Зв'яжіться з нами

Історія

«Ми розуміли, що йдемо на вірну смерть…»

Опубліковано

від

100 років тому — 29 січня 1918 року — українські студенти і гімназисти, не маючи військового вишколу, перепинили шлях російсько-більшовицькій орді, що наступала на Київ

На початку 1918 року Українська Народна Республіка опинилася у вкрай складному становищі: під контролем російсько-більшовицьких військ перебували Харківська, Катеринославська (Дніпропетровська) та Полтавська губернії. Вони продовжували наступ на Київ

На той час Центральна Рада УНР мала у своєму підпорядкуванні лише окремі українізовані частини колишньої російської армії, а також кілька добровольчих підрозділів. Зважаючи на чисельність росіян та їхнє озброєння, було зрозуміло: ворожого натиску вони не витримають. Як згадував пізніше Симон Петлюра, «влада молодої Української держави у ті тривожні дні розгубилася, не знаючи, що робити». І тоді на допомогу їй прийшла українська молодь. Студенти та гімназисти 18 січня створили Студентський курінь січових стрільців. Командиром призначили старшину Омельченка — колишнього штабс-капітана російської армії й учасника Першої світової війни. Він із кількома такими ж досвідченими вояками почав вчити молодь військовому ремеслу. Згодом генерал армії УНР О. Удовиченко у своїй книзі так напише про це: «Муштрова підготовка куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої», але, як згадував один із сучасників, «варто було лише глянути на обличчя цих юнаків і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт».

У цей час до Києва повернулося близько 300 юнкерів Першої військової школи, які розповіли про важке становище на фронті. Почувши це, юнаки вирішили негайно відправитися на допомогу тим, хто тримав оборону під Крутами.

Від того січневого дня 1918 року, коли відбувся бій під Крутами, нас віддаляють 100 років. В історичному вимірі це не так уже й багато, але достеменної інформації про ті події немає. Тому подальшу розповідь побудуємо на спогадах безпосередніх учасників тих подій, яким пощастило залишитись живими. Їхні свідчення практично співпадають. Ось як описує ті трагічні для українців події їхній учасник Борис Монкевич.

«29 січня. День був вогкий і похмурий, і вже з самого ранку неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що мусить відбутися рішаючий бій. Ми зайняли окопи й почали чекати на ворога. Невдовзі почалася ворожа гарматна підготовка. О пів на четверту більшовики почали сильний наступ на правий фланг нашого фронту. Зацокали з обох боків рушниці, заторохтіли кулемети. Гармати не переставали підтримувати їх. В середині бою наша гармата перестала стріляти. Але, незважаючи на це, бій розгорівся з новою силою. З обох боків скажено застрочили кулемети, і ворог вкотре розпочав наступ: густими колонами більшовики посувалися вперед, не дивлячись на великі втрати. Це наступали матроси Балтійського флоту і майже всі були п’яні. Шість тисяч червоної гвардії густими лавами сунули на нас.

Почався наш відступ. Наші кулемети перестали стріляти. Ранені, опираючися на здорових товаришів, ішли, стікаючи кров’ю. Майже без набоїв дійшли останки людей до поїзда, який після захоплення ворогом станції Крути відступив на дві версти назад. Був уже вечір, коли невелика горстка відступаючих козаків, переслідувана ворогом, підійшла з пораненими до поїзда. Дали наказ сідати до вагонів. В останніх вагонах поставили кулемети, які своїм вогнем стримували лави наступаючого ворога. Поїзд помалу від’їхав, знищуючи по дорозі залізничний шлях, бо про дальший активний спротив не можна було і думати».

Тих студентів, які потрапили у полон, більшовики жорстоко катували, після чого розстріляли. Жителям Крутів та інших сіл більшовики заборонили ховати юнаків, залишивши їхні спотворені катуваннями тіла для залякування місцевого населення.

Після бою під Крутами дорога на Київ виявилася вільною, і невдовзі більшовики увійшли до міста. Та господарювали там недовго: вже у березні 1918-го їх вигнали з української столиці, й до міста повернулася Центральна Рада. За розпорядженням Михайла Грушевського під Крутами розшукали 28 понівечених трупів і перевезли їх до Києва. 19 березня відбувся похорон.

Відтоді, як українські хлопці вступили під Крутами у смертельний двобій з російсько-більшовицькими військами, цими днями минає 100 років. Той бій, з позицій військового мистецтва, вони програли. Але своєю молодою кров’ю, пролитою у ньому, смертями засвідчили прагнення жити у вільній Українській державі, готовність захищати її до останнього подиху.

Мине понад 70 років і на політичній мапі світу таки постане незалежна Українська держава, за яку боролися ці юнаки. А ще за 22 роки, у 2014-му, «старші брати» — нащадки муравйових — укотре підуть на нас війною. І знову на захист рідної землі стануть молоді українці — правнуки Аверкія Гончаренка й Ігоря Лоського, всіх тих, хто боронив рідну землю під Крутами.

Події 100-літньої давнини засвідчили: Україна може відстоювати свою державність, територіальну цілісність, лише маючи добре вишколене, належно озброєне військо. Цю істину підтвердили і події на Сході України, що розпочалися на початку 2014 року.

Сергій ЗЯТЬЄВ “Народна Армія”

na.mil.gov.ua

Реклама
Коментарі

Історія

100 років тому був підписаний Берестейський мирний договір

Опубліковано

від

Від

100 тому був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперії та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою.

Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

З початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Береста (нинішній Брест у Білорусі) – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові.

«Українці різко різняться від російських делегатів, – записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. – Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім розуміють: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках федеративної держави».

Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Докладнішу лінію кордону мала встановити змішана комісія відповідно до етнографічного розселення, зважаючи на бажання самого населення. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.

УНР зобов’язувалась до 31 липня 1918 року вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини велику кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, вугілля та інших товарів.

Скориставшись проханням уряду УНР про надання допомоги в боротьбі з більшовиками, Німеччина і Австро-Угорщина направили в Україну майже півмільйонну армію. Окупація завдала великої шкоди престижу Української Центральної Ради серед народних мас. Незважаючи на всі потуги, важко склалися також її взаємини з командуванням окупаційних військ. Позбавлена підтримки, Центральна Рада незабаром була розігнана окупантами. Їй на зміну прийшов гетьманський режим Павла Скоропадського, який, утім, теж довго не протримався.

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві.

ukrinform

Продовжити читання

АТО

«Шість годин з вогнем пробивали коридор до позиції «Стас», або про один день бою за село Рідкодуб

Опубліковано

від

Від

ТОДІ ЗВЕДЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ 30-ї БРИГАДИ РАЗОМ З ОКРЕМИМ РОЗВІДБАТОМ ВИВЕЛИ З ОТОЧЕННЯ 126 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ГІРСЬКО-ПІХОТНОЇ БРИГАДИ ТА БАТАЛЬЙОНУ ТЕРОБОРОНИ «КИЇВСЬКА РУСЬ»

Своїми спогадами про події в районі Дебальцівського виступу, які відбувалися на початку лютого 2015 року, ділиться безпосередній учасник тих подій, головний сержант взводу сержант Олександр Никитюк, який на той час проходив службу в 30-й механізованій бригаді

— 6 лютого у зв’язку із загостренням ситуації на Дебальцівському напрямку зведеному підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади, створеному для надання допомоги частинам, які потрапили в оточення, було поставлено бойове завдання висунутися в район населеного пункту Рідкодуб для забезпечення ротації підрозділів 128-ї бригади й батальйону «Київська Русь». Групу в складі 30 військовослужбовців, одного танка Т-64 й трьох БМП-2 очолив досвідчений командир взводу старший лейтенант Вадим Боднар,— пригадує Олександр Никитюк.

Серед тих, що увійшли до складу групи, були розвідники, гранатометники, снайпери, сапери, механіки-водії, які мали не тільки відмінну професійну підготовку, а й психологічну стійкість до дій в екстремальній ситуації. Але навряд чи хто з них тоді міг уявити, через які випробування доведеться пройти.

За даними нашої розвідки, населений пункт Рідкодуб, розташований у крайній східній точці оборони Дебальцівського виступу, перебував під контролем підрозділів Збройних Сил України. Основна наша позиція «Стас» була за два кілометри за цим населеним пунктом. Там зосереджувалися підрозділи 128-ї бригади, з кількома одиницями танків і БМП. З кінця січня російські окупанти стали постійно обстрілювати позицію з важкого озброєння. Серед особового складу було багато поранених і контужених. Їх треба було евакуювати в Дебальцеве, а потім у госпіталь Дніпра.

О 3-й годині ранку зведений підрозділ висунувся в призначену точку. Погода була «гірше не придумаєш». Сніг, який випав за кілька днів до цього, почав танути, і всі дороги перетворилися на важкопрохідне море бруду. У багнюці застрягали навіть танки.

— До Рідкодуба підійшли о 5-й годині ранку, — продовжує головний сержант взводу Олександр Никитюк. — Небо, затягнуте хмарами, ледь стало сіріти. Може, це нас і врятувало. Виявилося, що дані нашої розвідки застаріли: у селі вже були бойовики. Тільки-но наблизилися на відстань 300–400 метрів, як із крайніх хат по нас відкрили прицільний вогонь зі стрілецької зброї. Ми рухалися колоною, тому основний удар прийняли на себе ті, що були в її голові. На жаль, одразу дістав важке поранення наш командир старший лейтенант Боднар. Куля увійшла в неприкрите бронежилетом місце, пройшла навиліт і застрягла в бронепластині з другого боку. Я прийняв командування на себе. Щоб не залишатися мішенню й мати змогу вести вогонь силами всієї групи, наказав розосередитися. Розгорнулися в лінію й стали рухатися вперед під прикриттям броні трьох БМП-2.

Мабуть, наша поява стала для російських найманців цілковитою несподіванкою. Вони не могли визначити, якими силами їх атакують, і почали в паніці вибігати з будинків, у яких улаштували свої вогневі точки. Завдяки цьому ми зрізали одразу шістьох. Коли зайшли в найближчу хату, то зрозуміли, що бойовики облаштувалися тут міцно. Віконні отвори було закладено бетонними блоками й мішками з піском. Підлогу зірвано, і між балками в землі вирито окопи. Між будинками зроблено проходи в стінах і парканах, щоб не пересуватися по відкритих місцях. Сам Рідкодуб — це одна центральна вулиця й два ряди будинків по обидва боки. Усього налічувалося близько сотні будівель. Ми діяли наосліп. Майже в кожному будинку були позиції, звідки вели щільний вогонь із кулеметів, гранатометів, АГС, працювали снайпери. Тому нам довелося діяти за схемою: двоє прикривають вогнем, двоє зачищають. Спочатку закидуємо гранатами вікна, потім підвали, льохи й тільки опісля заходимо в будинок. Але навіть після вибуху гранат бойовики якимось чином залишалися цілими й відкривали вогонь. Так ми втратили двох наших хлопців — Льошу Буслаєва та Ігоря Новака, вісім вояків зазнали поранень. Велику загрозу становили їхні МТЛБ. На них були ПТКУРи, і вони, постійно маневруючи, вели вогонь з-за хат і посадок. Одну з наших БМП було підбито. На щастя, екіпаж вцілів.

Об 11-й до нас підійшла підмога. Окремий розвідувальний батальйон під командуванням офіцера з позивним «Варшава» вступив у бій у південній частині села, відтягнувши на себе значні сили бойовиків. За шість годин безперервного бою нам удалося пробити коридор до позиції «Стас». Ми одразу почали евакуацію поранених. БМП завантажили під зав’язку, і вона під охороною розвідників, які розмістилися на броні, без утрат дійшла до Дебальцевого.

Тим часом до бойовиків стало підходити підкріплення, також і танки. Вогонь ставав дедалі щільнішим. Нам насилу вдавалося утримувати коридор. До 14-ї години всі 126 військовослужбовців із позиції «Стас» організовано вийшли з оточення, не втративши жодного бійця. Мали тільки кілька поранених і контужених. Найнебезпечнішою була відкрита ділянка дороги на виїзді з Рідкодуба. Її прострілювали з танка, який ховався на закритій позиції. На щастя — жодного точного влучання, і всі наші машини вдало проскочили це небезпечне місце.

Наш зведений підрозділ замикав відхід основних сил. До того моменту від неї залишалося всього восьмеро вцілилих: 20 військовослужбовців зазнали поранень, а двоє загинули. Вкотре згадуючи той драматичний день, серце сповнюється гордістю за виконану роботу. Скільки життів нам удалося врятувати, скільки чоловіків, синів, батьків повернулося живими до своїх родин!..

Записав Олександр КІНДСФАТЕР “Народна Армія”

 

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

Історія

Цього дня, 100 років тому, під час першої радянсько-української війни, більшовики захопили центральну частину Києва

Опубліковано

від

Від

Більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова ввійшла до міста з боку лівого берега Дніпра і зайняла Печерськ і Липки – це були найбагатші квартали Києва, там мешкало чимало високопосадовців – як військових, так і цивільних та й просто заможних містян. Почався кількаденний кривавий грабунок міста, яке до того піддалося нищівній артилерійській атаці.

Київ обороняли приблизно дві тисячі вояків, які залишилися вірні УНР, – залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків, – які не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам більшовиків.

Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським (його будинок був ущент розбомблений).

Червоноармійці влаштували в Києві справжнісіньку криваву баню: вдиралися до помешкань, витягали генералів, офіцерів і просто дорослих чоловіків і вбивали їх без суду і слідства. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. Навіть розмовляти українською мовою на вулиці стало небезпечно. У Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова. Сюди червоногвардійці звозили арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали… Число жертв більшовицького терору не відомо, але, за деякими підрахунками, воно сягало щонайменше п’яти-шести тисяч осіб.

«Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками», – згадував член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР Микола Ковалевський. Він не зміг евакуюватися і залишився в місті – обзавівся фальшивими документами і працював продавцем на молочарні на Малій Васильківській. «П’яні червоноармійці й матроси, обвішані кулеметними стрічками і гранатами на всю горлянку співали: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине… конец – дело ясное…»»

Варто зауважити, що безчинства головорізів Муравйова занепокоїли навіть членів маріонеткового радянського уряду України. Нагору пішли сигнали про надмірну жорстокість, пияцтво і мародерство «рабоче-крестьянской армии». У березні 1918 року в Москві на прийомі в голови ВЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл. Була утворена спеціальна комісія, опитано чимало свідків у цій справі. Муравйова навіть арештували, але незабаром випустили – за нього заступилися впливові покровителі.

9 лютого 1918 року був укладений Берестейський мирний договір, відповідно якого півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. Вже 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

ukrinform

Продовжити читання

Зараз обговорюють