Зв'яжіться з нами

Історія

П’ять історій про п’ять років війни

Опубліковано

від

П’ять років тому на Донбасі почалась війна, яка забрала 13 тис. життів, перекроїла карту України і долі мільйонів людей.

За цей час виросли діти, в житті яких завжди була війна, які вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів і знають, що ввечері не можна включати світло.

З’явились нова чисельна категорія людей – сотні тисяч ветеранів АТО. Понад мільйон людей залишили свої домівки і стали переселенцями. Ще кілька мільйонів нікуди не переїжджали, але зараз вони живуть вже зовсім в інших умовах.

Розповідаємо історії людей, життя яких ця війна змінила найбільше.

Батьки мають повертатися до дітей. Історія вдови

Олегу з Бердичева зараз чотири. Війна на Донбасі триває все його життя. Чотири роки тому вона забрала його тата. Олександр Питель загинув у січні 2015 року у бою за Донецький аеропорт. За чотири місяці до народження сина.

Вдова ветерана АТО Юлія Питель розповідає, що спочатку дуже стримувала емоції, не відвідувала кладовища, не дозволяла собі хвилюватись, бо була вагітна.

“Після народження сина стало ще гірше. Горе, туга захлиснули”, – каже жінка.

“Сину вже чотири роки і ми розповідаємо, що тата немає, але він є. Ми ходимо до нього, до меморіальної дошки, на кладовище. Він виросте і запитає, як це сталось, чому. І я буду розповідати. Ми переживемо це горе ще раз”, – ділиться жінка.

Юлія Питель каже, що з загибеллю чоловіка прийшло враження, що війна закінчилась: “Закінчилось щасливе життя. Воно поділилося на “до” і “після”. Але оговтавшись, вона побачила, що це жахіття все ще триває.
“Я беру участь у волонтерських проектах, знайомлюсь з вдовами, з родинами загиблих. Ми спілкуємось і переживаємо горе разом. Підтримуємо одна одну, передаємо дитячий одяг. Колись так допомагали нам”, – каже Юлія Питель.

Жінка до декрету працювала вчителем географії. Зараз шукає роботу і мріє, щоб війна закінчилась і щоб батьки поверталися до дітей.

За п’ять років війни на Донбасі загинули 13 тисяч людей, ще 30 тисяч були поранені.

Життя було зруйноване. Історія переселенця

У 2014 році, сідаючи на потяг “Луганськ- Київ”, Сергій Бахтін залишив позаду успішний бізнес з виготовлення опалювальних приладів, 4-х кімнатну квартиру у центрі Луганська та машину.

Родина підприємця, взявши лише найнеобхідніші речі, тікала від вибухів і снарядів. Чоловік сам виховував двох дітей і допомагав літній мамі, яка має інвалідність. “Я мав їх врятувати. У моєму дворі від вибуху загинув сусід. Коли я це побачив, зрозумів, що потрібно тікати”.

Життя до війни. “Я мав їх врятувати, тому залишив все і виїхав”, – каже про свій вибір Сергій Бахтін

З Києва родину Бахтіних відправили до санаторію в Коростишеві, де перебували інші переселенці.

“Ми жили там рік без води і електрики. Це було весело”, – з іронією каже Сергій. Він їздив до Києва цілодобово працювати таксистом. Через стреси, постійну втому у чоловіка розвинулась хвороба – розсіяний склероз.

“Крім волонтерів Лесі Литвинової нам ніхто не допомагав. Не вірю всім цим словам чиновників про мільярди допомоги переселенцям”, – каже чоловік.

У 2014-2015-х роках волонтери центру “Фролівська 9/11” у Києві допомогли тисячам переселенців з Донбасу і Криму. Тут роздавали їжу і речі, сюди за допомогою приходили відразу з дороги

Зараз він на пенсії, має групу з інвалідності. З часом родина переїхала до Фастова, де винаймає житло. Старший син вступив до технікуму в Києві – хоче бути інженером, як і тато. Зараз пан Бахтін допомагає з математикою меншому сину, готує до вступу у технікум.

“Мені образливо, що так було зруйновано долі людей. Але головне, що в мене є мої діти. Я щасливий, що вони такі класні, що вони виросли, що ми є один у одного. Ці 5 років я був зосереджений виключно на любові до них. Тільки це дало мені сили вижити. Все решта неважливо”.

За п’ять років війни вимушеними переселенцями в Україні стали майже 1,5 млн людей.

“Я ще не повернувся”. Історія ветерана

Роман Зіненко жив у Дніпрі, мав роботу і плани на майбутнє, до яких не входили зброя, чи бойові дії. У 2014 році колишній охоронець і таксист став добровольцем і пішов на Донбас.

“У кожного в житті свої пріоритети. Я зрозумів, що мої мрії можуть не здійснитися, бо може зникнути країна, в якій я живу. Це змусило мене взяти зброю і піти на Схід”, – каже пан Зіненко.

Роман Зіненко став свідком трагедії Іловайського котла

Майже два роки він був добровольцем батальйону (а нині полку) “Дніпро-1”, який брав участь у Іловайській операції та прориві з міста. У серпні 2014 року в Іловайському котлі загинули близько 500 українських бійців.

Роман Зіненко вийшов звідти без поранень, але бачив, як гинуть інші. Одного з бійців на його очах вибухом викинуло на дроти лінії електропередач.

Про ці події Роман Зіненко написав дві книжки – “Іловайський щоденник” і “Війна, якої не було. Хроніки Іловайської трагедії”.

“Якби не війна і не все пережите, я б ніколи не став письменником. Саме ці події вплинули на мене. Мені потрібно було комусь виговоритись. Про Іловайськ говорили мало, було недостатньо інформації, тому я вирішив писати від себе, як свідок подій”, – каже ветеран.

Повернувшись з війни, він зрозумів, що не може працювати так, як раніше, не може бути таксистом, возити людей і спілкуватись з ними, поки в душі все це кипить. Він повністю присвятив себе роботі над книжками.

Колишній водій таксі і охоронець, Роман Зіненко, став письменником, щоб розповісти про те, що він бачив на війні

“Я продовжую роботу над темою Іловайська, шукаю спогади, складаю ці пазли. Я ще не повернувся звідти, продовжую жити у двох світах – тут, в реальному і там, у спогадах”, – каже Роман Зіненко.

Зі своїми книжками він їздить по українських містах, щоб розповісти про Іловайськ. “В Україні багато на кого вплинула війна, життя багатьох вона змінила. Життя тих, хто відвідує цвинтарі, тих, хто чекає і шукає своїх рідних з полону. А для когось не змінилось нічого”, – каже ветеран.

За даними ООН, близько 4 тис. українських військових загинули на Донбасі, близько 400 тисяч стали ветеранами АТО.

“Війна в їхнє дитинство прийшла непрошеною”. Історія волонтерки

Олена Розвадовська займалась захистом дітей і до війни. Дівчина працювала в офісі уповноваженого з прав дитини.

“В якийсь момент я зрозуміла, що нічого не знаю про дітей війни. Я просто знайшла контакти і навесні 2015 року вирішила приїхати на Схід, щоб глибше вивчити ситуацію” ,- каже волонтерка.

Не побігаєш тепер пізно, бо стріляють з настанням темноти, не усюди можна й за дня – міни, розтяжки. Про життя дітей поруч з фронтом розповідає волонтерка Олена Розвадовська

Олена їхала на місяць, але з того часу живе на Донбасі вже чотири роки. Вона їздить на своїй машині розбитими дорогами до Зайцевого, Красногорівки і Авдіївки, щоб допомагати дітям.

Під її опікою їх десятки. Вони живуть зовсім поруч від лінії фронту, для них обстріли стали звичною річчю.

У буденних розмовах цих дітей історії про те, як трусилась стеля і вилітали вікна, про бомбу, що впала в городі, про дівчинку зі школи яку “вбило міною”.

“Війна в їхнє дитинство прийшла непрошеною, перевернула все, або просто забрала. Не побігаєш тепер пізно, бо стріляють з настанням темноти, не усюди можна й за дня – міни, розтяжки, фронт поруч. І навіть гірлянду на вікно не повісиш – бо режим світломаскування”, – пише Олена Розвадовська про дітей війни на своїй сторінці у Facebook.

Сотні тисяч українських дітей продовжують жити там, де постійно лунають обстріли. На фото знищений обстрілами будинок біля Слов’янська, серпень 2019

Вона сама нещодавно потрапила під обстріл у селищі Золоте-4 і чудом залишилась жива. Один осколок застряг у лобовому склі її машини, інший – пробив дірку просто біля бензобака.

“Тут я вже давно перестала вражатися. Для мене, як і для цих дітей, всі ці питання безпеки вже стали нормою. Якщо ми збираємось на пікнік, то треба дуже добре розуміти, де це буде, щоб, наприклад, у багаття не потрапили патрони”, – розповідає вона. Війна травмує всіх, каже волонтерка. Але це діти, як діти, і вони хочуть гратися. На фронті стріляють, але для дитинства все одно має бути місце.

Тому Олена Розвадовська організовує для дітей табори і майстер-класи, пікніки та ігри, свята і екскурсії, а нещодавно провели воркшоп з фотографії і вирізали багато сердечок, “тому що любов врятує світ”.
Копирайт изображения facebook.com/helena.rozvadovska/

Олена Розвадовська проводить для дітей майстер-класи і свята, бо для дитинства завжди має бути місце навіть, якщо поруч війна

Олена каже, що дітям важливо показати, що вони не покинуті і не залишені, що життя з труднощами, але відроджується: “Треба їм більше показувати, возити на екскурсії. Звичайно вони все одно повертаються туди, де йде війна. Глобально їм можна допомогти лише тим, щоб вони більше не мали цього досвіду”.

Спочатку Олена Розвадовська приїхала сюди за свої гроші, потім для проектів їй почали допомагати друзі, знайомі, партнери. Зараз на себе заробляє фрілансерством. Нещодавно групу дітей звозили на екскурсію до Львова.

“Діти адаптуються до війни, щоб вижити. Вони мусять адаптуватися. До того, що поруч військові і бойова техніка, що не можеш включати світло, що твої вікна закладені мішками з піском, чи забиті деревом. Це звуки, до яких звикаєш і які розрізняєш – виліт, чи приліт, важке озброєння, чи стрілкове. Це вже фон”.

За приблизними даними, у сірій зоні АТО живуть 200 тисяч дітей. На території самопроголошених “республік” ще 600 тисяч. З 2014 року тисячі українців стали волонтерами, допомагаючи військовим і переселенцям.

Ціни виросли. Історія шахтаря з “ДНР”

45-річний Ігор все життя працював на шахті у Хрестівці (колишнє Кіровське) Донецької області. Ходив на роботу у чотири зміни, дружина також працювала, син вчився у Донецьку.

На території “ДНР” продовжують працювати шахти

Коли почалась війна, гірників почали відправляти у неоплачувані відпустки, роботи не стало. “У нашому місті було легше, у нас не стріляли і не стріляють зараз, будинки не зруйновані, до нас не долітають снаряди. Щотижня ми тільки чуємо, як проводять військові навчання на полігоні”, – каже пан Ігор.

Він каже, що виїхати було неможливо через старих батьків. “Що вони робили б і як жили б, якби виїхали і мали пенсію 2 тис. гривень? Тут хоч якесь господарство, нажите майно. І така ситуація у дуже багатьох сім’ях. Люди старшого віку не можуть відірватися від рідного дому”, – каже чоловік.Згодом робота на шахті відновилась. Шахта стала “державним підприємством” “ДНР”. До окупації він отримував 6-7 тис гривень, а зараз трохи більше. Проте підвищення зарплат нівелюється тим, що ціни – вищі, а асортимент – гірший. Товари привозять в основному з Росії і Білорусі.

Зараз в обігу тільки рублі, зарплату платять на картку “центрального республіканського банку”, яку можна використовувати тільки в “ДНР”.

У нас хтось – за Україну, хтось – за “ДНР”, розповідає шахтар Ігор про життя по той бік лінії розмежування

Син Ігоря замість диплома про закінчення Донецького вишу отримав нічого не вартий аркуш паперу і після навчання виїхав на заробітки. Працює різноробом.

У багатьох родинах у Хрестівці хтось – за Україну, хтось – за “ДНР” і сім’я Ігоря – не виняток. Двоюрідний племінник шахтаря воював за “ДНР”. У 2017 році його поховали.

“Є друзі, які виїхали, а їхні брати воюють. Але я бачу, що через п’ять років настрої змінилися. Хоч уголос люди не говорять, але чимало розчарованих. Категорично проти української влади переважно ті, хто воює або воював, мабуть, знають, що за це буде відповідальність”.

Чоловік мріє, “щоб нарешті був контроль над україно-російським кордоном і, щоб Україна почала контролювати цю територію”.

На непідконтрольній Україні території “ЛНР” та “ДНР” проживає понад три мільйони людей.

Діана Куришко BBC Україна
bbc

Реклама

Зараз обговорюють