовиків. Але вже наприкінці травня українські війська змушені були передати управління місцевій цивільній і окупаційній німецькій владі. 12 червня 1918 року завершилась перша Радянсько-українська війна, яка тривала з 17 грудня 1917 року. Попереду на Україну чекала нова навала більшовиків, зміна влади і зміна державного устрою.

ukrinform

Продовжити читання

Історія

«Я розумів, що цей політ буде рівозначним самогубству. Але накази не обговорюють»

Опубліковано

від

Від

СЕРГІЮ САМІЛЕНКУ ДИВОМ ВДАЛОСЯ ПРОЛЕТІТИ 80 КІЛОМЕТРІВ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВОРОГ З РПГ ВЛУЧИВ У ХВІСТ ВЕРТОЛЬОТА. ЛЬОТЧИК ЗУМІВ ПОСАДИТИ ПОШКОДЖЕНИЙ ВЕРТОЛІТ, УРЯТУВАТИ ТЕХНІКУ Й ЕКІПАЖ, ЗА ЩО ЙОГО Й БУЛО НАГОРОДЖЕНО ОРДЕНОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

24 серпня 2014-го. О четвертій ранку Сергій Саміленко підіймає в небо ударний вертоліт Мі-24. За останні кілька місяців майор звик до того, що сон і відпочинок — то нечувана розкіш. Цього разу, як, зрештою, і десятки попередніх разів, перед екіпажем також стоїть непросте завдання — знищити блокпост противника в районі Іловайська. Вертоліт летить на максимальній швидкості в режимі цілковитого радіомовчання, притискаючись до землі. Один неправильний рух або маневр, виконаний пізніше на частку секунди, — і все...

Машина йде, ледь не торкаючись верхівок дерев. Дуже небезпечно… Та що вдієш? Тільки так є шанс, що противник не засіче борт і не відкриє по ньому вогонь. Нарешті дісталися до цілі. Відпрацювали. Влучили. Відчуття, наче серце зупинилося… Минає секунд тридцять, ворог зреагувати не встигає, льотчик переводить подих. Схоже, цього разу пощастило!

Повернувшись на базу, екіпаж одразу розпочинає роботу. Треба, не гаючи часу, готувати машину до повторного вильоту. Знову — під Іловайськ. Штурман виконує необхідні розрахунки, детально продумує маршрут наступного польоту. Пілот із бортовим техніком заряджають установки ракетами, перевіряють справність систем, наявність пального. «Уперед!» Знову пітніють долоні, знову надскладне маневрування між високовольтними лініями й будівлями… Відпрацювали! Хух! Живі!

«З боку Старобешевого йде батальйонно-тактична група ворога. Потрібна вогнева підтримка!» — лунає черговий наказ авіаторам, коли вони повернулися в розташування. Цього разу льотчик розуміє, що політ до потрібної точки може бути рівнозначним самогубству. Але накази не обговорюють.

Це був уже третій бойовий виліт за ранок. Летіли парою, екіпаж Саміленка — ведений. Тільки-но втомлений пілот сів у вертоліт і натиснув кнопку запуску, як страх і втома одразу зникли. Боятися ніколи! Ситуація ускладнювалась не надто точними координатами рухомої цілі. Напруження зростало.

Випустивши кілька черг, вертоліт опинився якраз над головами ворога. Реакція не забарилась: почалася стрільба з гранатометів. Пілот намагався маневрувати, однак ворог лупив надто інтенсивно. Сергій признається: стало не по собі. Влучання у хвіст! Миттєво пошкодило систему управління рульовим гвинтом, оператора ледь чути. Льотчик випустив шасі машини. Та коли вирішив сідати, побачив під собою ворожі танки й подумав: «А дідька лисого! Не сяду! Певний запас є, трохи протягнемо».

Управляти пошкодженою машиною було вкрай важко. Пілот молив Бога, щоб техніка не підвела й витягнула. Бажання жити змусило забути про страх, та й відповідальність за екіпаж змушувала робити все можливе й неможливе.

Екіпаж таки добрався до своїх. Після того, як вертоліт підбили, він протягнув ще 80 кілометрів. Найближчим майданчиком виявився польовий шпиталь.

Тим часом ведучий екіпаж зафіксував точні координати цілі й передав їх іншій парі вертольотів. Помста за підбитий вертоліт не забарилася…

Нині Сергій Саміленко буденно описує бойові вильоти й терпляче пояснює елементарні для нього речі. Каже, що після польотів на Донбас участь у миротворчій місії в Конго здалась йому справжнім відпочинком.

— У районі проведення АТО доводилось постійно працювати на межі дозволеного, починаючи від злітної ваги й закінчуючи, маневрами, режимами експлуатації гвинтокрила. Літати доводилось так часто, що техніка ледь витримувала. Що вже й казати про висоту польотів? У бойовій обстановці чим ближче притискаєшся до землі, тим більше шансів залишитися живим. Нерідко опускались і на три метри. Страшно було літати вночі, особливо після того, як збили два екіпажі. На той час наше авіаційне обладнання не давало змогу летіти нижче за 150 метрів. Пам’ятаю, як у серпні прийшов командир і каже: «Треба вночі летіти в Широкине». Я розумів, що РЛС противника одразу побачать вертоліт, який летить високо, і нас просто «знесуть». А низько летіти — це теж не варіант, бо з великою часткою ймовірності заплутаєшся в дротах високовольтних ліній.

Офіцер розповідає, що всі бойові вильоти здійснювали за лінію розмежування, тому вертоліт завжди був мішенню.

— То один вертоліт підбили, то інший… І якоїсь миті ти розумієш, що це просто статистика, але під час чергового вильоту ти можеш стати одним із цієї статистики. Коли ми почали активно літати на бойові завдання, командир підійшов до нас і сказав: «Якщо бачите, що це самогубство, летіти не треба». Через кілька днів приходить і каже: «Мужики, усе… Відповідь «ні» більше не розглядають».

Насправді всі бойові вильоти, за великим рахунком, були однотипними. Просто їх було так багато… Але найбільший страх — ударити по своїх. Лінія фронту тоді, як розумієте, була досить розмитою. Тому ми завжди працюємо дуже обережно, відстань від жилих районів мала становити не менше ніж 200 метрів. Сепарські ЗМІ брешуть: не знаю жодного вертолітника, який би вів вогонь по населених пунктах.

Бойова авіація закінчила свої польоти в лютому 2015-го. Тоді ж Сергій Саміленко й потрапив під артобстріл у Краматорську.

— Якраз одягав берці, збирались на обід іти… І раптом прозвучало: «Терміново! Укриття!» Так в одному чоботі й побіг. Один хлопчина з нашої бригади тоді загинув, йому осколком пробило легеню. Підійшовши пізніше до вертольота, я побачив, що його повністю зрешечено. Тоді було страшно, але вже по-іншому, не так, як за штурвалом вертольота. Ми ж, льотчики, до такого зовсім не звикли. Не уявляю, як люди, які довгоперебували під обстрілами, зберігають ясний розум.

Цікаво, що з дитинства Сергій зовсім не мріяв про авіацію. Каже, що завжди хотів бути журналістом.

— У школі гарні твори писав. Але, коли старший брат покатав мене на вертольоті («Народна армія» писала про рідного брата Сергія Саміленка в матеріалі «З-під носа ворога — на одному двигуні». — Ред.) я був настільки в захваті, що одразу вирішив іти його слідами. Над злітною смугою дуже незвична атмосфера, туди неодмінно хочеться повернутися.

