Зв'яжіться з нами

Історія

Степан Бандера: «Наша влада буде страшною…» Чи все ж «…страшною для наших ворогів»?

Опубліковано

від

Діалог істориків, який проливає світло на боротьбу ОУН-УПА та її викривлення в дзеркалі російської історіографії

Не один рік я вважав російського письменника-публіциста Марка Солоніна об’єктивним дослідником історії (зближувало й те, що за освітою ми технарі) — ще відтоді, коли ознайомився з його дослідженнями «радянсько-німецької війни 1941–1945 років», які російські військові історики оцінили як фальсифікації та намагання «очорнити перемогу» та які Віктор Суворов, навпаки, назвав «золотою цеглиною» у фундамент тієї історії війни, котру ще буде колись написано. Пізніші публікації із засудженням експансіоністської політики путінської Росії, зокрема анексії Криму та агресії на Донбасі, професійний аналіз версій катастрофи «Боїнга» рейсу МН17 (після закінчення авіаінституту Солонін працював у закритому КБ) тільки посилили це переконання. Так було аж до 21 липня цього року, коли я, отримавши від Солоніна чергову розсилку (за підпискою), прочитав його відповіді на питання слухачів радіостанції «Эхо Москвы»

Цілком несподіваною для мене виявилася відповідь публіциста на запитання: «Чому героїв українського опору, які боролися за незалежність батьківщини в неймовірно складних умовах, в Ізраїлі критикують і прирівнюють до нацистських злочинців, тоді як героїв Ізраїлю, котрі боролися за незалежність батьківщини терористичними методами проти англійського протекторату й місцевого арабського населення, такій критиці не піддають?»

Обурена тирада пана Солоніна зводилася до того, що, мовляв, не можна порівнювати «сіоністські бойові організації», які «намагалися боротися з колонізаторами», з тими (учасниками українського Опору), котрі, «не зупиняючись перед масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей, боролися за створення на «етнічних українських теренах» (до того ж кордони цих «теренів» вони збиралися встановити збройною рукою на власний розсуд) тоталітарної держави чітко пізнаваного фашистського типу».

Я вирішив уступити в діалог й у своєму першому листі до пана Солоніна зауважив, що таку ж риторику ми чуємо нині від Кремля про українців, які захищають свою землю на Донбасі від агресії РФ, про «київську хунту», про «антиконституційний переворот»… І висловив припущення, що таке могло статися або через те, що він поверхово знає цю тему, оскільки вона не була метою його досліджень, або що він (у що не хочеться вірити) поділяє позицію кремлівської — як радянської, так і нинішньої — пропаганди в цьому питанні.

Не ставлячи собі за мету «відбілювати» або «очорняти» дії як частин Червоної Армії (пан Солонін це знає краще за мене), так і воїнів УПА, — на війні, як на війні: у білих рукавичках давно вже не воюють, — усе-таки зазначу, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, оскільки вступили в смертельний двобій із ворогом, який мав непорівнянно більшу промислову, військову, пропагандистську міць і, врешті-решт, людські резерви величезної держави, в той час, як повстанські структури створювалися на принципах самоорганізації та самозабезпечення.

УПА, на відміну від «визволителів зразка 1939 року» (безперечно, панові Солоніну відомо, чому населення західних областей України, яке радісно зустрічало їх квітами, дуже швидко змінило своє ставлення на протилежне), воювала на СВОЇЙ землі, захищаючи СВІЙ народ і СВОЮ землю ВІД обох ЧЕРВОНОПРАПОРНИХ ОКУПАНТІВ (радянська пропаганда недарма називала нацистів коричневою чумою, аби, бува, не сплутали їх зі «справжніми червонопрапорними»). І місцевий люд, як свідчать факти, цілковито підтримував цю боротьбу: хіба без такої підтримки змогла б протистояти УПА наймогутнішій армії Європи більше як 10 років? От саме ця масова підтримка УПА і є неспростовним доказом того, що «масовий терор УПА проти мирного населення» — то не більше ніж пропагандистський міф «визволителів». А тлом для нього стали злочини численних спецгруп МДБ, що діяли «під виглядом бандитів УПА». Як встановила урядова Комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, «у липні 1945 року в західних областях України діяло 156 спецгруп», за кожною з яких «тягнеться шлейф провокаційних убивств, грабежів, зґвалтувань…» Доповідні записки радянських військових прокурорів того часу на численних прикладах демонструють «яскраво виражений бандитський, характер» дій спецгруп, котрі, як засвідчують факти, широко застосовували «свавілля та насильство над місцевим населенням, піддавали катуванню, жорстоко мордували, ґвалтували…» На думку військового прокурора військ МВС Г. Кошарського, їхні дії «не може бути виправдано жодними оперативними міркуваннями», оскільки «жертвою їхньої (цих «спецгруп». — Авт.) сваволі часто стають особи, не причетні до українсько-бандитського підпілля».

Це змушені визнати навіть ті московські історики, яких неможливо запідозрити в щонайменшій підтримці боротьби УПА: «…ми знаємо, як мужньо, без будь-яких союзників і з мізерною надією на перемогу протягом довгих років війни й навіть після неї БОРОЛИСЯ ЗА СВОБОДУ ТА НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Організація українських націоналістів під керівництвом С. Бандери та її Українська повстанська армія, — пише відомий російський військовий історик, дослідник природи колабораціонізму, академік Академії військових наук Росії М.І. Семиряга (фундаментальне дослідження «Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны» 2000 року). — ЦЕ СЛІД ВИЗНАТИ, незалежно від того, як ми оцінюємо завдання та методи бандерівців».

І наостанку я зазначив панові Солоніну, що він таки має рацію, наголошуючи, що «Ізраїль — далеко не єдина країна, де цих «героїв» критикують». Як і не єдина країна, де не визнають Голодомор геноцидом українського народу. На жаль…

Відповідь Марка Солоніна не забарилася. Він різко відповів, що не бажає витрачати час на вивчення чужого «потока сознания»…

Будучи, м’яко кажучи, дещо здивованим таким тоном, у короткому листі-відповіді я наголосив, що апріорі готовий був погодитися з тим, що він не підтримує позицій кремлівської пропаганди, але, прочитавши надіслану «в Приложении» статтю Солоніна про боротьбу ОУН-УПА, опубліковану в 2010 році, змінив цю думку.

Уже в самій назві свого допису М. Солонін учинив підміну: «Наша влада буде страшною…» Дійсно, казав свого часу Степан Бандера щось подібне. Але не зовсім так: «Наша влада буде страшною для наших ворогів». Про це фальшування зазначав у рецензії на статтю С. Грабовський («День». — № 8. — 19 січня 2012 року.): «Наша влада буде страшною», — це не Бандера казав, а Олесь Бузина вклав такий вислів в уста лідерові ОУН(б), а потім його повторив Солонін. Я ж лише поставив запитання: а чого вона має бути ДЛЯ ВОРОГІВ іншою? Однак відповіді не дістав.

Солонін наголошує, що «…керівники ОУН твердо й послідовно взяли курс на співпрацю з новою, динамічною європейської силою — гітлерівською Німеччиною…» Так, у боротьбі з непорівнянно потужнішими гнобителями, прагнучи здобути незалежність і зібрати воєдино розшматовану «добрими сусідами» Батьківщину, українці змушені були шукати сильних союзників (і не варто оцінювати їхні тогочасні дії з висоти «високоморального» нинішнього світопорядку). Та чи можна хоча б порівняти масштаби «співпраці» ОУН з головним союзником Гітлера — сталінським СРСР, який, власне, виплекав вермахт, забезпечив Німеччину стратегічною сировиною й виступив на боці Гітлера проти Польщі, чим обидва біснуваті й увергли світ у Другу світову? До того ж Сталін і керівники ОУН мали абсолютно різні цілі щодо використання Гітлера: якщо перший прагнув розширити межі більшовицької імперії (для чого й «вигодовував» Гітлера як запал для розпалювання майбутньої світової пожежі), то для українських державників, як наголосив, зокрема, й сам М. Солонін, «незмінною метою» було «визволення України від багатовікового московського ярма». Оце, до речі, і спричинювало головну відмінність у ставленні Москви до українського та російського націоналізму. Імперський центр завжди панічно боявся «провінційних» націоналістів, які хотіли, щоб сам народ, а не Кремль, був господарем на своїй землі. Українських повстанців, які піднялися на визвольну боротьбу, таврували за це як «фашистських прихвоснів», «буржуазних українсько-німецьких націоналістів» і безжально винищували, на противагу російському націоналізму, який, навпаки, маючи своїм завданням розширити «прєдєли» «єдінонєдєлімой» шляхом загарбання чужого, ніколи не переслідувався.

Ба більше, Москва традиційно вважає його хорошим.

Коли ж керівники ОУН зрозуміли, що Берлін не збирається сприяти створенню Української держави, що красномовно продемонструвала репресивна реакція верхівки Третього рейху на проголошення 30 червня 1941 року «Акту відновлення Української держави» у Львові, то закликали українців виступити проти Німеччини. На це пан Солонін одразу ж парирував: нібито «бандерівці, які «пішли в підпілля», активних бойових дій проти німецьких окупантів не вчиняли й навіть не планували». Але звернімося до поважних джерел.

У працях відомого дослідника історії України періоду Другої світової війни Володимира Косика наведено документи з німецьких архівів, що фіксують численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема в Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно (Донецьку) тощо. Навіть головний комісар ковпаківців Руднєв (аж ніяк не прихильник ОУН та УПА) під час знаменитого рейду «Від Путивля до Карпат» (червень — жовтень 1943 року) в щоденнику змушений був визнати, що (українські — Ред.) повстанці «б’ють німців», ба більше — саме вони «Б’ЮТЬ НІМЦІВ» там, де «за два роки не ступала нога жодного партизана».

Про відмову ОУН від будь-якої співпраці з окупаційною владою свідчать і численні німецькі документи. Зокрема, у «Донесенні про події в СРСР № 164» від

4 лютого 1942 року, адресованому «начальникові поліції і Служби безпеки (СД)», наголошено: «Захоплені друковані матеріали й свідчення різних бандерівців, заарештованих останнім часом, знову доводять, що прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці. Залишається лише вибраний шлях цілковитого знищення цього руху…» В інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено в таємному донесенні № 20 з окупованих районів Сходу, яке передали німці в Берлін 11 вересня 1942 року начальникові поліції безпеки й СД, зазначено: «…Усяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!..» Це змушені, повторю, визнати навіть московські історики, також і військові.

«Після т.з. «відновлення незалежності» (30 червня 1941 року), — дорікає п. Солонін, — самозваний «уряд» Я. Стецька 4 липня 1941 року розіслав вітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу…» Але, не сумніваюся, історик знає, що й керівництво СРСР вітало керівників Третього рейху. Наприклад, міністра закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропа: «Дякую Вам, пане міністре, за привітання. Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною. Й. СТАЛІН». — «Правда», № 355, 25 грудня 1939 року), і керівництво СРСР отримувало привітання у відповідь, і навіть, як і належить союзникам, проводило спільні з вермахтом паради з приводу спільних перемог у війні з Польщею.

А ось один зі зразків того, як пан Солонін майстерно підтверджує поширений міф. Цитую: «Одразу після того, як Львів захопили німецькі війська (у рядах яких був і батальйон «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича), у місті почалися масові вбивства євреїв і представників польської інтелігенції». По-перше, пан Солонін краще за багатьох знає, що військові підрозділи не займалися масовими вбивствами цивільного населення. Знищенням єврейського населення на окупованих територіях займалися спеціальні айнзацгрупи, до яких батальйон «Нахтіґаль» не мав жодного стосунку. Але тут історик застосував навіть не логічну зв’язку «увійшли й почали», а такий собі натяк: «увійшли» — «почалися». А більшого фальсифікаторам і не треба: головне притягнути за вуха. Ще одна брехня в цій каламутній воді — «гауптман» Шухевич…

Далі пан Солонін усе ж визнає (згнітивши серце), що «переконливих доказів причетності Романа Шухевича до масових убивств у Львові надано не було». Тоді навіщо вся ця попередня риторика? І замість зрозумілого «не було» оце «надано не було»! Зате, аби закінчити містифікацію, він із віртуозністю фокусника переносить звинувачення із Шухевича на уряд Стецька, який, мовляв, навіть не «спробував припинити звірячі вбивства». І створює ще один алогізм: то він пише, що «оунівці розіграли «спектакль» із проголошенням 30 червня 1941року в окупованому Львові так званого «уряду суверенної України», то дорікає «так званому», чому він не зупинив (?!) німців у реалізації їхніх планів…

Аби навести лад із такою інтерпретацією подій, пропоную два коротких приклади. У детальному дослідженні «Вбивство 25 професорів вищих навчальних закладів у Львові гітлерівцями в липні 1941 року» Зигмунта Альберта, опублікованому 1964 року в першому освенцимському зошиті «Пшеґльонда лекарскего», і у 2-му томі книжки «Окупація і медицина» 1974 року містилися короткі біографічні відомості про всіх убитих доцентів і професорів, пізніше доповнені фотографіями, новими подробицями розстрілу, слідства, пошуків і виявлення винуватців злочину. І там немає навіть згадки ні про воїнів УПА, ні про батальйон «Нахтіґаль». Докладно розкриває витоки створення міфу про участь «Нахтіґалю» в погромах український історик Володимир В’ятрович. Він наголошує («Дзеркало тижня», № 6 (685), 16–22.03.2008), що «судові органи Німеччини двічі визнавали недійсними звинувачення проти вояків батальйону «Нахтіґаль»).

Також голова Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип Зісельс заявив («Дзеркало тижня. Україна». — № 1. — 14.01.2010), що «вже кілька разів звертався в Інститут «Яд ва-Шем» із проханням надати для публікації матеріали (як свідчать публічні заяви працівників інституту, такі існують) про діяльність Шухевича восени 1941 року в Львові». Але так нічого й не отримав.

М. Солонін стверджує, що «скільки-небудь активного бандерівського підпілля на схід від Дніпра знайти так і не вдалося», тобто практично все «бандерівське підпілля» зосередилося на захід від Дніпра. Отже, саме там тільки й могли вони займатися «масовими звірячими вбивствами десятків тисяч беззбройних людей» (заява в прямому ефірі «Эха Москвы» 21 липня). Але чи підтримувало б тоді місцеве населення своїх убивць? УПА не мала тилового забезпечення (за її спиною не стояла міць СРСР). Її тилом було лише місцеве населення (повторю: воїни УПА теж були місцевими, і вони захищали свою землю). Факти терору й масових убивств чисельних спецгруп МДБ, чиї дії мали, як кваліфікували їх радянські ж прокурори, «яскраво виражений бандитський характер», пана Солоніна анітрохи не зацікавили…

Зате російський історик усіляко доводить, що упівці були «нацистськими прихвоснями». Чого варте лише ось таке твердження: «Виконуючи черговий наказ своїх німецьких господарів, українські націоналісти розіграли новий підлий трюк — заявили про створення так званої «Української повстанської армії». Однак у чому ж полягає «підлість» цього «трюку»? Автор — ні пари з уст.

Насамкiнець нашого діалогу я взяв на себе сміливість дати щиру пораду панові Солоніну: прислухайтеся до голосу тих людей, які все ще поважають вас, не кривіть душею й не пишіть на теми, за які навіть доброзичливі коментатори звинувачують вас — і справедливо — у «тенденційності» та використанні «сумнівних джерел», бо з ваших текстів стирчать видимі навіть неісторикам вуха російського великодержавного шовінізму. Це принизливо та негідно вашого таланту. Але вибір, безумовно, за вами…

Як бачимо, столітній висновок Володимира Винниченка про те, що російська демократія, а також «лібералізм та об’єктивність російських учених», додає С. Грабовський, закінчується там, де починається «українське питання», не втратив своєї актуальності. Бо важко не погодитися із твердженням С. Грабовського: «що російський ліберал, що чорносотенець: коли заходить мова про боротьбу українців за свою свободу, то і лексика, і «аргументація», і прийоми впливу на підсвідомість читачів у них однакові». Може, причиною цього й справді, як висловився про схожий «консерватизм» М. Солонін, є «інерція мислення. Інерція одного разу розпочатої війни» Московщини проти Русі-України?

Михайло ЛУКІНЮК,викладач КПІ,

член Національної спілки письменників України,

автор книжок «Україна — Крим — Росія: старі міфи і нова реальність взаємин», «Руйнуймо міфи!» та «Обережно: міфи!»,

спеціально для «Народної армії»

na.mil.gov.ua

Реклама
Коментарі

Історія

Французькі генерали розстрілювали земляків за опір окупантам

Опубліковано

від

Від

Париж був окупований нацистами 14 червня 1940 року, через місяць після того, як німецький вермахт увійшов на територію Франції. Через вісім днів Франція підписала акт про припинення воєнних дій проти Німеччини. Вона втрачала контроль над 60% своєї території, флот, повністю роззброювалась і зобов’язувалась утримувати німецькі та італійські окупаційні війська.

5 червня 1940 pоку почався наступ на півдні. 124 німецьким дивізіям протистояло 65 французьких. Становище Франції ускладнилось вступом у війну на боці Німеччини Італії та необхідністю відкриття фронту в Альпах. Але наступ, розпочатий італійською армією від Монблану до Середземного моря, провалився. Хоча італійська армія у 6 разів чисельно переважала французьку.

10 червня уряд втік із столиці, оголосивши Париж “відкритим містом”. Командувач столичним гарнізоном генерал Денц отримав наказ розстрілювати кожного, хто чинитиме опір німцям.

Вранці 14 червня німці без бою вступили в Париж. Маршал Петен, зайнявши 17 червня пост глави уряду, запросив у Гітлера перемир’я. У південній Франції владу було передано маріонетковому уряду Петена. Економіка країни контролювалась німецьким урядом. Капітулянтська політика уряду викликала всенародне обурення. Генерал Шарль де Голль проводив у Лондоні переговори про військову співпрацю з Англією.

18 червня він звернувся по радіо до французьких військових, котрі перебували за межами метрополії, із закликом об’єднатися для боротьби за визволення Франції. З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Франції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За 4 роки окупації на значній території країни було зруйновано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських господарств, 195 тис. промислових підприємств. Вартість франка порівняно з довоєнною зменшилась у 6 разів.

У країні нараховувалося понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10-20 разів перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції.

25 серпня 1944 року після більш ніж чотирьох років нацистської окупації французька 2-а мотопіхотна дивізія і американська 4-а піхотна дивізія звільнили Париж. Опір німців був невеликий і командувач німецького гарнізону генерал Дітріх фон Хольтіц, котрий проігнорував наказ Адольфа Гітлера спалити Париж дотла, підписав у полудень формальний акт про капітуляцію. 26 серпня війська генерала Шарля де Голля пройшли переможним маршем по Єлісейських полях.

gazeta.ua

Продовжити читання

Історія

Чотири роки тому українські війська визволили від проросійських окупантів Маріуполь

Опубліковано

від

Від

Ще з самого початку втілення в життя російськими агресорами сумнівної ідеї «русского мира», а потім і в час неприкритої збройної агресії проти України Маріуполь був (та й залишається) ласим шматком для Кремля, адже це місто має надзвичайно важливе стратегічне значення.

Маріуполь – це і порт, і два металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільше в Україні машинобудівне підприємство – концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України.

Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича. Особливо проросійські сили активізувалися після так званого приєднання Криму до Росії.

Приблизно з середини квітня Маріупольська міськрада була захоплена сепаратистами, які наводили жах на місцевих мешканців, показуючи, хто в місті господар. 9 травня, виконуючи накази московських кураторів, вони штурмували міське УВС – Маріуполь перейшов під їхній повний контроль. До того ж, терористи заблокували бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі.

Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків вже готувався приміряти на себе російську форму за прикладом своїх кримських колег. Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу – Маріуполем, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому знаходилися українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов».

Штурм Маріуполя українське командування спочатку планувало на 23 травня 2014 року, аби надати можливість містянам проголосувати разом з іншими українцями на президентських виборах, але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, відмовилося від цього плану. Остаточною датою початку визволення було визначено 13 червня.

У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро», 2 роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів, повідомляє Укрінформ.

Для блокування району проведення спецоперації було залучено близько 500 військовослужбовців ЗСУ та НГ. Штурм розпочався о 5-й ранку. У ході зачистки Маріуполя від проросійських найманців було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради.

Відтоді, завдяки зусиллям українських військових та самих маріупольців, місто живе хоч і напруженим, але мирним життям, залишаючись вразливим для терактів, найбільший з яких стався 24 січня 2015 року. У той день терористи з артилерії обстріляли блокпости Збройних Сил України та житловий мікрорайон «Східний». Загинули 30 людей, пораненння отримали 128, серед загиблих і поранених були діти.

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Хроники независимости. Была ли Тузла репетицией аннексии Крыма?

Опубліковано

від

Від

До 2003 года о существовании острова Тузла не знали даже многие украинцы. В 2003 году о Тузле узнал весь мир.

Тогда, в 2003-м году, Тузла стала первым тревожным звонком будущей агрессии России против Украины. Несмотря на то, что в 2003-м уровень напряжения и угрозы был запредельно высоким, россиян заставили отступить. Украина продемонстрировала готовность дать силовой отпор в ответ на любые посягательства на ее территорию.

Это был первый острый приграничный конфликт между Украиной и РФ, едва не переросший в боевые действия. Президент Леонид Кучма экстренно прервал свой визит в Латинскую Америку, прилетел в Крым и приказал военным открывать огонь на поражение, если Россия не остановит строительство дамбы. В считанные часы Украина высадила на Тузле сотни бойцов специальных подразделений, перебросила в Керченский пролив дополнительные корабли и самолеты, а также начала боевые учения на материке.

LB.ua вспоминает ключевые моменты битвы за Тузлу, которую Украина выиграла. Спустя 11 лет Россия оккупировала Крым, но история на этом не закончена. У неё точно будет продолжение…

lb.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють