Зв'яжіться з нами

АТО

Промка: щит прифронтової Авдіївки

Опубліковано

від

Від початку визволення Авдіївки наприкінці липня 2014 року й по сьогодні в промисловій зоні міста майже не було тиші. Тут повсякчас лунають постріли, гримлять вибухи гранат, а з наближенням вечора прилітають міни й снаряди… Мешканці міста вже звикли до цього воєнного акомпанементу, не зважаючи на нього ні вдень, ні вночі. Їх підтримує віра в українських бійців, що живим щитом стоять між ворогом і містом, ціною власного життя й здоров’я оберігаючи завтрашній день містян

На ротному опорнику вдягаємо бронежилети й надіваємо каски, без захисту ніяк не обійтися, адже рушаємо на СП ВОПу (спостережні пости взводного опорного пункту). Супровідник просить іти за ним, перед виходом з приміщення додає: «Ідіть швидко, за мною слід у слід, не відставайте».

Пейзажі авдіївської промислової зони нагадують руїни після стихії. Проте це лихо принесла не природа, а проросійські найманці й кадрові військові з «ерефії». Усюди потрощені будинки без вікон, без дверей, з обрубками стін, на яких — «автографи» осколків і куль, подекуди вирви від мін. Ідемо через величезні гаражі-ангари, дахи яких ніби решето, через яке б’є яскраве сонце. Далі — глибокими траншеями поміж чагарників, через хиткі місточки над рівчаками. На всьому шляху під ногами — уламки бетонних плит, цегли, залізного шмаття від якихось конструкцій чи деталей техніки. Зрештою наш провідник зупиняється перед будинком, вхід до якого обкладений мішками з піском і накритий маскувальною сіткою. Крізь залізні двері глухо лунає: «Хто? Слово?». Отримавши потрібну відповідь, черговий впускає нас у будівлю.

У приміщенні, що схоже на склад через велику кількість полиць і стелажів, роззираюся. Назустріч мені вийшов командир взводу Олександр — підтягнутий, спортивної статури, упевнений і доброзичливий, чоловік одразу викликає довіру. Запрошує спуститися у підвал.

— Тут у нас усе разом, — усміхається взводний, — і вітальня, і їдальня, і спальня.

Навколо панує порядок і чистота. Все на своєму місці, нічого зайвого немає. Ми смакуємо кавою, а командир розповідає про життя на опорнику.

— До сутінок противник особливо не галасує, — говорить Олександр, — а от із їх настанням треба бути готовим до сюрпризів. Проте пересуватися вдень теж треба дуже обережно, працюють снайпери, до того ж із серйозним калібром — 12,7 мм і 14,5 мм. Тож заважають нам удосконалювати облаштування бойових позицій. А без цього тут ніяк, постійно треба створювати нові спостережні пости, запасні вогневі точки, додаткові траншеї й окопи, а також поліпшувати старі. Та й про комфорт не забуваємо. Ми ж тут живемо місяцями, тож потрібно, щоб нам було і зручно, і приємно як на вогневих точках, так і в їдальні. Я полюбляю, щоб усюди було чисто й комфортно. З підручних матеріалів зробили диван, гарний стіл. Готуємо по черзі на газовій плиті. Інколи буває, що через перебиті кабелі зникає світло. Доводиться ремонтувати. Головне, щоб було бажання — бажання жити, а не існувати.

Дехто з бійців вільний час використовує для читанням, хтось полюбляє знімати психологічне навантаження фізичними вправами. Для цього є невеличкий спортивний куточок із боксерською грушею, поперечиною і брусами.

Поряд із бійцями живуть кілька кицьок із котенятами, це теж своєрідний релакс, їхнє ніжне муркотіння налаштовує на позитив. Ці чотирилапі пухнасті клубочки ніби часточка рідного дому.

— А люди тут чудові. За кожного у взводі можу сказати як за рідного брата. Він, до речі, також у моєму взводі поки що, проте, кажуть, що й він скоро на підвищення піде. Колектив у нас дружний, злагоджений. Усі — рівні. Мабуть, завдяки цьому і воюємо ми добре, і без втрат, за весь час на промці тільки один поранений. Є хлопці, які зі мною з 2014 року, хтось прийшов пізніше, але всі надійні, — продовжує розмову Олександр.

