Зв'яжіться з нами

АТО

Непокоренный «Зенит», или Героическая оборона военного городка №13

Опубліковано

від

26 мая 2014 года состоялся первый бой за контроль над донецким аэропортом. Именно с этого дня началась героическая история украинских «киборгов». Горячие новости о мужестве наших защитниках тогда разлетелись по всему миру. Впрочем, на одном рубеже с «киборгами» за Украину воевало немало подразделений, которые накануне оккупации оказались в эпицентре сепаратистской вакханалии. Это история о 1-м дивизионе Донецкого зенитного ракетного полка и военном городке №13, который позже назвали Непокоренным «Зенитом».

2007 год. В Вооруженных Силах Украины продолжается «оптимизация». Зенитный ракетный полк из Одесской области получает новую прописку на Донбассе. Это была единственная воинская часть ЗРВ на всем Восточном направлении.

Второй и третий дивизионы прикрывали Мариуполь и Луганск, а первый расположился между Авдеевкой и Донецком в военном городке № 13.

Мистический номер городка и его разрушенная инфраструктура не добавляли оптимизма. Все напоминало документальную ленту о чернобыльской зоне отчуждения. Ракетчики понимали, что вернуть жизнь в «№ 13» будет непросто. Денег в ведомстве не обещали, поэтому пошли искать местных спонсоров в Донецке и Авдеевке. Так дивизион заступал на боевое дежурство.

Авдеевская администрация, «Коксохим» и местный бизнес всячески финансово помогали в быту, в повседневной деятельности. Большинство семейных военнослужащих удалось даже обеспечить жильем. Словом, за несколько лет совместными усилиями из территории сделали вполне приличный военный городок. Суеверным остался только его номер.

Оставили с носом кремлевских эфэсбэшников, или Первые информационные операции зенитчиков

В марте 2014-го, оценив все риски и возможности повторения крымского сценария, высшее командование решило отвести дивизион. Сначала вывезли ЗРК и управляемые ракеты с наибольшим ресурсом. Последними покидали часть неисправные комплексы, которые еще имели шансы на восстановление. В ППД осталось несколько списанных «установок-доноров», которые впоследствии зарядами взрывчатки превратили в металлолом. Поэтому о трофейных «Буках», сбивающих малазийские «Боинги», не могло быть и речи.
Найти выход было непросто. Ракетчики хорошо знали о местных жителях, ложившихся под колеса и требовавших оставить технику и разоружиться. Поэтому они действовали осторожнее, хитрее.

– Мы оставили с носом кремлевских эфэсбэшников, – вспоминает офицер управления дивизиона. – Двигались колонной в определенном направлении. Дорогу начали перекрывать группы местных, и нам пришлось маневрировать, то и дело выезжая на бездорожье – не помогло. Эти толпы становились все многочисленнее, агрессивнее и знали каждый наш шаг. Понятно, что это была четко спланированная операция, контролируемая кремлевскими спецслужбами. Людей координировали через соцсети. Но у нас тоже есть такое «оружие», как смартфон с Интернетом! Быстро создали несколько фейковых аккаунтов, втерлись в доверие к координаторам групп, залив два-три пророссийских лозунга и стали активно распространять и комментировать их посты. А когда пришло время, забросили им «утку», будто дивизион передвигается по такому-то маршруту… И это сработало!
Проглотив наживку, российские кураторы погнали свои стада в неправильном направлении, а дивизион тем временем спокойно двинулся в другую сторону. Такие информационные операции не раз помогали ракетчикам перехитрить врага.

После обустройства новых позиций дивизиона командир сразу вернулся в ППД под Авдеевкой, ведь там оставалось небольшое количество личного состава, несколько единиц автомобильной техники, стрелковое вооружение, РПГ, некоторое количество ЗУ, боеприпасы…

Командир четко осознавал, что после Крыма такой сценарий может быть реализован и на Донбассе. Поэтому дал команду готовить городок № 13 к длительной обороне.

Оккупанты разыгрывали крымский сценарий

В часть стали приходить первые «переговорщики», которые убеждали командира сдать часть, требовали отпустить солдат – «граждан новой республики», предлагали перейти на сторону «ДНР» и стать основой сил ПВО псевдореспублики. Они даже пытались подкупить: обещали деньги, квартиры, машины… Когда это не сработало, стали угрожать расстрелом военнослужащих, жен и детей.

– Пришлось немедленно вывозить семьи, – вспоминает Александр В. – «Эвакуация» проходила быстро и скрытно, но не всегда успешно… Авдеевка кишела агентами московских спецслужб. Они хорошо знали, где живут наши семьи, и следили за нами. Когда один из наших собирал вещи, вражеские спецназовцы выбили дверь квартиры и, угрожая оружием, связали его, надели мешок на голову и вывезли в направлении Донецка. Все это происходило на глазах у жены и детей.
Так враг пытался давить на украинских защитников в надежде на то, что после определенной психологической обработки наши военные будут покладистыми во время ультиматумов, которые начались позже. Оккупанты продолжали разыгрывать крымский сценарий.

Тактика Путина не сработала

В середине мая к КПП подъехало несколько машин с боевиками. В нескольких сотнях метров от части залегли снайперы оккупантов. Их предводитель кавказской внешности начал угрожать штурмом, требовал встречи с командиром. Командир вышел на переговоры. Посланник представился позывным «Гюрза» и сказал, что является доверенным лицом Пушилина.
– Слыш, ты, камандыр. Вместа таво, штоб нас в канцэлярию прыгласыт, каньечком угастыт, ты здес в вайна играеш? – сразу «наехал» «Гюрза».
– Я вас сюда не приглашал. – ответил комдив. Но к вашему приезду подготовился, – указал он рукой на оборудованные оборонительные позиции и торчащие из бойниц стволы.
– Сэгодня жэ сдаеш часть, и тэбэ матери ноги цылават будут, – ультимативно заявил боевик, – иначэ вазьмём штурмом, а людэй тваих растрэляем.
Наш командир послал его к черту и пообещал горячую встречу, если осмелится…

В 22.40 доклад: «Со Спартака в направлении воинской части выехала большая автоколонна».
Колонна свернула с трассы Донецк – Авдеевка и подъехала к КПП дивизиона.
– Новая группа переговорщиков назвалась представителями «Союза солдатских матерей», – рассказывает командир дивизиона, – но среди них не было матерей наших бойцов. НИ ОДНОЙ! Как и говорил Путин, позади них стояли российские спецназовцы и наемники: в камуфлированной форме, в касках, бронежилетах, с автоматами, пулеметами и снайперскими винтовками с тепловизионной оптикой. Те «матери» начали вопить: «Переговоры», «Отпустите наших детей!», «Отпустите солдат» Автобусом пытались выбить ворота. Но несколько предупредительных выстрелов вверх остановили провокаторов. После этого началась стрельба в нашу сторону. Ворота КПП зазвенели от вражеских пуль. Противник начал штурм.
Украинские защитники не могли вести заградительный огонь. Стреляли преимущественно вверх или одиночными по огневым точкам. Поняв, что часть хорошо укреплены, а ее защитники настроены решительно, враг начал сворачивать операцию. В результате ни одна «мама» не пострадала.

Между тем в российских СМИ сразу распространилась информация о том, что украинские военные во время этого инцидента убили журналиста Первого телеканала России. Но его там и близко не было…

Оборона донецкого аэропорта. начало истории

26 мая 2014 года – точка отсчета. Именно этот день считают началом обороны аэропорта. Вооруженные Силы Украины показали свой характер в бою с сильным противником, который преобладал количественно. Успешная операция стала переломной для украинских военных и определила дальнейший ход АТО. Одну из главных партий в этой операции сыграл Авдеевский зенитный ракетный дивизион.

Группа российских спецназовцев «Искра», чеченские наемники из отрядов Кадырова и подразделения батальона «Восток» выдвинулись в район аэропорта. Часть сил зашла через подземные коммуникации в новый терминал и заняла позиции, разместив на крыше пулеметы и АГСы.

Из военного городка №13 сразу выехала зенитная установка. Именно она должна была помочь выкурить боевиков из-за фасада нового терминала, против которого стрелковое оружие было бессильно. Между тем защитники ДАПа отвлекали боевиков переговорами, происходила эвакуация гражданских и персонала, на подмогу защитникам аэропорта спешил десант.
После 11 начался бой за аэропорт. Украинских спецназовцев 3-го полка, десантников 25-й бригады и офицеров спецрезерва ГУР, которые защищали аэропорт, поддержали огнем зенитка с авдеевского зенитного ракетного дивизиона и боевая авиация.

– Наша ЗУшка очень помогла ребятам в аэропорту, – вспоминает комдив. – Она подавила огневые точки врага в новом терминале и уничтожила несколько единиц техники с живой силой. Потом прикрывала высадку десанта из вертолетов, периодически «косила» лесополосу, не давая боевикам поднять голову. Штурмовики, вертолеты, зенитки, спецназ – у боевиков не было шансов. Наши ребята хорошо потрепали орду. Правда, терминал пришлось разнести… Жаль уничтожать то, что вся страна так долго готовила к Евро-2012. Столько труда, усилий, народных денег было потрачено!

По разным оценкам, потери боевиков в той операции составляли до 150 погибших.

Прозрение

Даже после первых боев за ДАП визиты «переговорщиков» не прекращались. Боевики «Востока», «Безлера», «Пушилина» требовали немедленно сдаться. После таких визитов каждый раз начинались новые штурмы и обстрелы. Но это не было неожиданностью. Об угрозах в части узнавали заранее – хорошо работала разведка. К тому же, когда начали разворачиваться настоящие боевые действия, местные жители понемногу начали осознавать ужас ситуации и прозревать. Помогали, чем могли: кто сообщал информацию о движении и количестве врага, кто передавал продукты.

– Мы были будто в осаде, – вспоминает комдив. – Враг взял под контроль все окружающие населенные пункты. Нам перекрыли воду, пути обеспечения и сообщения. Но вскоре поставки оружия, боеприпасов и продовольствия возобновилось. С самолетов сбрасывали контейнеры со всем необходимым. Это имущество мы и защитники аэропорта распределяли между собой. Хуже было с водой. Приходилось каждые три дня выезжать в Опытное, которое фактически было под контролем сепаров. Помогали местные – подносили нам ящики с овощами. Люди часто повторяли: «Пока над частью видим наш, украинский, флаг, мы спокойны. Ребята, только не оставляйте нас. Будьте с нами».

Летние бои 2014-го

Кремлевский «военторг» работал на полную, оккупанты становились сильнее и агрессивнее. Это была уже новая действительность. Защитники упорно удерживали участок земли площадью 25 гектаров.

Стоит сказать, что территория военного городка № 13 была стратегически важной для обороны донецкого аэропорта, поскольку расположена она на господствующих высотах, с которых хорошо видно всю северо-западную часть Донецка, включая аэропорт и прилегающие села. Это был некий островок относительной стабильности и безопасности, где происходило накопление сил и отдыхали спецназовцы – будущие «киборги».

К востоку от дивизиона – шахта «Бутовка», которую в то время заняли боевики. Оттуда стреляли почти круглосуточно. Больше всего донимали пулеметы, выстрелы разрывными пулями. Значительную опасность представляли собой снайперы, которые стреляли с верхушки подъемника.

– Через несколько дней ребят достала беготня от дерева к дереву, – рассказывает участник событий Алексей Г. – Подтянули зенитную установку и шарахнули по той проклятой «башне».
Сразу после этого командиру позвонил неизвестный: «У вас пят мынут, штоб сдатса, ыначэ мы вас накроем».

– Иди к черту! – крикнул в ответ командир и бросил трубку. – Ребята, боевая тревога!

Личный состав занял позиции. Враг стал бить из минометов и щедро поливать свинцом. Ракетчики открыли огонь, но огневых средств оказалось недостаточно. Мы попросили минометчиков нам помочь с ДАПа, и они быстро усмирили противника – разнесли вражеские позиции в пух и прах. Но спокойствие длилось недолго – через несколько дней заработали «Грады».

– Первый раз из «Градов» нас обстреляли 27 июля, – говорит командир дивизиона. – Это произошло во время проведения одной спецоперации наших подразделений. Ночью к нам в часть прибыли танки. Они разделились на две группы. Первая двинулась в направлении аэропорта, а вторая осталась у нас до отдельного распоряжения. Через несколько часов разведка сообщила, что боевики, узнав о скоплении наших танков в дивизионе, готовятся накрыть нас из «Градов».

Танкисты рассредоточили технику. Все подготовились к обстрелу. Враг открыл огонь. Дикий гул, взрывы, бряцание осколков… Когда все стихло, командир выбежал из укрытия оценить потери. На посту, где еще час назад были его ребята, догорала «градина». Из укрытий стали выходить бойцы.

– Все живы? Командирам подразделений проверить личный состав и доложить! – взволнованно скомандовал комдив и пошел осматривать территорию.

Снаряды ложились плотно и точно на места, где раньше было сосредоточение личного состава и техники. К счастью, ни ракетчики, ни танкисты не получили даже царапины. Вся техника тоже уцелела.

Свободнее дышать стало лишь после того, как наша пехота освободила Авдеевку, Опытное и Пески. Дошли до указателя «Донецк». Все ощущали большой подъем боевого духа. Казалось, победа неизбежна… Но границу перешла многотысячная орда оккупантов. Потом – Иловайск…

За сутки овладеть танком!

С начала осени враг взял себе за цель оттеснить украинские подразделения подальше от Донецка. На пути воплощения этих амбиций стояла крепость, символ украинского сопротивления – донецкий аэропорт и… военный городок № 13 – со временем Непокоренный «Зенит».

Враг подтянул крупные силы и разнообразное вооружение, чтобы уничтожить Авдеевский дивизион. Взбешенный, не считая собственных потерь, оккупант наступал, как лавина. После тяжелых боев комдив попросил подкрепления артиллерии. Однако в то время поблизости ничего не было. Впервые за несколько месяцев войны возникло ощущение безысходности и приближения неизбежного конца.

К счастью, помогли защитники ДАПа. У командира защитников аэропорта было два танка, один из которых он любезно согласился одолжить «Принимайте, побратимы! Правда, есть одна проблема: у меня два танка, а экипаж – один, и он необходим в аэропорту». Ракетчики ответили «Не вопрос! – Дайте какого-нибудь инструктора хотя бы на день, и мы научимся». Так и договорились.

Вечером с ДАПа приехал танк. За сутки провели «экспресс-курс молодого танкиста», а на следующий день новоиспеченный танковый экипаж испытал броненосец в боях. За несколько недель ребята не только успешно отражали набеги оккупантов на наши позиции, но и выезжали на помощь «киборгам» в аэропорт, где подбили несколько единиц вражеской бронетехники. А все благодаря хорошо налаженной коммуникации дивизиона с защитниками аэропорта.

– Мы понимали с полуслова, – говорит комдив. – Все-таки полгода прикрывали друг друга в боях. Всегда делились последним, когда было трудно: у нас осталось мало боеприпасов – получаем «передачу» с ДАПа, у них закончились продукты – сразу отправляем грузовик с продовольствием. Ребята даже шутили: «Меняем крупу и макароны на гранаты и патроны».

Ротация

Полгода дивизион с боями удерживал свою территорию и помогал защищать донецкий аэропорт. Физически и морально истощенные бойцы ждали ротацию. 30 сентября 2014 года авдеевский зенитный ракетный дивизион сменил сводный отряд Воздушных Сил, который впоследствии назвали «Дикая утка», а его позицию – «Зенит».
После передачи позиций сводному отряду личный состав авдеевского ЗРД присоединился к своим основным силам, получил небольшой отпуск и в дальнейшем в составе Донецкого полка стал защищать воздушное пространство. В ноябре 2015 года дивизион вернулся из района проведения АТО в новый ППД. Но это уже другая история…

Александр ОЛЕХНОВИЧ,
«Народна армія»

sprotyv.info

АТО

Усупереч науці: пораненому влили відро крові й наказали жити

Опубліковано

від

Від

Це саме той випадок, коли кажуть, що народився в сорочці, а медицина межує з фантастикою


16 червня 2018-го…
Анатолій Горбенко, кавалер орденів «Народний Герой України» та «За мужність», набирає телефонний номер і з тривогою слухає гудки. За мить він уперше говоритиме з людиною, яка два роки тому «виправила» в його біографії цифру «200» на «300».

— Доброго дня, я — Анатолій. Ви мені життя врятували…

Для Андрія Заремби цих кількох слів було достатньо, щоб відчути неймовірне хвилювання на тому кінці «дроту». Мурахи по тілу і клубок у горлі: військовий медик витирає сльози радості, бо впродовж двох років нічого не знав про долю найскладнішого в його практиці пораненого.

Все ж таки недаремно тоді спалили дві тонни пального! Згадує, як аж півтори години вручну качав повітря, влив критичну кількість крові та препаратів…

Схоже, цей дзвінок став лікарю найкращим подарунком до професійного свята

16 червня 2016-го… Якраз два роки тому…

У нього не було шансів. Жодних. Поряд вибухнув фугас, і український розвідник отримав безліч травм, що були несумісні із життям: відірвало обидві ноги, десятки осколків у тілі, складне поранення внутрішніх органів, живота, грудної клітки, критична крововтрата…. Здавалося, бійця не врятувати, навіть до найближчого польового медпункту мало шансів живим довезти. Та побратими вирішили: «Житиме!» За лічені секунди наклали турнікети, зупинили кровотечу. Поранений кричав від болю. Треба було терміново доправити його до медиків! А як дотягти? Раптом звідкілясь з’явилася бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній бійця, як на ношах, і донесли до українських позицій, де вже чекали хірурги.

«Ми зробили все можливе. Якщо вдасться швидко перевезти вертольотом, то невеликі шанси є, — попередили лікарі після операції. — Без повітряної евакуації ми точно його втратимо».

Евакуаційна бригада вилетіла із Краматорська. Пораненого домовились забирати в Кураховому. А це лише чотири кілометри від позицій у Пісках. Настільки близько на той час вертольоти вже не направляли через надто високий ризик: машина стає гарною мішенню. Та поранений не міг чекати. Борт із червоним хрестом летів на гранично малій висоті, вправно «перестрибуючи» лінії електропередач і лісосмуги… Та коли долетіли до місця евакуації, виникли проблеми з посадкою…

— Коли прилетіли, довго не могли знайти майданчик. Вертоліт зробив одне коло, друге, третє… Час спливає, та й запас пального вичерпується, — пригадує Андрій Заремба, медик-анестезіолог. — Кружляли-кружляли… Тут передають, що треба вилетіти за межі міста, там є ділянка, де можна сісти, туди ж поїде машина з пораненим. Прилітаємо — нікого немає. Звіряємо координати, виходимо на зв’язок із польовими медиками. Нерви вже, м’яко кажучи, на межі, бо розуміємо, що час безповоротно втрачаємо. Пояснюємо орієнтири, медики кажуть: чекайте 10–15 хвилин, при цьому повідомляють, що стан пораненого погіршився — артерільний тиск знизився до критичного рівня. Льотчики глушать двигун, чекаємо, час наче зупинився. Знову зв’язуємося. Говорять, що вони в місці зустрічі, але вертольота не бачать. Просто жах якийсь! Нарешті з’ясовуємо, що ми таки перебуваємо поряд, між вертольотом і медичним автомобілем — лише засіяне поле. Якщо напряму — метрів 500, в об’їзд — значно далі. А медики — на звичайній санітарці, це аж ніяк не всюдихід. Разом з екіпажем приймаємо рішення перелетіти ці 500 метрів поля. А це ще ближче до лінії зіткнення. Утім іншого виходу немає! І знову не щастить. Двигун не хоче запускатися. Борттехнік вилазить на вертоліт, щось там «хімічить»: якісь прилади вимикає та напряму замикає електричний ланцюг. За 10 хвилин усе ж таки злітаємо.

Нарешті діставшись до пораненого, медики усвідомлюють, що він не транспортабельний: ситуація занадто важка. Чи перенесе політ — під великим питанням. Але відмовитись від евакуації — гарантовано винести вирок. Тож медики приймають доленосне рішення — ризикувати.

— Потрібна штучна вентиляція легень, великі запаси кисню, висока швидкість інфузійної терапії, тобто вливати препарати в вену у струминному режимі. Пацієнт у шоковому стані, в нього вже три крапельниці стоїть у венах, — продовжує лікар

Медик зізнається, що ті 80 хвилин перельоту до Дніпра були найдовшими й найважчими в його житті.

— Анестезіолога з практичним досвідом у 15 років важко чимось налякати, та той політ я навряд чи колись забуду. Вертоліт несеться з максимальною швидкістю, шумно, ситуація критична… Ми по черзі в ручному режимі закачували мішком апарата штучної вентиляції легенів (АМБУ) в легені пораненого повітря та слідкували за рівнем насиченості крові киснем, який постійно намагався опуститися нижче критичного рівня. До того ж у нього постійно «падав» тиск, а часом через вібрацію його було неможливо визначити. Ми застосували величезну кількість препаратів, що були в наявності. Загалом пораненому перелили п’ять літрів крові і препаратів. Така цифра виходить за будь-які розумні межі, це суперечить усім медичним стандартам. Але саме завдяки таким ризикованим крокам нам і вдалося його довезти. Під час польоту ми вийшли на зв’язок із Дніпром, попередили колег про критичну ситуацію.

Андрій Заремба не зважився відслідковувати подальшу долю пацієнта, та й не вірять прагматичні медики в дива… Але за тиждень усе ж таки ризикнув запитати колег, що з пораненим.

— Мені кажуть: «Ти знаєш, нічого, потихеньку повертається до життя, на четвертий день опритомнів, провели ревізію поранень…» Схоже, це саме той випадок, коли поранений народився в сорочці. Медицина того дня дійсно межувала з фантастикою.

— Ну то як пораненого звати? — запитую медика наприкінці.

— Та я вже й не пам’ятаю, наче Анатолій. Так само, як і два роки тому, я боюся дізнаватись про його долю, — тихо відповідає медик. — Хоч він і починав одужувати, але ж…

— Можете дізнатися прізвище?

— Спробую.

Наступного дня зустрічаємось із медиком, а він показує фронтовий блокнотик із нашвидкуруч записаним прізвищем та ініціалами:

— Ось! Анатолій Горбенко! Ледь знайшов!

Кілька телефонних дзвінків, і дізнаюся номер врятованого пораненого. Живий! До того ж активний, позитивний, є головою ГО «Всеукраїнської організації «Національне об’єднання ветеранів-інвалідів», виховує донечку, щасливий у шлюбі, бере участь у різних акціях, ходить у гори, їздить за кордон, є кавалером орденів «За мужність» та «Народний Герой України». Виявилося, що Анатолій на війні з перших днів, отримав поранення під Іловайськом, чотири місяці був у полоні…

— Важко було сказати донечці, що тато залишився без ніг, — пригадує він. — Показали їй фото героїв із протезами, а вона несподівано запитує: «Татко, а в тебе теж будуть такі ніжки? А рожеві можна зробити?» Я їй пояснив, що рожеві — то для дівчаток, а я ж чоловік, та ми все одно придумаємо щось цікаве. Пізніше обрали разом із нею яскраві наліпки і обклеїли ними протези.

Анатолій довго лікувався, витримав чимало операцій, але зовсім не шкодує, що пішов на фронт. Каже, навіть якби знав, чим усе закінчиться, все одно пішов би воювати. Хоч і втратив здоров’я, та здобув чимало справжніх друзів.

— Моє нинішнє життя не менш активне, ніж до ампутації. Зараз плануємо із сім’єю поїздку за кордон. Минулого року їздили в Карпати, накатали за день 1300 кілометрів, видряпувалися звивистою дорогою на гору півтори години, проходили через хиткі кладочки. Ті півтори години здалися мені вічністю. Дружина бурчала: «Куди ти лізеш? Воно тобі треба?» А для мене це була одна з особистих перемог.

Анатолій чесно зізнається, що навіть найсучасніші протези не замінять ноги. Та він переконаний: якщо лежати на дивані і скаржитися на несправедливість життя, нікому краще не буде.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

 

P.S. Евакуація вертольотом — чималі витрати. Тонни пального, амортизація техніки, автомобільний супровід, робота десятків людей… Та система завжди працює навіть заради одного пораненого солдата, навіть коли шанси мінімальні… Заради однієї доньки, що обиратиме з татком яскраві наліпки, заради однієї дружини, що бурчатиме: «Воно тобі треба?», заради однієї перекресленої цифри «200». Якщо навіть шанс на життя один із мільйона — його не слід марнувати.

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

У лютому 2015-го лікарю доводилось оперувати одночасно на трьох столах

Опубліковано

від

Від

Судинний хірург Владислав Горбовець нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

— Скажу відразу: я не «герой», кулі над головою не свистіли, в окопі не оперував, навчився лише більш-менш розрізняти звуки прильотів різнокаліберних мін та стрільби, втім робив усе для того, щоб урятувати кожного, хто потрапляв на мій операційний стіл, — так лікар-хірург судинного відділення малоінвазивної хірургії та флебології Київської міської клінічної лікарні №8, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня Владислав Горбовець розпочав нашу з ним розмову про його відрядження на Схід держави у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова (ПДМШ). Під час першої ротації в лютому 2015 року йому доводилось оперувати на трьох столах одночасно та оглядати за день десятки пацієнтів. А ще він віддає перевагу займеннику «ми» перед «я», адже порятунок життя — це командна робота.

Владислав Сергійович був учасником усіх українських революцій ХХІ століття. Під час Майдану гідності надавав медичну допомогу в Будинку профспілок. А коли почалась війна, записався до загону медицини катастроф, яку різні міністерства намагались запровадити ще 2014 року, але так і не дочекався виклику

— Стрілець із мене ніякий, танкіст — ще гірший, тож я роблю те, що вмію — оперую, — говорить Владислав Горбовець. — Коли випадково по телевізору побачив сюжет про те, що в цивільних медиків є можливість лікувати людей у районі проведення АТО, відразу заповнив анкету добровольця на сайті ПДМШ. Чекати довелося недовго. Щоправда, до першої ротації у Курахове у грудні 2014 року не потрапив, а до Бахмута в лютому 2015-го мене вже запросили. «Що брати з собою та у що вдягатись?» — запитав у керівника шпиталю Геннадія Друзенка. «Бери все, що можеш, та одягайся в тепле» — почув у відповідь. Я й узяв усе — від гумових рукавичок до судинних протезів, якими допомогли друзі-волонтери. Тоді ніхто з нашої команди не розумів, куди і в які умови ми їдемо та що саме будемо робити. Єдине, що ми знали: на Сході країни потрібні лікарі. У кожного з нас навіть позивний був. У мене — «Хорст» (так звали мого рудого кота). Це перше, що спало на думку, коли постало питання про позивний.

Тоді, взимку 2015-го, колона шпиталю з 12 машин добиралася з Києва до Бахмута більше двох діб. Постійно щось ламалося, виникала потреба в незапланованих зупинках.

— Я фотографував усе, що бачив, — згадує лікар. — Не міг позбутись відчуття, що потрапив на зйомки фільму. Настільки все було нереалістичним. І лише коли в Донецькій області нас почали супроводжувати озброєні силовики та вперше пересіклися з колоною танків, я зрозумів, що це по-справжньому, що це — війна.

Медики приїхали до Бахмута ще під час блокади Дебальцевого. Дороги були перекриті. Лунали віддалені розриви мін та снарядів. За добу стали прибувати поранені.

— Ніколи не забуду, — говорить Владислав Сергійович, — заїжджає вантажівка, відкидають борти і поранених просто висипають, немов горох. Більша частина з них — контужені. Рухаються якось дивно, нічого не розуміють. Усі — в сажі, кіптяві та крові. Потім заходимо в операційну звичайного травматологічного відділення райлікарні, а там — лікарі на трьох столах одночасно намагаються стабілізувати поранених. І всі з важкими ураженнями кінцівок — пошкодженнями судин у поєднанні з травмами м’яких тканин та кісток. А я — єдиний судинний хірург! Перелякався страшенно. Не через обсяг роботи, а тому що не був певен, чи зможу всім допомогти… Та коли почали оперувати, усе стало на свої місця. Адже під час роботи вимикаються надмірні емоції і переживання. Ти просто робиш те, що вмієш, що робиш щодня у звичайному житті. Я бачив багато схожих уражень під час більш ніж десятилітньої роботи у Київській лікарні швидкої допомоги. Нічого нового, крім канонади, для мене не було. Тим більше, що поруч була висококваліфікована команда хірургів, травматологів, анестезіологів та операційних медсестер, які розуміли все з півслова.

Скільки тривала та зміна, лікар не пам’ятає. Владислав згадує, що коли закінчили оперувати, сухими залишилися тільки шнурочки на марлевій пов’язці.

— То був шалений ритм, — пригадує хірург. — Боялися не встигнути. Хлопці до нас надходили вже зі значною втратою крові. Часу на стандартні процедури заміни судин, які ми робимо в мирному житті, просто не було. Більшості пацієнтів ставили судинні протези. Можливо, це й невигідно економічно (вартість одного судинного протезу доходить до 200000 грн), але ми вигравали час і рятували життя. І я знаю точно, що жодного свого пацієнта у ті дні я не втратив. Усі вони були евакуйовані у стабільному стані до Харкова, Дніпропетровська (Дніпро) чи Києва.

Деякі з них, ймовірно, і досі проходять реабілітацію. Адже, за словами Владислава Сергійовича, від таких поранень не виліковуються за один місяць або навіть рік.

— Хотів би я дізнатись, як сьогодні себе почувають мої тодішні пацієнти, — зазначає Горбовець. — Адже лікарю важливо знати, що зробив усе правильно. Хоч і писав у соцмережах, і розпитував військових лікарів, але поки що з жодним із них не зустрівся. Буду вдячний, якщо через вашу газету зможу знайти тих, кого оперував у лютому 2015-го в Бахмуті.

Хірург переконаний, що за адекватної логістики та мотивації питання щодо кваліфікації чи досвіду вітчизняних лікарів не виникає.

— Під Дебальцевим, як і на Майдані, я побачив, як ми, українці, можемо злагоджено працювати, — говорить Владислав Сергійович. — У тих умовах між прибуттям пораненого і початком операції минало лише 5–10 хвилин! І це включно із реєстрацією, зняттям бронежилета, однострою, взуття та підйомом до операційної зали. Забезпечення ліками й обладнанням було не гіршим, аніж в американському серіалі про швидку допомогу. Було все: і дорогі антибіотики, й шовний матеріал, і кров, і апаратура.

У лютому 2015-го було перше відрядження Владислава Горбовця на Схід держави, а загалом хірург п’ять разів працював у районі АТО.

— Добре, що зараз ми забули свої позивні, нас називають просто на ім’я, — каже Владислав Сергійович. — І лікуємо ми на Донбасі здебільшого цивільних мешканців, які вже багато років не мали можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу. Та й місцевих лікарів було дуже мало: одні виїхали на мирну територію України, інші ж залишилися на окупованій. Під час моєї поїздки в Новоайдар 2017-го мене здивувала кількість людей, які приходили до нас на прийом. Здавалося, вони йшли нескінченним потоком. Кожному потрібна була не лише медична, а й моральна допомога.

У подальших поїздках на Схід країни Владислав Горбовець не лише оперував, а й навчав тамтешніх лікарів виконувати ендовенозне електрозварювання венозних судин.

— Ця операція є досить рідкісною навіть для столиці, — розповідає хірург. — А у Бахмуті, Новоайдарі та Попасній лікарі вже вміють її робити. Для цього, за великим рахунком, потрібні не найскладніші речі — медичний електрозварювальний апарат, адаптований інструментарій та практика. Саме такі відрядження забезпечують професійне зростання усього медичного персоналу.

Наталія ЯРМІЛКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Знищена ворожа техніка і бойовики – показали будні українських розвідників

Опубліковано

від

Від

Волонтери фонду “Повернись живим” зняли на відео роботу розвідників першого батальйону 54-ї бригади.

Відео із розвідниками легендарної групи К-2 опублікували на Facebook

“Десятки одиниць знищеної техніки і ворожих позицій”, – підписали відео волонтери. Ворожі обстріли населених пунктів Світлодарської дуги жорстко караються цими хлопцями.

“Швидко збираємося. Є інформація. Зараз по селу і нашим позиціям будуть стріляти мінометами. У них на прикритті кілька одиниць ствольної артилерії. Відпрацьовуємо на випередження. Я коректую. По команді – ховаємося. Головне, щоб “отвєтка” не по селу”, – ці слова лишись за кадром.

gazeta.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють