Зв'яжіться з нами

АТО

Після катапультування пілот дев’ять діб добирався до своїх

Опубліковано

від

Сьогодні військовий льотчик першого класу «Дід» знову повернувся в стрій. Справжнє ім’я та прізвище «Діда» не називатиму з міркувань безпеки, щоб не зашкодити військовому льотчику першого класу, його рідним і близьким. Але для льотчиків, які літали з ним в одному небі, упевнений, зовсім не важко буде здогадатися, про кого йде мова.

Перше, що він сказав, коли прийшов додому в Севастополі після початку сумнозвісних подій у лютому 2014 року навколо військового аеродрому в Бельбеку, мовою оригіналу звучало так: «Я — русский, но как я ненавижу россиян! Это нож в спину. Братья так не делают!» Емоції офіцера української армії неважко зрозуміти. Хто б зрадів спрямованому на нього «братньому» автоматові? Але ці слова виявилися не лише реакцією на побачене й почуте в рідній частині. У них дуже лаконічно та по-військовому чітко відобразилися і правда про підступну агресію Росії, і внутрішні засади офіцера, який справді має честь, і причина, яка примусила багатьох людей різних національностей однозначно заявити: «Передусім я — громадянин України».

З першого дня облоги 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна ЗС України й до її штурму «зеленими чоловічками» «Дід» відзначився, як кажуть, у всіх найгарячіших точках протистояння, чим спричинив неабияке зацікавлення російських спецслужб до нього та його сім’ї. Саме тому вихід із Криму для нього та його родини виявився, м’яко кажучи, непростим. Але на цьому випробування не закінчилися.

Протистояння з росіянами для військовослужбовців 204-ї бригади розпочалося не тільки несподівано, а й в умовах практично цілковитого інформаційного вакууму. Озброєні до зубів «зелені чоловічки» стали нахабно видавлювати українських військових спочатку з території аеродрому, а потім і зі службової зони. Чим та як відповідати? Зі зброї — лише пістолети, та й тих мало, а під воротами частини так звана місцева самооборона з «іхтамнетами» Путіна за спинами… Мовчки сидіти теж не вихід. У цих надзвичайно складних умовах командування бригади прийняло, як показав час, єдино правильне рішення.

— Ми швидко зрозуміли, що боротися в цій ситуації треба лише публічністю, — продовжує військовий льотчик. — Покликали всіх кореспондентів із тих, кого знали, і вони транслювали онлайн усе, що відбувалося в бригаді. Завдяки цьому люди в Україні та світі побачили не лише «зелених чоловічків» із характерними російськими регіональними акцентами, а й автомобілі російського виробництва з російськими номерними знаками та ще багато чого цікавого, що викривало агресора.

Відомі кадри з беззбройним, але під українським стягом і з нашим гімном на вустах, маршем севастопольських військових авіаторів облетіли чи не всі куточки планети. Проте й ворог робив свої висновки. Якщо до маршу українських авіаторів росіяни схиляли наших військовослужбовців до зради переважно казками про райські умови служби в армії РФ, то опісля вони змінили тактику.

— Ви бачили, скільки людей ішло на аеродром? — продовжує згадувати «Дід». — Так от, там ішли й ті, котрі потім переметнулися на бік росіян. У перших рядах ішли. Після штурму нашої бригади в багатьох якось дуже несподівано змінилася позиція, і вони вирішили залишитися в Криму. Гадаю, тут спрацювали погрози, якими росіяни почали залякувати наших військовослужбовців після маршу.

Далі розгорталася детективна історія з викраденням, ув’язненням і нарешті звільненням командира бригади Юлія Мамчура, були обіцянки-цяцянки росіян віддати захоплену техніку й одночасно неабияке зацікавлення ФСБ стосовно родин тих, котрі мали цим займатися з українського боку, нічні телефонні дзвінки з попередженнями про небезпеку й останній світанок у Сімферополі перед від’їздом на материкову Україну…

— Коли наш автобус перетнув адміністративну межу між Кримом і Херсонською областю, — продовжує свою розповідь «Дід», — було якесь неймовірне відчуття. Ніби до цього ми не дихали, а тут дали кисень, і всі разом полегшено видихнули: «Усе, ми вдома!»

Про те, як в Україні зустріли воїнів бригади, в авіаторів залишилися тільки теплі й приємні спогади. Утім насолоджуватися домашньою атмосферою довелося недовго. Стрімкий розвиток подій на Донбасі спричинив потребу застосувати авіацію. І вже невдовзі «Дід» виконав свій перший бойовий виліт.

— Російські ЗМІ й досі активно нав’язують своїм глядачам і читачам думку, що українські льотчики знищували свої міста й села, — продовжує розповідь військовий льотчик першого класу. — Але такого не було! Інакше Донецьк або Луганськ сьогодні нагадували б Грозний часів російсько-чеченської війни. Мабуть, по собі рівняють. Ми працювали тільки по військових цілях, по блокпостах, але ніколи — по населених пунктах. До того ж головне завдання, яке ставили перед нами, винищувачами, — прикриття.

«Дід» жартує, що виконав вісім із половиною бойових вильотів. Мовляв, повноцінний політ — це зліт і посадка, а його дев’ятий виліт у район бойових дій завершився без посадки на аеродром. Той незавершений політ він пам’ятає до найменших дрібниць.

— Тоді ми супроводжували пару штурмовиків, — каже «Дід». — Наша пара прикриття на винищувачах МіГ-29 була трохи позаду, од Су-25. До лінії зіткнення підійшли на середній висоті, а там пірнули на гранично малу й пішли на ціль. Ми змушені були летіти саме так тому, що на той час у «шахтарів та комбайнерів» уже з’явилися не лише ПЗРК, здатні збивати цілі на висоті 2–3 тис. метрів, а й системи ППО типу «Панцирь», які могли дістати нас на висоті й за 7 тис. метрів. На малій висоті найнебезпечніші теплові ракети, які випускають зазвичай у задню півсферу. Ракету, яку запустили у хвіст мого літака, помітив мій ведений, але було вже запізно. Сильний удар, літак затрясся, завалував дим, засвітилися всі аварійні сигнали, МіГ став некерованим і почав завалюватися. На всі мої спроби управляти підбитою машиною винищувач не реагував, а земля — ось вона, поруч. Потягнув за держаки катапульти — і вийшов. Парашут розкрився — і одразу земля.

Під час приземлення «Дід» підвернув ногу і, як потім з’ясувалося, зазнав вісім переломів: три хребці й п’ять відростків. Але думати про біль було ніколи. Якомога швидше зняв із себе підвісну систему й скотився на дно глибокого яру, де росли густі кущі. Ворожа пошукова група не примусила на себе довго чекати й швидко оточила район падіння літака.

— На моє щастя, у яр вони не полізли, хоча ходили неподалік і наполегливо пропонували вийти, підкріплюючи своє прохання автоматними чергами, — продовжує згадувати «Дід». — Було близько п’ятої ранку, і, можливо, вони просто полінувалися, а може, і побоялися. Тільки коли вони пішли, я відчув біль у спині. Але треба було йти. Довелося зробити собі два уколи знеболювального й практично одразу випити обидві пляшечки води по 0,3 літра, які мав із собою. У горлі так пересохло, що навіть не міг поворушити язиком.

Усі перипетії дев’ятиденного виходу пораненого льотчика до своїх варті окремої книжки або сценарію до фільму. У цьому творі буде про те, як можна стати невидимкою для ворога, скільки днів можна протриматися на лісових ягодах, як через непорозуміння між різними службами було втрачено дорогоцінний час на порятунок, про волонтерів і зрадників, про трагічну загибель групи евакуації, яка потрапила в засідку, і, звісно ж, про почуття, які виникають, коли на своїй землі мусиш ховатися, коли думаєш про рідних, коли зрештою перемагаєш… Напевно, усі секрети щасливого порятунку не варто розкривати в газетній публікації, але дуже важливо, щоб досвід «Діда» знайшов відображення в обов’язковому курсі виживання, який проходять усі військові льотчики.

— Для того щоб підготувати хорошого військового льотчика, замало тільки збільшити кількість годин його нальоту, — підсумовує «Дід». — Перед війною була достатньо поширеною практика, коли спрощували польотні завдання, аби, як кажуть, раптом чогось не сталося. От і виходило, що наліт у людини великий, а навичок для бойового застосування вона практично не має. На щастя, усі ці методики для підготовки справжніх повітряних бійців у нас збереглися, їх потрібно лише максимально активно використовувати.

Професіоналізм для військового льотчика «Дід» вважає обов’язковою рисою, але недостатньою для виконання складних бойових завдань. На його думку, не менш важливо, щоб офіцер був справжнім патріотом.

— Льотчики завжди мають змогу відмовитись виконувати завдання, — ділиться своїми думками льотчик-винищувач. — Метеорологічні умови, підготовка техніки, стан здоров’я, багато інших факторів. Тобто на бойовий виліт, по-справжньому ризикований і небезпечний, піде лише той офіцер, який переконаний, що робить благородну справу, захищає свою країну, свою сім’ю, одним словом, патріот.

Василь Хмелевський, «Народна армія»

Реклама
Коментарі
Реклама

Зараз обговорюють