Зв'яжіться з нами

Історія

Степан Бандера: «Наша влада буде страшною…» Чи все ж «…страшною для наших ворогів»?

Опубліковано

від

Діалог істориків, який проливає світло на боротьбу ОУН-УПА та її викривлення в дзеркалі російської історіографії

Не один рік я вважав російського письменника-публіциста Марка Солоніна об’єктивним дослідником історії (зближувало й те, що за освітою ми технарі) — ще відтоді, коли ознайомився з його дослідженнями «радянсько-німецької війни 1941–1945 років», які російські військові історики оцінили як фальсифікації та намагання «очорнити перемогу» та які Віктор Суворов, навпаки, назвав «золотою цеглиною» у фундамент тієї історії війни, котру ще буде колись написано. Пізніші публікації із засудженням експансіоністської політики путінської Росії, зокрема анексії Криму та агресії на Донбасі, професійний аналіз версій катастрофи «Боїнга» рейсу МН17 (після закінчення авіаінституту Солонін працював у закритому КБ) тільки посилили це переконання. Так було аж до 21 липня цього року, коли я, отримавши від Солоніна чергову розсилку (за підпискою), прочитав його відповіді на питання слухачів радіостанції «Эхо Москвы»

Цілком несподіваною для мене виявилася відповідь публіциста на запитання: «Чому героїв українського опору, які боролися за незалежність батьківщини в неймовірно складних умовах, в Ізраїлі критикують і прирівнюють до нацистських злочинців, тоді як героїв Ізраїлю, котрі боролися за незалежність батьківщини терористичними методами проти англійського протекторату й місцевого арабського населення, такій критиці не піддають?»

Обурена тирада пана Солоніна зводилася до того, що, мовляв, не можна порівнювати «сіоністські бойові організації», які «намагалися боротися з колонізаторами», з тими (учасниками українського Опору), котрі, «не зупиняючись перед масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей, боролися за створення на «етнічних українських теренах» (до того ж кордони цих «теренів» вони збиралися встановити збройною рукою на власний розсуд) тоталітарної держави чітко пізнаваного фашистського типу».

Я вирішив уступити в діалог й у своєму першому листі до пана Солоніна зауважив, що таку ж риторику ми чуємо нині від Кремля про українців, які захищають свою землю на Донбасі від агресії РФ, про «київську хунту», про «антиконституційний переворот»… І висловив припущення, що таке могло статися або через те, що він поверхово знає цю тему, оскільки вона не була метою його досліджень, або що він (у що не хочеться вірити) поділяє позицію кремлівської — як радянської, так і нинішньої — пропаганди в цьому питанні.

Не ставлячи собі за мету «відбілювати» або «очорняти» дії як частин Червоної Армії (пан Солонін це знає краще за мене), так і воїнів УПА, — на війні, як на війні: у білих рукавичках давно вже не воюють, — усе-таки зазначу, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, оскільки вступили в смертельний двобій із ворогом, який мав непорівнянно більшу промислову, військову, пропагандистську міць і, врешті-решт, людські резерви величезної держави, в той час, як повстанські структури створювалися на принципах самоорганізації та самозабезпечення.

УПА, на відміну від «визволителів зразка 1939 року» (безперечно, панові Солоніну відомо, чому населення західних областей України, яке радісно зустрічало їх квітами, дуже швидко змінило своє ставлення на протилежне), воювала на СВОЇЙ землі, захищаючи СВІЙ народ і СВОЮ землю ВІД обох ЧЕРВОНОПРАПОРНИХ ОКУПАНТІВ (радянська пропаганда недарма називала нацистів коричневою чумою, аби, бува, не сплутали їх зі «справжніми червонопрапорними»). І місцевий люд, як свідчать факти, цілковито підтримував цю боротьбу: хіба без такої підтримки змогла б протистояти УПА наймогутнішій армії Європи більше як 10 років? От саме ця масова підтримка УПА і є неспростовним доказом того, що «масовий терор УПА проти мирного населення» — то не більше ніж пропагандистський міф «визволителів». А тлом для нього стали злочини численних спецгруп МДБ, що діяли «під виглядом бандитів УПА». Як встановила урядова Комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, «у липні 1945 року в західних областях України діяло 156 спецгруп», за кожною з яких «тягнеться шлейф провокаційних убивств, грабежів, зґвалтувань…» Доповідні записки радянських військових прокурорів того часу на численних прикладах демонструють «яскраво виражений бандитський, характер» дій спецгруп, котрі, як засвідчують факти, широко застосовували «свавілля та насильство над місцевим населенням, піддавали катуванню, жорстоко мордували, ґвалтували…» На думку військового прокурора військ МВС Г. Кошарського, їхні дії «не може бути виправдано жодними оперативними міркуваннями», оскільки «жертвою їхньої (цих «спецгруп». — Авт.) сваволі часто стають особи, не причетні до українсько-бандитського підпілля».

Це змушені визнати навіть ті московські історики, яких неможливо запідозрити в щонайменшій підтримці боротьби УПА: «…ми знаємо, як мужньо, без будь-яких союзників і з мізерною надією на перемогу протягом довгих років війни й навіть після неї БОРОЛИСЯ ЗА СВОБОДУ ТА НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Організація українських націоналістів під керівництвом С. Бандери та її Українська повстанська армія, — пише відомий російський військовий історик, дослідник природи колабораціонізму, академік Академії військових наук Росії М.І. Семиряга (фундаментальне дослідження «Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны» 2000 року). — ЦЕ СЛІД ВИЗНАТИ, незалежно від того, як ми оцінюємо завдання та методи бандерівців».

І наостанку я зазначив панові Солоніну, що він таки має рацію, наголошуючи, що «Ізраїль — далеко не єдина країна, де цих «героїв» критикують». Як і не єдина країна, де не визнають Голодомор геноцидом українського народу. На жаль…

Відповідь Марка Солоніна не забарилася. Він різко відповів, що не бажає витрачати час на вивчення чужого «потока сознания»…

Будучи, м’яко кажучи, дещо здивованим таким тоном, у короткому листі-відповіді я наголосив, що апріорі готовий був погодитися з тим, що він не підтримує позицій кремлівської пропаганди, але, прочитавши надіслану «в Приложении» статтю Солоніна про боротьбу ОУН-УПА, опубліковану в 2010 році, змінив цю думку.

Уже в самій назві свого допису М. Солонін учинив підміну: «Наша влада буде страшною…» Дійсно, казав свого часу Степан Бандера щось подібне. Але не зовсім так: «Наша влада буде страшною для наших ворогів». Про це фальшування зазначав у рецензії на статтю С. Грабовський («День». — № 8. — 19 січня 2012 року.): «Наша влада буде страшною», — це не Бандера казав, а Олесь Бузина вклав такий вислів в уста лідерові ОУН(б), а потім його повторив Солонін. Я ж лише поставив запитання: а чого вона має бути ДЛЯ ВОРОГІВ іншою? Однак відповіді не дістав.

Солонін наголошує, що «…керівники ОУН твердо й послідовно взяли курс на співпрацю з новою, динамічною європейської силою — гітлерівською Німеччиною…» Так, у боротьбі з непорівнянно потужнішими гнобителями, прагнучи здобути незалежність і зібрати воєдино розшматовану «добрими сусідами» Батьківщину, українці змушені були шукати сильних союзників (і не варто оцінювати їхні тогочасні дії з висоти «високоморального» нинішнього світопорядку). Та чи можна хоча б порівняти масштаби «співпраці» ОУН з головним союзником Гітлера — сталінським СРСР, який, власне, виплекав вермахт, забезпечив Німеччину стратегічною сировиною й виступив на боці Гітлера проти Польщі, чим обидва біснуваті й увергли світ у Другу світову? До того ж Сталін і керівники ОУН мали абсолютно різні цілі щодо використання Гітлера: якщо перший прагнув розширити межі більшовицької імперії (для чого й «вигодовував» Гітлера як запал для розпалювання майбутньої світової пожежі), то для українських державників, як наголосив, зокрема, й сам М. Солонін, «незмінною метою» було «визволення України від багатовікового московського ярма». Оце, до речі, і спричинювало головну відмінність у ставленні Москви до українського та російського націоналізму. Імперський центр завжди панічно боявся «провінційних» націоналістів, які хотіли, щоб сам народ, а не Кремль, був господарем на своїй землі. Українських повстанців, які піднялися на визвольну боротьбу, таврували за це як «фашистських прихвоснів», «буржуазних українсько-німецьких націоналістів» і безжально винищували, на противагу російському націоналізму, який, навпаки, маючи своїм завданням розширити «прєдєли» «єдінонєдєлімой» шляхом загарбання чужого, ніколи не переслідувався.

Ба більше, Москва традиційно вважає його хорошим.

Коли ж керівники ОУН зрозуміли, що Берлін не збирається сприяти створенню Української держави, що красномовно продемонструвала репресивна реакція верхівки Третього рейху на проголошення 30 червня 1941 року «Акту відновлення Української держави» у Львові, то закликали українців виступити проти Німеччини. На це пан Солонін одразу ж парирував: нібито «бандерівці, які «пішли в підпілля», активних бойових дій проти німецьких окупантів не вчиняли й навіть не планували». Але звернімося до поважних джерел.

У працях відомого дослідника історії України періоду Другої світової війни Володимира Косика наведено документи з німецьких архівів, що фіксують численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема в Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно (Донецьку) тощо. Навіть головний комісар ковпаківців Руднєв (аж ніяк не прихильник ОУН та УПА) під час знаменитого рейду «Від Путивля до Карпат» (червень — жовтень 1943 року) в щоденнику змушений був визнати, що (українські — Ред.) повстанці «б’ють німців», ба більше — саме вони «Б’ЮТЬ НІМЦІВ» там, де «за два роки не ступала нога жодного партизана».

Про відмову ОУН від будь-якої співпраці з окупаційною владою свідчать і численні німецькі документи. Зокрема, у «Донесенні про події в СРСР № 164» від

4 лютого 1942 року, адресованому «начальникові поліції і Служби безпеки (СД)», наголошено: «Захоплені друковані матеріали й свідчення різних бандерівців, заарештованих останнім часом, знову доводять, що прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці. Залишається лише вибраний шлях цілковитого знищення цього руху…» В інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено в таємному донесенні № 20 з окупованих районів Сходу, яке передали німці в Берлін 11 вересня 1942 року начальникові поліції безпеки й СД, зазначено: «…Усяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!..» Це змушені, повторю, визнати навіть московські історики, також і військові.

«Після т.з. «відновлення незалежності» (30 червня 1941 року), — дорікає п. Солонін, — самозваний «уряд» Я. Стецька 4 липня 1941 року розіслав вітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу…» Але, не сумніваюся, історик знає, що й керівництво СРСР вітало керівників Третього рейху. Наприклад, міністра закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропа: «Дякую Вам, пане міністре, за привітання. Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною. Й. СТАЛІН». — «Правда», № 355, 25 грудня 1939 року), і керівництво СРСР отримувало привітання у відповідь, і навіть, як і належить союзникам, проводило спільні з вермахтом паради з приводу спільних перемог у війні з Польщею.

А ось один зі зразків того, як пан Солонін майстерно підтверджує поширений міф. Цитую: «Одразу після того, як Львів захопили німецькі війська (у рядах яких був і батальйон «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича), у місті почалися масові вбивства євреїв і представників польської інтелігенції». По-перше, пан Солонін краще за багатьох знає, що військові підрозділи не займалися масовими вбивствами цивільного населення. Знищенням єврейського населення на окупованих територіях займалися спеціальні айнзацгрупи, до яких батальйон «Нахтіґаль» не мав жодного стосунку. Але тут історик застосував навіть не логічну зв’язку «увійшли й почали», а такий собі натяк: «увійшли» — «почалися». А більшого фальсифікаторам і не треба: головне притягнути за вуха. Ще одна брехня в цій каламутній воді — «гауптман» Шухевич…

Далі пан Солонін усе ж визнає (згнітивши серце), що «переконливих доказів причетності Романа Шухевича до масових убивств у Львові надано не було». Тоді навіщо вся ця попередня риторика? І замість зрозумілого «не було» оце «надано не було»! Зате, аби закінчити містифікацію, він із віртуозністю фокусника переносить звинувачення із Шухевича на уряд Стецька, який, мовляв, навіть не «спробував припинити звірячі вбивства». І створює ще один алогізм: то він пише, що «оунівці розіграли «спектакль» із проголошенням 30 червня 1941року в окупованому Львові так званого «уряду суверенної України», то дорікає «так званому», чому він не зупинив (?!) німців у реалізації їхніх планів…

Аби навести лад із такою інтерпретацією подій, пропоную два коротких приклади. У детальному дослідженні «Вбивство 25 професорів вищих навчальних закладів у Львові гітлерівцями в липні 1941 року» Зигмунта Альберта, опублікованому 1964 року в першому освенцимському зошиті «Пшеґльонда лекарскего», і у 2-му томі книжки «Окупація і медицина» 1974 року містилися короткі біографічні відомості про всіх убитих доцентів і професорів, пізніше доповнені фотографіями, новими подробицями розстрілу, слідства, пошуків і виявлення винуватців злочину. І там немає навіть згадки ні про воїнів УПА, ні про батальйон «Нахтіґаль». Докладно розкриває витоки створення міфу про участь «Нахтіґалю» в погромах український історик Володимир В’ятрович. Він наголошує («Дзеркало тижня», № 6 (685), 16–22.03.2008), що «судові органи Німеччини двічі визнавали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль»).

Також голова Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип Зісельс заявив («Дзеркало тижня. Україна». — № 1. — 14.01.2010), що «вже кілька разів звертався в Інститут «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (як свідчать публічні заяви працівників інституту, такі існують) про діяльність Шухевича восени 1941 року в Львові». Але так нічого й не отримав.

М. Солонін стверджує, що «скільки-небудь активного бандерівського підпілля на схід від Дніпра знайти так і не вдалося», тобто практично все «бандерівське підпілля» зосередилося на захід від Дніпра. Отже, саме там тільки й могли вони займатися «масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей» (заява в прямому ефірі «Эха Москвы» 21 липня). Але чи підтримувало б тоді місцеве населення своїх убивць? УПА не мала тилового забезпечення (за її спиною не стояла міць СРСР). Її тилом було лише місцеве населення (повторю: воїни УПА теж були місцевими, і вони захищали свою землю). Факти терору й масових убивств чисельних спецгруп МДБ, чиї дії мали, як кваліфікували їх радянські ж прокурори, «яскраво виражений бандитський характер», пана Солоніна анітрохи не зацікавили…

Зате російський історик усіляко доводить, що упівці були «нацистськими прихвоснями». Чого варте лише ось таке твердження: «Виконуючи черговий наказ своїх німецьких господарів, українські націоналісти розіграли новий підлий трюк — заявили про створення так званої «Української повстанської армії». Однак у чому ж полягає «підлість» цього «трюку»? Автор — ні пари з уст.

Насамкiнець нашого діалогу я взяв на себе сміливість дати щиру пораду панові Солоніну: прислухайтеся до голосу тих людей, які все ще поважають вас, не кривіть душею й не пишіть на теми, за які навіть доброзичливі коментатори звинувачують вас — і справедливо — у «тенденційності» та використанні «сумнівних джерел», бо з ваших текстів стирчать видимі навіть неісторикам вуха російського великодержавного шовінізму. Це принизливо та негідно вашого таланту. Але вибір, безумовно, за вами…

Як бачимо, столітній висновок Володимира Винниченка про те, що російська демократія, а також «лібералізм та об’єктивність російських учених», додає С. Грабовський, закінчується там, де починається «українське питання», не втратив своєї актуальності. Бо важко не погодитися із твердженням С. Грабовського: «що російський ліберал, що чорносотенець: коли заходить мова про боротьбу українців за свою свободу, то і лексика, і «аргументація», і прийоми впливу на підсвідомість читачів у них однакові». Може, причиною цього й справді, як висловився про схожий «консерватизм» М. Солонін, є «інерція мислення. Інерція одного разу розпочатої війни» Московщини проти Русі-України?

Михайло ЛУКІНЮК,викладач КПІ,

член Національної спілки письменників України,

автор книжок «Україна — Крим — Росія: старі міфи і нова реальність взаємин», «Руйнуймо міфи!» та «Обережно: міфи!»,

спеціально для «Народної армії»

na.mil.gov.ua

Реклама
Коментарі

Історія

Радянсько-фінська війна: « Перемога», яку кремлівські ідеологи воліють не згадувати

Опубліковано

від

Від

78 років тому розпочалася радянсько-фінська війна, яку часто називають Зимовою війною. Вона тривала 105 днів і, хоча нібито гору в ній взяв Радянський Союз, стала пірровою перемогою (такою, що дістається великою ціною, або рівносильна поразці), здобутою ціною життів десятків тисяч радянських солдатів

Недарма історики нарекли цю війну незнаменитою, а СРСР приховував реальні втрати Червоної армії
у фінській кампанії 1939–1940 рр. Радянська ідеологічна машина працювала таким чином, що невигідні факти внутрішньої і зовнішньої політики подавалися неправдиво або взагалі замовчувалися. Про війну
1939–1940 рр. у СРСР не говорили з багатьох причин. На думку дослідників тих подій, однією з них є те, що
війна з Фінляндією була безпосереднім наслідком пакту Молотова-Ріббентропа, який позбавив останніх засторог щодо розв’язання масштабної війни. Радянсько-фінська війна була невід’ємною частиною початкового етапу Другої світової війни. Якщо розділ Польщі радянська пропаганда подавала як визволення західних українських і білоруських земель, то у випадку з Фінляндією пристойного аргументу не знайшлося.

СРСР виступив у цій війні відвертим агресором, за що був виключений з Ліги Націй (попередник ООН) у грудні 1939 р. А ще про ті події не говорили, бо війна призвела до величезних втрат з радянського боку та продемонструвала згуртованість фінського суспільства в захисті національного суверенітету.

Але спочатку про те, що передувало тим подіям. Колишня шведська провінція Фінляндія була захоплена у Швеції і включена до складу Російської імперії внаслідок Російсько-шведської війни (1808–1809). Щоб запобігти прошведським настроям у фінському суспільстві, Росія охоче надала Фінляндії статус автономії та навіть певною мірою сприяла зростанню національної свідомості фінського народу, доки це віддаляло фінів від Швеції.

Коли ж 1917 року стався Жовтневий переворот та влада потрапила до рук більшовиків, Фінляндія проголосила державну незалежність та, організувавши (не без допомоги з боку Німеччини) власні збройні сили, спромоглася звільнити свою територію від військових частин Червоної гвардії, що перебували там, як на землях Російської імперії. Згодом у Фінляндії було ухвалено Конституцію, обрано Президента.

Тим часом у Радянському Союзі чимало впливових політиків не бажали сприймати Фінляндію як суверенну
державу. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія була віднесена до радянської «сфери впливу», стосунки між СРСР та Фінляндією погіршилися.

У вересні—жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб Червоної армії розпочав планування війни з Фінляндією.

За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та за декілька днів зайняти всю територію країни, чим «визволити фінських пролетаріїв від буржуазного іга». З усіх репродукторів тоді лунала пісня «Приймай нас, Суомі-красуня», написана спеціально до цих подій. За співвідношенням сил радянські війська мали величезну перевагу і в особовому складі, й в техніці. Як писала Ірина Цимбаленко, одна з дослідників тих подій, «наприкінці листопада 1939 р. на радянсько -фінському кордоні відбулося декілька провокацій: «невідомі» обстріляли радянські прикордонні частини. Внаслідок обстрілу нібито загинуло кілька радянських солдатів. Ці інциденти стали приводом до початку війни. 29 листопада уряд СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією, а наступного дня о 8-й ранку радянська армія перейшла в наступ».

Головний театр військових дій був розташований на Карельському перешийку. Атаки радянських військ супроводжувалися потужними артилерійськими обстрілами, діями танків та авіації. Однак плани командування Червоної Армії щодо завершення цієї війни за два тижні не були реалізовані. Фіни героїчно оборонялися. Тільки до 11 грудня частини 7-ї армії РСЧА змогли здолати передові фінські позиції. Наступ радянської армії виявився  малоуспішним. Сильні морози і відсутність доріг, лісова місцевість заважали червоноармійцям маневрувати. Фіни, навпаки, організували невеличкі маневрені лижні загони, які несподівано атакували ворога на марші. Значний психологічний вплив на радянських солдатів чинили ефективні дії фінських снайперів.

Замість запланованого просування на 200–250 км Червона армія подолала лише 50–70 км. До того ж через нетривалий час її підрозділи наштовхнулися на укріплення лінії Манергейма. Це була фортифікацій на лінія оборони, яку Фінляндія спромоглася побудувати за 10 попередніх років. Лінія являла собою три смуги укріплень завдовжки близько 135 км та до 90 км углиб. Вона перетинала Карельський перешийок від Фінської затоки до Ладозького озера. До складу лінії входило майже п’ять тисяч оборонних об’єктів. Під
Сумма по фінських позиціях було випущено близько 150 тисяч снарядів. Радянська авіація за один тільки
день 17 грудня скинула на територію Фінляндії 15 тисяч авіабомб. Але й це не дало бажаних результатів. Втрати Червоної армії були дуже великі, лише у грудні загальні втрати становили майже 70 тисяч осіб. Радянському військовому керівництву довелося терміново підсилювати своє угруповання. На початку 1940 р. на Карельський перешийок прибуло ще 13 стрілецьких дивізій. Лише 11 лютого 1940 р. Червона армія змогла перейти у рішучий наступ, неймовірними зусиллями лінія Манергейма була прорвана.

До березня 1940 року фінський уряд вичерпав мобілізаційні ресурси своєї країни і усвідомив, що зовнішньої військової допомоги Фінляндія від союзників не отримає. За цих умов стримати наступ Червоної армії було неможливо. Виникла загроза повної окупації країни, найімовірнішим наслідком чого було включення Фінляндії до складу СРСР.

Тому уряд Фінляндії виступив з пропозицією щодо мирних переговорів. Через п’ять днів був підписаний
мирний договір. За його умовами, СРСР дісталося 10 % території Фінляндії, де проживало 12 % населення. Це були промислово розвинені райони, включаючи друге за величиною місто Фінляндії Віїпурі (нинішній Виборг). У межах СРСР повністю опинилося Ладозьке озеро. А ще СРСР отримав в оренду на 30 років частину півострова Ханко (Гангут) для будівництва там військово-морської бази.

Радянсько-фінська війна тривала 105 днів. За цей час Радянський Союз втратив 126 875 військовослужбовців. Загальні втрати у фінських військах за час війни були вдвічі менші — 67 тис. осіб.

Насамкінець варто, як на мене, приділити увагу висновкам щодо тієї війни, яку досліджував Максим Паламарчук. Він, зокрема, пише, що історія опору Фінляндії СРСР справді повчальна для України. Але саме історія, а не міф.

Хоробрість та самопожертва вояків не може змінити реалії співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. Відповідне співвідношення українських та російських збройних сил є кращим, ніж Фінляндії та СРСР. Але спільним є головне — в обох випадках слабша армія нездатна завдати противнику стратегічної військової поразки.

Її роль — максимально підвищити «ціну» ворожої агресії. Армія дозволяє зберегти незалежність. Але, якщо співвідношення військових сил не зміниться, військо не може бути інструментом повернення втрачених територій.

Компромісні домовленості з агресором справді врятували Фінляндію. Але це сталося завдяки тому, що вона перебувала на периферії інтересів СРСР. Для сучасного Кремля «українське питання» завжди
буде пріоритетним. Отже, українські поступки лише заохотять російських очільників до спроб його «остаточного вирішення».

І ще одне. За словами Максима Паламарчука, протистояння СРСР і Фінляндії припинилося тоді, коли Кремль відмовився від планів повернути «втрачений шматок імперії». Пошук справжнього, а не «холодного» миру між Росією та Україною почнеться, коли Москва справді думатиме про Київ, як про сусідню столицю, а не як про «мать городов рускіх».

Підготував Анатолій КРАВЕЦЬ

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Блог історика: як українське село “посилювали” колгоспниками з Росії

Опубліковано

від

Від

Колгоспники Горьківського краю, що в Росії, не надто поспішали переселятися до Одеської області, осінь 1933 року

1933 року постановою № 74/1740 радянський уряд утворив Всесоюзний переселенський комітет – для “повного освоєння малозаселених родючих районів”. Йшлося про українські села, спустошені Голодомором.

Спочатку передбачали переселити в Україну 21 тисячу сімей колгоспників – з Росії та Білорусі. Потім показник збільшили майже вдвічі – до 41,3 тис.

З них дві тисячі сімей мали переселити з Горьківського краю до Одеської області.
Горьківська владна вертикаль розпочала “вербовку” охочих у семи районах: людей агітували, переконували, спокушали пільгами. Переселення мало бути добровільним.
Натомість кожному району спустили згори контрольні цифри переселенців, ще й відрядили представників крайового комітету партії “для руководства и практической помощи местам” (тут і далі всі цитати – мовою оригіналу).

Повноважний представник ОГПУ в Горьківському краї наказав місцевим чекістам узяти активну участь у фільтрації тих, хто зголошується.

Адже до України не мали в’їхати куркулі, одноосібники, “саботажники” тощо. Кандидатури таких добровольців слід відхилити разом з усією сім’єю під якимось нейтральним приводом.

Тобто Москва прагнула заселити Україну лояльними до себе селянами з “правильним” соціальним походженням.
Половина плану

“Большинство колхозников весьма положительно реагирует на переселение, – читаємо у спецзвіті ОГПУ від 28 жовтня 1933 року. – Заявления о переселении поступают от колхозников тех колхозов, которые слабо экономически обеспечены. Желание переселиться они обосновывают тем, что здесь неурожай, а там хлеба будет много”.

Попри цю оптимістичну картину, протягом двох тижнів вдалося переконати у перевагах життя на Одещині лише 1,1 тис. домогосподарств – половину планового показника.

Провину “за провал” поклали на Горьківське начальство.

Мовляв, у одному районі голова райвиконкому відбув до Москви на нараду, в іншому – заступник голови пішов у відпустку, в третьому – секретар райкому перебуває в обласному центрі на курсах. Нема кому керувати!

Винуватцями оголосили також колгоспні партійні осередки та сільради – не розгорнули масово-роз’яснювальної роботи серед населення.

Насправді причина полягала в іншому.

“Со стороны некоторых колхозников имеются выжидательные настроения, – йдеться у згаданому спецзвіті ОГПУ, – колхозники считают необходимым предварительно съездить на место и узнать условия работы, состояние почвы и т.д. Отмечены случаи распространения провокационных слухов в связи с переселением: “Там была эпидемия и все вымерли, туда нас и хотят направить”.

“Сарафанне радіо”

Івановська промислова область. Командування N-ського полку військ ОГПУ в Кінешмі, підрозділи якого забезпечували порядок під час переселення місцевих колгоспників на Донеччину, 1933 рік

Про те, що в Україні вимирали цілі села, знали й колгоспники Івановської промислової області. Їх, відповідно до рознарядки Всесоюзного переселенського комітету, агітували їхати на Донеччину (до її складу входила на той час і Луганщина).

Але з 16-ти районів області у десяти не знайшлося жодного (!) охочого, в інших шести зголосилися тільки 62 сім’ї.

На відміну від колгоспників Горьківського краю, місцеві селяни були в курсі, що причиною масових смертей в Україні є не епідемія, а голод.

Про безхліб’я не писали в радянських газетах і не повідомляли по радіо, натомість справно працювало альтернативне радіо – “сарафанне”. З вуст у вуста.

“В деревне Обращиха Стародворского сельсовета, – сигналізував інформатор ОГПУ, – поп Бакмосов развернул антисоветскую агитацию против добровольного переселения колхозников в Донецкую область. Бакмосов распространяет контрреволюционную провокацию о плохой в Донецкой области земле, о неурожаях и голоде, людоедстве. В результате агитации часть колхозников подает заявление об отказе”.

Що сказали “ходоки”

З 1929 року газета “Белгородская правда” видавала додаток українською мовою, з травня 1930-го він виходив щотижня. Цей додаток закрили 1932 року. Перший тижневий випуск 11 травня 1930 року

Не дуже прагнули переселятися до України й селяни Центральної Чорноземної області Росії.

“Среди завербованных на переселение колхозников отмечается нарастание отрицательных настроений, в отдельных случаях выливающихся в форму отказов от выезда”, – фіксує ОГПУ 13 листопада 1933 року.

Колгоспники першими відрядили так званих “ходоків”. Мовляв, хай подивляться і нам розкажуть.

Ті повернулися з приголомшуючими новинами.

Ось що, наприклад, повідомили “ходоки” від колгоспів Білгородської МТС.

Шуров: “Село от железной дороги находится в 32 верстах, с постройками плохо, хаты не отремонтированы, сараев нет, погребов нет, так что туда ехать отказываюсь”.

Тітенко: “Местность там хорошая, но народу умерло больше половины, все хорошие хаты заняты красноармейцами, а остальные разорены и не отремонтированы, колодцы засыпаны, ехать туда можно только весной, а иначе у нас перемерзнут все овцы, сараев нет, и негде даже поставить скотину”.

Результат цілком передбачуваний: “В Хомутовском районе все завербованные колхозники после возвращения ходоков отказались от переселения”.

Подібне сталося в інших господарствах.

“В колхозе Ивановских хуторов после сообщения ходока о том, что все колхозники Украины вымерли от голода, все записавшиеся на переселение от последнего отказались”.
“В колхозе Селявинского сельсовета после отказа от переселения ходока, члена ВКП(б), Чапрасова желающих переселиться не оказалось. Записавшиеся ранее вычеркнули свои хозяйства из списков”.

Дві Полтави

За таких умов дивно, але план по переселенцях був не лише виконаний, але й перевиконаний.

Плановий показник, нагадаю, був: 41,3 тис. сімей з Росії та Білорусі.

Натомість фактично в Україну привезли більше – 43,1 тис. сімей. За кількістю людей – 219 110 – це як дві тогочасні Полтави.

Мабуть, після провалу “вербовки” на добровільних засадах влада таки вдалася до “добровільно-примусового” способу.

Для перевезення людей виділили десятки ешелонів. Колгоспники приїхали з власною худобою: привезли 27 625 коней, 36 670 корів та 60 369 голів дрібної худоби.

Переселенців розселяли так: на Дніпропетровщину (до якої частково належала й Запорізька область) – 13 625 сімей, в Одеську область (до її складу входили також сучасні Миколаївська та Херсонська області) – 11 854 сім’ї, на Харківщину – 9 998 сімей, на Донбас – 7 983 сім’ї.

Не в захваті

“Що роблять Сталін і Молотов з народом”. Карикатура з німецького журналу, 1933 рік

“Отдельные колхозы оказались неподготовленными к приему переселенцев, – доповів секретно-політичний відділ ОГПУ 3 січня 1934-го, – транспорт выделялся в недостаточных размерах или же прибывал на станции с большими опозданиями. Это приводило к задержке разгрузки эшелонов; в отдельных случаях вместо 7 час. по расписанию разгрузка проводилась в течение 50-60 часов”.

Певно, частина переселенців засумнівалася, чи варто було їхати сюди.

“Из-за недостатка транспорта, – йдеться далі у документі, – автомашины сильно перегружались, причем вследствие большой скученности в дороге был задушен один ребенок. […] При погрузке подвод не хватило. Имущество грузили как попало, в связи с чем много вещей переселенцев попорчено. […] Часть переселенцев вообще не была встречена представителями местных организаций. Некоторые переселенцы вынуждены были без проводников отправиться в колхозы. […] Имели место и такие факты, когда переселенцы направлялись не в те колхозы, куда ими посылались ходоки, что вызвало среди них недовольство”.

Як з’ясувалося, незадоволеним було і місцеве населення.

“Нам переселенців не треба, – відрубав один голова колгоспу. – У нас і так не вистачає землі”.

Траплялося, селяни знущалися з прибульців, ображали їх, інколи лупцювали.

“В результате, – з тривогою звітує ОГПУ, – отдельные переселенцы бросают колхозы, возвращаясь на родину”.

Насправді не “окремі” – з України накивали п’ятами 5 863 сім’ї.

Найбільший відсоток втікачів (39%) виявився у переселенців з Горьківського краю, які опинилися в Одеській області, також у переселенців з Івановської промислової області, що замешкали на Донеччині (31,9%), та в білоруських колгоспників, яких розмістили на Одещині (27,5%).

Додому ці люди поверталися вже без худоби.

bbc.com

Продовжити читання

Збройні сили України

Якого кольору берети десантників в різних країнах

Опубліковано

від

Від

Повітряно-десантні сили – окремий рід військ, призначений, зокрема, для операцій у тилу супротивника (рейдові дії чи висадка повітряного десанту за лінією фронту).

В Україні з 21 листопада такі формування називаються “Десантно-штурмові війська ЗСУ”, скорочено – ДШВ (до цього – “Високомобільні десантні війська”, ВДВ).

Введенню нового кольору беретів та нової назви для десантних військ передували тривалі дебати – не всі бійці та ветерани ВДВ української армії готові були одразу відмовитися від старої символіки, з якою воювали на Донбасі з 2014 року

В українській армії 7 бригад ДШВ і один навчальний центр десантників:

25 окрема повітрянодесантна бригада (Дніпропетровщина)
79 окрема десантно-штурмова бригада (Миколаїв)
80 окрема десантно-штурмова бригада (Львів)
81 окрема аеромобільна бригада (Донеччина)
95 окрема десантно-штурмова бригада (Житомир)
45 окрема десантно-штурмова бригада (Одещина)
46 окрема десантно-штурмова бригада (Полтава)
199 навчальний центр (Житомир)

Бійці всіх цих підрозділів брали участь в АТО (окрім 46 бригади, яка була заново створена лише восени 2016 року), зокрема у боях за Слов’янськ, Донецький та Луганський аеропорти, Саур-Могилу, Авдіївську промзону.

Рейд, проведений в серпні 2014 року 95-ю бригадою за підтримки підрозділів 25-ї бригади у ЗСУ, називають одним з найдовших за всю воєнну історію.

Загалом за роки конфлікту загинуло 469 десантників. Українські десантники у блакитних беретах (літо 2017 року)

З 21 листопада українські десантні війська офіційно відмовилися від блакитних беретів, які використовували ще з радянських часів, та запровадили берети темно-бордового кольору (відтінок maroon).

В армії такий крок пояснили бажанням відійти від спадщини СРСР та наблизитися до стандартів НАТО, де такий колір беретів мають десантники більшості країн.

Крім того, розробники концепції нової форми ДШВ ЗСУ заявили про намір “не бути схожими на ворога” – російські ВДВ, яких офіційний Київ звинувачує в участі у анексії Криму та конфлікті на Донбасі.

Кремль такі звинувачення відкидає, однак визнає присутність на сході України колишніх російських військових, зокрема й ветеранів ВДВ радянської і російської армій.
Яку ж форму мають десантники у різних країнах?Командир британської 1-ї повітряно-десантної дивізії Фредерік Браунінг, 1944 рік

За даними військових істориків, вперше берети темно-бордового кольору почали використовувати британські десантники під час Другої світової війни.

Запровадив їх командир 1-ї повітряно-десантної дивізії Фредерік Браунінг у 1942 році.

Згодом такий колір закріпився й серед десантників інших країн. Британський десантник у Македонії, 2001 рік

Вважається, що темно-бордовий колір перейняли як данину традиції, запровадженої британцями.
Десантники США під час спільних навчань з українською армією, Яворівський полігон

Темно-бордові берети використовують десантники в арміях близько 60 країн світу. 19 з них – країни НАТО. Французькі десантники на одному з островів у Карибському морі, який постраждав від урагану, 2017 рік

Аналогічні берети мають і повітряно-десантні сили сусідів України, наприклад, Польщі. Слід відзначити, що десантні частини в різних арміях можуть перебувати у різних формуваннях – як, наприклад, командос чи французький Іноземний легіон.

У такому випадку колір їхніх беретів буде іншим. Так, для командос він традиційно є синьо-зеленим, для Іноземного легіону – просто зеленим. Десантники зі складу французького Іноземного легіону мають берети зеленого кольору

У 1967 році темно-бордовий колір беретів намагався запровадити для радянських десантників тодішній командувач повітряно-десантних військ СРСР Василь Маргелов.

Однак уже за рік для ВДВ Радянського Союзу офіційно ухвалили рішення про введення блакитних беретів – “символу неба”.
Радянські десантники в Афганістані, 1988 рік

Після розвалу Радянського Союзу блакитні берети збереглися у десантних силах кількох пострадянських країн: Росії, Білорусі, Таджикистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії та донедавна – України. Білоруські десантники

Берети темно-бродового (крапового) кольору російські силовики все ж мають – їх використовують спецпідрозділи Нацгвардії Росії (раніше – Внутрішніх військ РФ). “Здача на краповий берет” у Нацгвардії Росії, 2017 рік

Щоб отримати краповий берет треба пройти спеціальну підготовку й жорсткі випробування – “здачу на берет”.

Болгарські десантники під час навчань у 2015 році

Водночас, блакитні берети у десантників можна й зустріти й серед країн НАТО – в армії Болгарії. Загалом же блакитний берет частіше є атрибутом миротворчих сил ООН.

 

bbc.com

Продовжити читання

Зараз обговорюють