P. S.
Нині підполковник Сергій Саміленко передає багатий бойовий досвід і навчає майбутніх авіаторів у Харківському національному університеті Повітряних Сил. Але офіцер сумно признається: «Занурившись у папірці, розумієш, що справжнє життя було саме там, на Донбасі. Саме тоді, коли втомлений маневрував поміж високовольтними лініями, коли через напруження та бойовий азарт ледь не зупинялося серце…»

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Як повертали українські кораблі

Опубліковано

від

Від

З понад 50 захоплених Росією військових кораблів та суден Україні згодом усе ж таки вдалося повернути 35. Розкомплектованих, умисно пошкоджених та розграбованих

Про те, як повертали середній десантний корабель «Юрій Олефіренко», розповідає безпосередній учасник тих подій капітан 3 рангу Юрій Вицький

За свою офіцерську кар’єру, яку розпочав після закінчення Севастопольського військово-морського інституту ім. П. С. Нахімова, Юрій проходив службу лише на десантних кораблях, тож коли формувалася команда для повернення «десантника», його кандидатура була однією з перших.

У квітні 2014 року найскладніше було вести розмову з тими, хто ще кілька тижнів тому погрожував тобі і твоїй родині, захоплював твій корабель. Утім, домовленості були досягнуті і кораблі почали приходити до Одеси.

5547_p_15_img_0002— Росіяни виходили на контакт неохоче, постійно змінювали умови передачі, інколи доходило до абсурду, — пригадує капітан 3 рангу Юрій Вицький. — Наприклад, вимагали залишити на кораблі для переходу морем лише сім осіб. Ми ж відповіли, що це нереально. І на кожен наш аргумент чули одну й ту ж відповідь: «Нічого не можемо вдіяти, маємо вказівку вищого командування». Втім нам вдалося збільшити тимчасовий екіпаж до 17 осіб.

За словами офіцера, узгоджений сторонами алгоритм передачі був доволі простий. Спочатку передавався список команди, яка їхала автобусом до Новоозерного, де у супроводі представників ЧФ РФ українські військові моряки проводили огляд корабля щодо готовності до переходу, справності головних двигунів та інших важливих систем. Після чого кораблі своїм ходом або за допомогою буксира залишали військово-морську базу.

— Коли ми їхали на півострів, звичайно, очікували від росіян якоїсь капості, адже вони неодноразово демонстрували свою справжню сутність під час анексії Криму, — продовжує Юрій Вицький. — Однак, зійшовши на борт середнього десантного корабля, були просто шоковані. Військові моряки країни, яка позиціонує себе великою державою, де з таким пафосом розповідають про «офіцерську честь та вікові флотські традиції», насправді виявилися звичайними злодюжками. Ми чекали, що будуть виведені з ладу головні двигуни або буде пошкодженою рульова, але щоб таке… Якось дріб’язково для моряків «могутнього» ЧФ.

Річ у тім, що після огляду корабля наші військові моряки виявили, що на «десантнику» відсутні запасні частини, а також переносні водовідливні засоби (мотонасоси, заглибні електронасоси, водоструменні ежектори), запасні компресори тощо. Ці засоби призначені для боротьби із потраплянням забортної води й у кризовій ситуації можуть відігравати значущу роль у боротьбі за живучість корабля. Втім росіяни не посоромилися поцупити, як кажуть, усе, що «погано лежало». Мабуть, тиловики російського Чорноморського флоту так «добре» забезпечують своїх моряків, що ті вимушені красти ЗІП на захоплених українських кораблях. І СДК «Юрій Олефіренко» був далеко не єдиним кораблем ВМС ЗС України, який став об’єктом такого дрібного злодійства. У такому стані передавалася майже кожна бойова одиниця українського флоту, зокрема й санітарний катер «Сокаль». Коли його виводили для передачі, російський буксир навмисно побив його борти. А на морському водолазному судні «Нетішин» було пошкоджено спеціальне обладнання…

Після переходу до Одеси капітана 3 рангу Юрія Вицького призначили командиром середнього десантного корабля. Йому знадобилося лише десять діб, щоб сформувати екіпаж, підготувати і здійснити вихід у море для злагодження команди.

Олександр ЗАВТОНОВ, «Народна армія»

 

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють