Зв'яжіться з нами

Історія

«Питання про вихід із Криму переді мною не стояло…»

Опубліковано

від

Про повернення до війська полковника Михайла Лампіка, у минулому члена елітної пілотажної групи «Українські соколи», а нині начальника школи льотчиків-випробувачів Державного науково-дослідного інституту випробувань і сертифікації озброєння та військової техніки ЗС України

Прихід у Крим «руской вєсни» полковник запасу Михайло Лампік зустрів у Феодосії. Було важко, дуже важко. Але льотчик-випробувач, у минулому член елітної пілотажної групи «Українські соколи», чітко знав, що має робити, особливо не переймаючись можливими наслідками, як-то кажуть — роби, що мусиш, і хай буде що буде

…Він уміє літати практично на всьому, що може літати: на літаках, вертольотах, автожирах, парапланах, парашутах… і лише випадок не дав йому потрапити на орбіту планети Земля на кораблі багаторазового використання «Буран». Як науковець брав участь у розробці багатьох вітчизняних авіаприладів, пише комп’ютерні програми. Справжнього патріота України та професіонала своєї справи в ньому видає гостре бажання передати власні знання і досвід нашим молодим авіаторам. Власне, заради цього разом із сім’єю залишив окупований Крим, знову надів офіцерські погони і, головне, знову піднявся в небо.

Льотне життя полковника Лампіка умовно можна поділити на два головні етапи, як колись казали, дореволюційний і післяреволюційний. До Революції гідності — це історія львів’янина, що здійснив мрію стати військовим льотчиком, пройшов відбір у загін космонавтів у Зоряному містечку, літав у відомій на весь світ пілотажній групі, й водночас — це історія офіцера, що першим із льотчиків своєї частини у Чорткові у 1989 році здав партквиток, мотивуючи це тим, що не хоче залишатися членом партії, яка влаштувала геноцид його народу. Публічний демарш одного з найкращих пілотів полку спричинив не менш показове його відсторонення від польотів, але водночас не залишив у молодого офіцера жодних сумнівів, коли прийшов час присягати на вірність українському народу.

Далі — омріяна школа льотчиків-випробувачів, польоти на межі можливого в пілотажній групі «Українські соколи», шалений успіх на міжнародних авіашоу в різних країнах Європи і… Скнилівська трагедія, головним винуватцем якої став один із «соколів» — Володимир Топонар. Ця катастрофа фактично стала вироком у справі про подальшу долю групи й змусила її членів знайти собі інші справи.

Після «Українських соколів» полковник Лампік із головою занурився в роботу, пов’язану з модернізацією штурмовиків Су-25. Усе б непогано, та працював переважно в інтересах не України, а інших держав. Михайло Лампік побував у багатьох країнах світу, демонструючи можливості нашої авіаційної промисловості, навчаючи зарубіжних льотчиків. Але ж хотілося працювати для своїх і в своїй країні!

Певним чином долати дисонанс між реальністю і бажаним допомагали польоти на параплані з відомої для всіх любителів повітроплавання гори Клементьєва (у кримськотатарській топоніміці — Узун-Сирт) поблизу Коктебеля. Тут Михайло Лампік насолоджувався вільними польотами і сам, і вчив літати інших, і привчав до неба свого сина, тоді ще дошколярика Антона. Зрештою, через деякий час постійні «мешканці» гори: пілоти, планеристи, дельтапланеристи, парапланеристи вмовили полковника запасу ЗСУ прийняти пропозицію очолити Національний заповідник «Узун-Сирт». Погоджуючись на посаду начальника гори, навряд чи колишній «сокіл» здогадувався, що фактично вступає в бій з «прихватизаторами» цієї «золотої» землі, з горе-бізнесменами, готовими перетворити унікальну гору, де зароджувалося вітчизняне повітроплавання, на купку щебеню для приватного будівництва, з бюрократами, яких, крім власних доходів, більше нічого не цікавило. Проте та війна виявилася квіточками порівняно з тим, що почалося після приходу на півострів путінських «зелених чоловічків». Саме тоді й почався другий, післяреволюційний, етап у житті полковника Лампіка.

— Питання, чи їхати з півострова, переді мною навіть не стояло, — згадує пан Михайло. — По-перше, всі кримські знайомі прекрасно знали про мої прозахідні погляди. По-друге, я хотів, щоб мої діти вчилися в українській школі. Старша донька Яна вчилася тоді в українському класі, а молодший син Антон мав уже уроки української мови. Ось так «прітєснялі рускій язик» ще до початку так званої кримської весни! Взагалі, коли я жив на півострові, то «законсервований совок» там відчувався майже всюди, причому в його найгірших проявах, із ностальгією за сталінськими часами. Всі ми прекрасно знаємо, яким контингентом у радянські часи заселяли півострів, і чому саме на підтримку пенсіонерів як антиукраїнську основу розраховували окупанти 2014 року. Проте мені, чесно кажучи, навіть шкода цих обдурених переважно літніх людей. До того ж я впевнений: пройде не так багато часу, і вони попросяться назад в Україну за тією ж логікою, що й просилися в Росію. Для цього потрібно небагато — дешевша, ніж у РФ, ковбаса і більші, ніж там, пенсії й зарплати.

Із Криму родина Лампіків перебралася на Тернопільщину — на малу батьківщину дружини Світлани. Там вона відразу ж знайшла роботу за своїм медичним фахом, діти продовжили навчання, а сам льотчик-випробувач ще раз переконався у надзвичайній гостинності тернополян.

— Співчуття — це те, що відразу згадується про ті перші місяці вимушеного переселення, — продовжує він. — Усі навколо нам щиро співчували і намагалися всіляко допомогти. Навіть якось незручно було, поки я займався своїми льотними справами, дружині постійно пропонували гуманітарну допомогу, давали безкоштовно ліки, цікавилися, чи, бува, нас хтось не ображає. Нас навіть викликали в СБУ поговорити і запитали: а як до вас ставляться, а чи є у вас проблеми або скарги? Якщо так, ми допоможемо. Загалом я був приємно здивований, хоча, напевно, так і мало би бути.

Державний науково-випробувальний центр Збройних Сил України, де перед виходом у запас служив полковник Михайло Лампік, після окупації Криму нову сторінку своєї історії розпочав у Чернігові, на базі колишнього військового льотного училища. Тут своєрідне коло долі замкнулося. Колишній курсант повернувся на територію своєї альма-матер начальником школи льотчиків-випробувачів. Але якою ціною! Рік полковник запасу, який разом із сім’єю виїхав на материкову Україну, не отримував пенсію! Бюрократи з Пенсійного фонду вимагали його особисту справу в паперовому вигляді. Наче не знали, що вона зберігається за місцем прописки, немов не розуміли, що йде війна і Крим окупований. Не менше часу в пана Михайла пішло й на те, щоб пройти через численні медичні «екзекуції» й зібрати купу папірців, щоб довести деяким аж надто переляканим лікарям, що й після 50-ти можна мати дуже міцне здоров’я. Напевно, все це сприймалося б не так гірко, якби саме в цей час на Донбасі не гинули молоді льотчики.

— На мій погляд, головна причина наших утрат — колишні проблеми в підготовці льотчиків. Її коріння ще в радянських часах. Нагорі казали, що потрібно випустити 200 льотчиків — 200 й випускали. За будь-яку ціну й на якість особливої уваги не звертали. У методиці льотного навчання було чимало втрат. Я пам’ятаю, як на навчально-тренувальному Л-39 заборонили «штопор». Відповідно цей вид пілотажу не виконували не лише курсанти, а й інструктори. Хоча всі розуміли, наскільки важливо для бойового льотчика не боятися його. Інша втрата — заборона виконувати косий пілотаж на штурмовиках Су-25, де основний вид маневру по наземній цілі — нахилена траєкторія. Або ще — досвідченому льотчику-винищувачу під час складного пілотажу на малій висоті недопустимо більшу частину часу дивитися на прилади. Так, із землі все має гарний вигляд, але якщо уявити, що це повітряний бій, тоді дуже велика ймовірність того, що він щось пропустить. Особливо, якщо його противник досконало знає свій літак, контролює ситуацію ззовні кабіни, «влітаний» і не гірше знає всі ці маневри. Саме над такими методиками ми зараз працюємо. На щастя, вони не втрачені, і їх якнайшвидше потрібно передати молоді.

Новий етап у льотному житті «Українського сокола» Михайла Лампіка в самому розпалі — він дуже швидкий і багатий на зміни. Отже, головне — попереду.

Василь ХМЕЛЬОВСЬКИЙ,

na.mil.gov.ua

Реклама

Зараз обговорюють