Він і його молодший на два роки брат Микола служать в одному підрозділі з 2014 року. Разом воювали поблизу Щастя, Трьохізбенки, Геївки, Мар’їнки, Красногорівки. Взимку 2016 року Олександра було поранено, та підлікувавшись, негайно повернувся до строю. Кожен із братів має нагороди, серед яких і ордени «За мужність». Олександр пройшов шлях від стрільця-гранатометника до командира взводу.

Взводний із великою повагою й любов’ю ставиться до зброї. Він із побратимами самостійно апґрейдить автомати, тюнінгує деталі зброї для поліпшення її маскувальних властивостей. Свого часу придбали й установили на автомати та кулемети вдосконалені полум’ягасники типу «Стріла», що особливо важливо для ведення нічного бою. Для ПКТ використовують акумулятор, щоб стріляти за допомогою електроспуску. А для ДШК і СПГ волонтери нещодавно передали 6-кратний приціл.

Один зі «стариків» взводу кулеметник Рінат. Хлопець починав у 2014-му з батальйоном «Азов», призивати у військкоматі не захотіли, бо йому не було й 17. Воював під Маріуполем, працював інструктором у тренувальному таборі. А з 2016 року — уже в цьому взводі.

— У червні тут було набагато гарячіше, — згадує Рінат, — певний час по нас працював російський танк Т-72. Та згодом ми його підбили, ворог відійшов, обстріли припинилися. А кілька днів тому нам удалося підірвати з РПГ ворожий склад із боєприпасами, який окупанти розмістили в руїнах будинку. Після вибуху ще півтори години там вирувало полум’я. Теж нещодавно підчистили СП окупантів, ударили з СПГ і ДШК. Спалахнуло добряче, і їхній БК рвонув. Іноді буває, ті психи нажлуктяться оковитої та й вискакують на бруствери окопів, лаються, луплять із автоматів й кулеметів у наш бік. Доводиться приводити їх до тями прицільним вогнем.

Із командиром відділення Ігорем я пройшов на інші позиції ВОПу. До речі, він також воює в підрозділі з 2014 року. Ігор відзначився в боях поблизу Трьохізбенки. З СПГ влучив точнісінько в бійницю ворожого укріплення, знешкодивши його. За це отримав медаль «За відвагу». А на початку червня Ігор був поранений, осколки посікли всю голову. Усе заюшило кров’ю, побратими злякалися за його життя, й бійця відразу доправили в тил. Та він недовго лікувався, щойно зі шпиталю — відразу до зброї.

На цих позиціях наші бійці закріпилися в напіврозваленій двоповерхівці. Дах — пробитий, у стінах — діри, закладені мішками й ящиками з піском. Але з верхнього поверху можна контролювати місцевість, і все ж є певний захист, а головне — підвал для укриття й відпочинку.

За противником спостерігає стрілець-снайпер Артем, його завдання — фіксація вогневих точок противника.

— Я спостерігаю, супроводжую і за командою знищую противника, а також прикриваю наших бійців, — розповідає Артем. І додає: — Я сам із Донбасу, з Краматорська. Ще до війни працював кондуктором тролейбуса. Та зараз війна. Я не можу сидіти склавши руки. Це — моя земля, і я не терпітиму, коли чужинці вдираються до моєї хати, вказуючи як жити.

Удивляючись у всміхнені й водночас рішучі обличчя воїнів (дехто з чоловіків на війні вже п’ятий рік), бачу, що бійці не втратили ні почуття гумору, ні життєрадісності, вони щодня ходять по лезу ножа і чи не щоночі дають відсіч ворогу. Це переконує, що ці щирі, відважні й надзвичайно хоробрі люди ніколи не підведуть. Вони — надійний щит не тільки для прифронтової Авдіївки, а й для всієї України.

Олександр ПАРІЙ, «Народна армія»

 

na.mil.gov.ua

Реклама

Зараз обговорюють