Зв'яжіться з нами

АТО

«Ми вгризлись у цю землю, і посунути нас назад не зможе ніхто»

Опубліковано

від

Воїни цього ВОПу вже багато місяців поспіль обороняють визначену ділянку на Луганському напрямку. Вони витримали сотні мінометно-кулеметних обстрілів, відбили чимало атак ДРГ російських найманців. Вони день і ніч несуть бойове чергування у розкислій від дощів багнюці й на морозі…

До опорного пункту ми дістаємося на броні БМП. Цю розкислу через поталий сніг дорогу іншій техніці не подолати. Просуваємося на невеликій швидкості між пагорбами, обабіч дороги — побиті снарядами й мінами обгорілі деревця. Піднімаємося вище, і на чорному, подекуди з ще й досі не розталими острівцями снігу, полі нам уже видно бліндажі й укриття, а також бійців, які займаються своєю буденною справою — несуть бойове чергування на позиціях.

5546_p_04_img_0003_5Зустрічає командир взводу Віталій. На своєму ВОПі він, як кажуть, і цар, і бог, його слово — закон, і жоден з підлеглих у цьому не сумнівається. Ротний про нього каже: спокійний, витриманий, але вимогливий, хороший командир. На війні Віталій із самого початку. У 2014 році бив терористів у складі підрозділу ДУК «Правий сектор», а в 2015-му уклав контракт зі Збройними Силами і служив у розвідроті. За рік йому після закінчення прискорених курсів присвоїли перше офіцерське звання і довірили взвод.

— Кожну людину до свого підрозділу я підбирав особисто, — наголошує Віталій, — ретельно вивчав особисті якості, звертав увагу і на фізичну підготовку, і на швидкість мислення і кмітливість, а також, що для мене дуже важливо, на життєву позицію. Так складався наш колектив, який тримає нині ці позиції. Для мене як для командира найголовніше те, що я впевнений в кожному — в бою жоден не підведе. У нас є й молоді хлопці, й старші чоловіки, але в усіх одна мотивація — захищати Україну, не дати ворогу шансу пробитися крізь наш опорник.

5546_p_04_img_0004_6Взводний опорний пункт — це кількасот метрів лінії оборони, вздовж якої знаходяться замасковані спостережні пункти, траншеї, вогневі позиції й кулеметні гнізда, а також бліндажі й укриття для відпочинку, приготування їжі та зберігання майна. На цьому невеличкому клаптику землі бійці живуть місяцями, змінюються пори року, а вони незмінно уважно пильнують за ворогом і витримують його обстріли. А в разі атаки взвод будь-що має зупинити противника і триматися до підходу підкріплення. На цих позиціях стоять в обороні кілька десятків воїнів. У багатьох із них чималий бойовий досвід. Найбільше допомагає командиру головний сержант взводу Дмитро. Він ще до війни служив в армії, звільнився, а з початком агресії російсько-терористичних банд знову повернувся до строю. Воював стрільцем, навідником, командиром бойової машини.

5546_p_05_img_0001_7— Служба тут украй напружена, мабуть, не кожен і витримає, — каже Дмитро. — 24 години на добу, сім днів на тиждень триває бойове чергування. Позиції ворога за ясної погоди добре видно навіть без бінокля — вони за 800 метрів від нас. Тому роботі на спостережних пунктах та вогневих позиціях — особлива увага. Нині в нас значно тихіше, ніж було восени та взимку. Тоді спокою не давали постійні мінометно-кулеметні обстріли, «навідування» ДРГ, робота снайперів. Коли ми зайняли ці позиції, то насамперед збільшили кількість вогневих точок, поглибили траншеї, проклали додаткові ходи сполучення, зміцнили перекриття бліндажів й укриттів, облаштували різноманітні загородження й інші «сюрпризи» для ворога.

5546_p_05_img_0004_10Взагалі свої позиції потрібно постійно укріплювати, повсякчас відновлювати, обладнувати й маскувати. Зараз сніг швидко розтанув, окопи і бліндажі заливає водою. По коліно у воді воювати важкувато, хоча іноді й доводилося. Тож рятуємо ситуацію за допомогою насосів, вичерпуємо воду відрами, прокопуємо рівчаки для стікання води. А ще укріплюємо стінки траншей і окопів, які поступово обсипаються. Якщо все робити за правилами і на совість, то часу на відпочинок не залишається. До того ж треба постійно дбати і про озброєння — чистити, змащувати, щоб у бою не підвело, ремонтувати техніку…

5546_p_05_img_0003_9На бойове чергування заступив буковинець Віталій. Це в нього друга ротація на передовій. Він кулеметник ДШК.

— Якби не «дашка» і «покемон» (ДШК і ПКМ), — жартома говорить боєць, — нам було б важкувато. Бойовики після обстрілів із мінометів іноді намагаються наблизитися до нас на БМП. Та після кількох черг із ДШК одразу тікають. Бояться. Якщо підійдуть надто близько, я з їхньої техніки зроблю решето. І це їх неабияк відлякує. ДШК — дійсно вагомий аргумент.

5546_p_04_img_0002_4Вдома Віталія з нетерпінням чекають дружина, син-першокласник і донька третьокласниця.

— Якщо чесно, — зізнається Віталій, — за дітьми і дружиною дуже скучив, як і вони за мною. Та коли буваю у відпустці, мимоволі завжди згадую своїх хлопців, як вони без мене. Це ж мій взвод, мої друзі, ми — як одна сім’я. Як же ж про це можна забути. Зрештою ми переможемо. Ось тоді поряд будуть і родина, і друзі.

Добре службу на позиціях несуть і рідні брати — 23-річний Микола і 25-річний Степан, хороші, надзвичайно працьовиті й відповідальні хлопці. Степан воює ще з 2014 року, спочатку майже три роки у складі аеромобільного підрозділу, а тепер разом із братом, якого він «загітував», уже в одній частині. В майбутньому хлопці планують зробити військову кар’єру.

5546_p_04_img_0001_3Стрілець-санінструктор Ігор прийшов до війська добровольцем у квітні 2015 року, під час п’ятої хвилі мобілізації. Це вже його третє бойове відрядження. У 2015-му воював під Золотим на Луганському напрямку, а в 2016-му — на околицях Донецька під Красногорівкою. Врятував кілька десятків побратимів. Під час одного з обстрілів у грудні минулого року було поранено відразу п’ятьох воїнів. Ігор тоді вміло надав їм першу медичну допомогу — зберіг хлопцям життя.

Роль кухаря на ВОПі по черзі виконує кожен, та найкраще це виходить у івано-франківця Івана.

— Ніяких секретів у мене немає, — ніяковіє Іван, — просто все потрібно робити з душею. Особливо, як готуєш борщ. Хлопцям найбільше смакують саме він, а ще печена картопля з м’ясом. Часто просять приготувати щось смачненьке. От і відкладаю автомат і беру до рук кухонне приладдя. На Різдво ми мали дев’ять смачних страв. Думаю, що й на Великдень буде не гірше. Добре, що продуктів завжди достатньо, є з чого готувати.

— На святковому столі наших бійців на опорнику страв буде не менше, ніж у тилу, — запевняє Іван. — І паска, і крашанки, ковбаска, сальце — все, як у людей годиться. Крашанки ми робимо самі. Пасхальні яйця у вільну хвилину навіть власноруч розфарбовуємо, прикрашаємо, як кому подобається. Як кажуть, війна війною, а Великдень — це свято. і бойовикам нам його не зіпсували. А то доведеться тоді їх почастувати свинцевими «смаколиками».

Зрештою волонтери пообіцяли передати воїнам до Великодня святкові страви та подарунки, листи та дитячі малюнки. Військовий капелан частини освятить страви і привітає з Воскресінням Христовим: «Щоб Господь Бог оберігав їхні життя і благословив на щасливе повернення додому».

5546_p_05_img_0002_8Цей взводний опорний пункт — лише маленька ланка великої оборони вздовж усієї лінії розмежування з противником. І її міцність залежить від надійності кожної окремої ланки. Воїни на опорнику цілодобово за будь-якої негоди виконують важку солдатську роботу. Як сказав мені один із бійців: «Ми вгризлись у цю землю, і посунути нас не зможе ніхто».

Олександр ПАРІЙ,  «Народна армія»

 

na.mil.gov.ua

АТО

Авдіївська промзона: п’ята весна війни

Опубліковано

від

Від

Десантно-штурмовий підрозділ закріпившись на «промці» не дає ворогові шансів посунути наші позиції

На в’їзді в промзону, що на околиці фронтової Авдіївки, стоїть меморіал на спомин про героїв, які полягли, захищаючи цей зранений клаптик української землі. Флагштоки з прапорами бригад і підрозділів, які тут тримали оборону, нагадують про силу духу та вірність обов’язку українських захисників

У підрозділі десантників, що наразі виконує тут бойові завдання, нас привітно зустрічає жінка у військовому однострої.

— Лейтенант Олена Джемула, — відрекомендувалась вона й міцно, зовсім не по-жіночому потиснула руку. Ця вродлива та життєрадісна жінка вже понад півтора року виконує обов’язки заступника командира десантно-штурмового батальйону з морально-психологічного забезпечення. Сімнадцять років тому вона розпочала свою службу в Житомирській аеромобільній бригаді на посаді радіотелефоніста артилерійського підрозділу. 2015-го Олені присвоїли офіцерське звання й призначили її психологом батальйону (свого часу вона закінчила Кам’янець-Подільський педуніверситет). Ця жінка щодня серед бійців на передових позиціях. Вона знає їхні потреби й проблеми, своїм запалом та енергією підтримує побратимів. Чого це їй коштує, знає тільки вона: серце крається, адже вдома на неї чекають двоє синочків восьми й тринадцяти років.

— Як ви із цим справляєтеся? — цікавлюсь в Олени Володимирівни.

Вона відповіла з теплотою в голосі:

— Чоловік дає хлопцям раду, вони вже дорослі в мене.

Короткий інструктаж про порядок безпечного руху до однієї з позицій на промзоні, й Олена Володимирівна веде нас. Пробираємося серед руїн, що зберігають у собі сотні тисяч смертоносних осколків. Колись робочі виробничі приміщення вже давно вщент зруйновано. Через численні артилерійські й танкові обстріли цих українських позицій тут немає жодного квадратного метра вцілілої землі, а від руїн віє небезпекою та холодом…

Ідемо слід у слід, уважно дивлячись собі під ноги. Хвилин за двадцять дістаємося до рогу чергової напівзруйнованої будівлі, на знак провідниці зупиняємося.

— Тут прискорюємось і швидко перебігаємо, відстань не ближче як десять метрів, ділянку прострілюють снайпери, — коротко інструктує вона нас. — Далі заскакуємо он у ті ворота.

Відчуваю металеві нотки в її голосі, від жінки не залишилось і сліду: нами керував уже бойовий офіцер із досвідом. Вона впевнена та спокійна.— Від цієї позиції до ворога менше як сто метрів. Прислухавшись, можна почути голоси й звуки, що лунають із ворожих позицій, — приєднався до нашої розмови старший лейтенант Максим С., випускник військової академії 2016 року, а нині командир бойової роти.

Раптом у нашому напрямку вдарив великокаліберний кулемет, трохи правіше згодом до нього долучився автоматичний гранатомет. Промзоною промчало відлуння від вибухів і свисту куль.

Тут, на посту, чергують бійці роти. Один із них — Андрій Миколайович, міцної статури сивочолий десантник. Доповівши про обстановку, він продовжує терпляче й пильно спостерігати за укріпленнями ворога. Андрій — із Житомира, боєць досвідчений, за першою мобілізацією воював у підрозділі спеціального призначення. Звільнившись, згодом знову повернувся на війну, цього разу в десант. Молодшим товаришам бойовий досвід ветерана вкрай необхідний і цінний.

— Помітили ваш рух, от і вдарили, добре що неприцільно. А ще чомусь у бік наших сусідів, — притишеним голосом говорить він, — може, для профілактики.За словами ротного, противник змінюється кожні десять днів, поводиться дуже акуратно й занадто професійно, як для вчорашніх шахтарів або металургів. Нічого зайвого в радіоефірі: лише короткі команди або умовні закодовані фрази. Таке враження, що тут відбувається тренування професійних бійців противника, — резюмує ротний.

— Ми теж маємо певний досвід і знаємо, що ворог нас слухає. Саме тому користуємося телефонним провідним зв’язком, тож старенький «тапик» (ТА-57) забезпечує конфіденційність. Є в нас і сучасні радіостанції, котрі ворог не може прослухати. Але й там нічого зайвого не кажемо, — розповідає ротний.

Систему укріплень і сполучень між нашими опорниками постійно удосконалюють та укріпляють. В окопах через кілька метрів обладнано укриття в кілька накатів, аби бійці під час обстрілу могли швидко зайняти безпечне місце.

Звертаю увагу на іншого бійця-десантника, який здійснював спостереження. Ніяковіючи, він відрекомендувався:

— Старший солдат Андрій К., кулеметник.Він іще зовсім молодий, але вже півтора року в підрозділі. Андрій підписав контракт, коли йому виповнилося вісімнадцять.

— Наступного дня, як мені виповнилось вісімнадцять, — одразу у військкомат. Це вже моя друга ротація на Донбас, — скромно ділиться з нами юнак.

— Молодий, але кулеметник із нього вийшов вправний, — долучається до розмови старшина роти старший сержант Євген П., дивлячись на Андрія.
Служити на цьому опорнику особливо складно: ворог близько й постійно спостерігає за десантниками, вивчає час зміни, розпорядок, поведінку бійців.

— Якось помітили, що хвилин за десять до зміни починався обстріл саме тієї території, де рухалися бійці. Довелося вносити корективи, — пригадує ротний. — А ще дошкуляють безпілотники. Ось нещодавно нарахували одночасно в небі кілька БпЛА, котрі досить точно коректували вогонь мінометів і гранатометів ворога. Але й ми маємо їм чим відповісти. Ворог провокаційно обстрілює наші позиції, намагаючись виявити нові вогневі точки й оцінити їхню небезпеку для себе. Дуже нахабно діють ворожі снайпери, постійно дошкуляють.

Борці за «рускій мір» не полишають спроб вибити наших бійців із промзони, але на заваді їм — наші десантники. Вони непоступливі й уміють тримати ворога «в тонусі».

Сергій ЖМУРКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Герои АТО: Почему взводный получил позывной «Лопата»

Опубліковано

від

Від

С командиром взвода прапорщиком Сергеем мы познакомились на позиции у населенного пункта Опытное, недалеко от донецкого аэропорта. Большое количество воронок от мин и снарядов различных калибров наглядно свидетельствовало о том, что боевики на этом участке обороны активно используют запрещенные виды вооружений. По словам сопровождавшего нас военнослужащего Андрея, российские наемники ежедневно простреливают из крупнокалиберных пулеметов и пушек БМП-2 сухую посадку, по которой нам приходилось идти пригнувшись.

Подчиненные командира взвода прапорщика Сергея дружно и тщательно занимались обустройством позиции. Носили бревна, укрепляли перекрытия блиндажей, углубляли окопы.

Участок обороны, которую держит подразделение Сергея, находится в опасном месте – вблизи лесополосы, за которой на расстоянии менее 400 метров расположен опорник боевиков. Чуть дальше виднеется разрушенный терминал донецкого аэропорта.

– Отличный командир и прекрасный человек, – представил его командир роты лейтенант Иван. – Умеет работать с людьми, в подразделении имеет неоспоримый авторитет и уважение.

Для прапорщика Сергея точкой отсчета в боевой биографии стал август 2014 года, когда он добровольцем ушел на фронт в составе 42-го батальона территориальной обороны, сформированного в тогда еще Кировограде. Участвовал в освобождении Краматорска, Дебальцева, Майорска, Зайцевого.

– Тогда мы вместе с подразделениями 93-й и 30-й бригад продвигались вперед, освобождая один населенный пункт за другим. Казалось, еще немного – и выйдем к границе с Россией, – вспоминает Сергей. – Но тут начались жестокие обстрелы с территории РФ. По нам стали бить гаубицы, танки, реактивные установки залпового огня «Град».

Как вспоминает Сергей, сложность была в том, что сплошной линии обороны тогда не было, поэтому приходилось противостоять не только регулярным частям российской армии, но и сепаратистским бандам, которые передвигались по нашим тылам. К тому времени подразделения на 90% были укомплектованы мобилизованными военнослужащими. Половина из них не имели даже опыта срочной службы, поэтому приходилось учиться на собственных ошибках и прислушиваться к старшим товарищам. В связи с этим ему запомнился такой эпизод:

– Наше подразделение зашло в Углегорск. Командир поставил задачу окопаться и оборудовать блиндаж. Все были уставшие и решили отложить это дело на следующий день, поэтому разместились на ночлег в сарае. Начался обстрел, вероятно, кто-то из местных передал наши координаты на другую сторону. Снаряды ложились довольно точно. Но мы как-то спокойно к этому отнеслись. Тут неожиданно вбегает наш командир Николай. За шкурку всех нас из того сарая повыбрасывал. Перешли в подвал, про себя матеря командира за то, что не дал нам поспать. Вдруг слышим, как земля рядом вздрогнула, только в подвале с потолка штукатурка посыпалась. Когда через несколько часов выбрались на поверхность, на месте сарая, в котором мы спали, увидели две огромные воронки от 152-мм снарядов. С тех пор первое, что делаю, когда захожу на новую позицию, даю команду обустроить укрытия и закапываться глубже в землю. Это самый эффективный способ обезопасить себя на войне, ничего нового пока не придумали.

В конце 2015 года подчиненные Сергея держали оборону в Марьинке, и там случилась подобная история.

– Заняли мы позицию в доме, прочном на вид, каменном, – вспоминает он прошлые события. – Но я приказал ребятам укрепить старый блиндаж и всех переселил туда. И что вы думаете, только мы закончили переносить вещи из дома, как туда залетает 120-мм мина. Все разбило вдребезги. Мне тогда бойцы позывной дали «Лопата».

В 2016-м прапорщик Сергей подписал контракт, и его назначили на должность командира взвода. За три года войны он прошел путь от солдата-гранатометчика, командира отделения до командира взвода. Сергей гордится своими ребятами и радуется, что удалось избежать потерь, сохранить побратимам жизни и здоровье.

Александр Киндсфатер, «Народна армія»
sprotyv.info

Продовжити читання

АТО

Памятник офицеру 93-й бригады Мирославу Мысле, погибшему на Донбассе, открыли в Киеве. ВИДЕО+ФОТОрепортаж

Опубліковано

від

Від

В Киеве, по адресу улица Смоленская, 17, вблизи станции метро “Шулявская”, 21 апреля открыли памятник погибшему на Донбассе командиру механизированного взвода 93-й бригады младшему лейтенанту Мирославу Мысле.

Мирослав Мысла – доброволец “Карпатської Січі”, украинский офицер, преподаватель истории по образованию, погиб 2 октября 2016 года в боевом столкновении с российскими террористами вблизи села Крымское на Луганщине. В том бою было ликвидировано не менее 4 путинских наемников.

censor.net.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють