Зв'яжіться з нами

АТО

«Коли поранений товариш віддав свій джгут, то я зрозумів, що таке військове братерство»

Опубліковано

від

21-річний авіатор Олексій Плахотнюк признається, що перекваліфікуватись на мінометника за один лише місяць було нелегко. Але розумів, що залік складатиме не на оцінку, а на право жити

Березень 2017-го. Околиці Щастя на Луганщині, до ворожих позицій метрів сімдесят, не більше. На вулиці давно глуха ніч. «По наших гатять! Піхоті потрібна допомога!» Мінометники без зайвих слів підскакують, звикли, що сон на передовій — умовне поняття. Вирушають на точку давно протоптаними стежками. Треба якнайшвидше відкрити вогонь у відповідь. Серед них і 21-річний Олексій Плахотнюк, навідник мінометної батареї, відряджений до сухопутки з авіації. Він сам виявив бажання. Хлопець ще й гадки не має, що наступні кілька годин змінять усе його життя

Того дня ворог наче оскаженів: штурм за штурмом. Мінометники відкрили вогонь. Іще раз! Іще! Та раптом дві 120-міліметрові міни з характерним свистом, який з їхнім наближенням перетворюється на виття, майже синхронно прилетіли на позицію. Коли розірвалася перша, бійці чимдуж кинулися в різні боки. Але зовсім поруч прогримів другий вибух. Шестеро поранених і двоє загиблих одночасно, ще й один з автомобілів спалахнув. «Стодвадцятки», — подумав Олексій. Побачив загиблих товаришів, з якими ще годину тому вечеряв. «Можливо, я міг прикрити, підбігти… бодай щось зробити?» Спробував підвестися. Та де там… Ногу перебито.

Поруч продовжують лягати міни. В ефірі щось бурмочуть про СПГ та снайпера. А втекти нема як, та й нікуди. Через крововтрату почав непритомніти, але тут же пригадав, як обіцяв матері повернутись. І він почав чимдуж повзти в безпечніше місце. Дорогою відчув, що поранено руку, пошкоджено ногу, у тілі гарячі околки…

«Агов! Ти живий?» — гукнув побратима, який лежав метрів за п’ять. Почувши слабке «так», зрозумів, що тому ще важче. Підповз до товариша. Ляпас! Ще ляпас! «Друже! Ти так не жартуй! Усе буде добре!» Але ж як допомогти, коли й собі не можеш дати ради?

«Хлопці, до мене доповзете? — раптом почувся голос водія з-за вцілілого автомобіля. — У машині є аптечка. Що зможу, зроблю!» Бійці поповзли до водія. Той не розгубився, професійно наклав Олексієві джгут, та кровотеча ніяк не зупинялася. Водій уже використав усі бинти, почав шукати ганчір’я… Аж тут Володя Середістов, який і сам зазнав поранення, швидко підповз і передав свого джгута: «Тримайте!» Тільки так удалося приборкати кровотечу.

Попри важкі поранення, Олексій Плахотнюк зберігав ясний розум. Викликав підмогу по рації. Каже, саме того дня зрозумів, що таке військове братерство, коли побратим — за побратима.

Олексію нещодавно виповнилося 21. Після поранення він переніс п’ять складних операцій, шкутильгає, тож берці тимчасово змінив на кросівки. А на руці й досі — зав’язані жовто-блакитні стрічки, сакральне значення яких розуміє тільки він.

— Дружина без проблем на цілий рік відпустила? — запитую хлопця.

— Е-е-е, яка ще дружина? Від них самі проблеми, від цих дівчат, — віджартовується воїн.

І здається, що він залишився тим самим веселим хлопцем. Та ні… За секунду серйознішає й відповідає.

— Це мій обов’язок. Я не міг не піти. Там більшість хлопців тому, що не могли не піти. Не тому, що хочуть убивати, а тому, що їхнє чоловіче єство не дозволяє сидіти вдома.

Чоловік признається, що перекваліфікуватися на мінометника всього лише за місяць було не так просто, як здається. Адже ця зброя має свої особливості. Тож до занять на полігоні ставився більш ніж серйозно. Розумів, залік складатиме не на оцінку, а на право жити.

— Нам удалося довести все до автоматизму й діяти по-справжньому професійно. На власні очі побачив, що всі ті, що пафосно називають артилерію «богами війни», зовсім не перебільшують. На жаль, через поранення я не зміг продовжити службу на фронті.

Молодий чоловік каже, що за останній рік став дорослішим. Дорослішим на багато років…

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

na.mil.gov.ua

АТО

Усупереч науці: пораненому влили відро крові й наказали жити

Опубліковано

від

Від

Це саме той випадок, коли кажуть, що народився в сорочці, а медицина межує з фантастикою


16 червня 2018-го…
Анатолій Горбенко, кавалер орденів «Народний Герой України» та «За мужність», набирає телефонний номер і з тривогою слухає гудки. За мить він уперше говоритиме з людиною, яка два роки тому «виправила» в його біографії цифру «200» на «300».

— Доброго дня, я — Анатолій. Ви мені життя врятували…

Для Андрія Заремби цих кількох слів було достатньо, щоб відчути неймовірне хвилювання на тому кінці «дроту». Мурахи по тілу і клубок у горлі: військовий медик витирає сльози радості, бо впродовж двох років нічого не знав про долю найскладнішого в його практиці пораненого.

Все ж таки недаремно тоді спалили дві тонни пального! Згадує, як аж півтори години вручну качав повітря, влив критичну кількість крові та препаратів…

Схоже, цей дзвінок став лікарю найкращим подарунком до професійного свята

16 червня 2016-го… Якраз два роки тому…

У нього не було шансів. Жодних. Поряд вибухнув фугас, і український розвідник отримав безліч травм, що були несумісні із життям: відірвало обидві ноги, десятки осколків у тілі, складне поранення внутрішніх органів, живота, грудної клітки, критична крововтрата…. Здавалося, бійця не врятувати, навіть до найближчого польового медпункту мало шансів живим довезти. Та побратими вирішили: «Житиме!» За лічені секунди наклали турнікети, зупинили кровотечу. Поранений кричав від болю. Треба було терміново доправити його до медиків! А як дотягти? Раптом звідкілясь з’явилася бабця, притягла з хати стару дерев’яну драбину. На ній бійця, як на ношах, і донесли до українських позицій, де вже чекали хірурги.

«Ми зробили все можливе. Якщо вдасться швидко перевезти вертольотом, то невеликі шанси є, — попередили лікарі після операції. — Без повітряної евакуації ми точно його втратимо».

Евакуаційна бригада вилетіла із Краматорська. Пораненого домовились забирати в Кураховому. А це лише чотири кілометри від позицій у Пісках. Настільки близько на той час вертольоти вже не направляли через надто високий ризик: машина стає гарною мішенню. Та поранений не міг чекати. Борт із червоним хрестом летів на гранично малій висоті, вправно «перестрибуючи» лінії електропередач і лісосмуги… Та коли долетіли до місця евакуації, виникли проблеми з посадкою…

— Коли прилетіли, довго не могли знайти майданчик. Вертоліт зробив одне коло, друге, третє… Час спливає, та й запас пального вичерпується, — пригадує Андрій Заремба, медик-анестезіолог. — Кружляли-кружляли… Тут передають, що треба вилетіти за межі міста, там є ділянка, де можна сісти, туди ж поїде машина з пораненим. Прилітаємо — нікого немає. Звіряємо координати, виходимо на зв’язок із польовими медиками. Нерви вже, м’яко кажучи, на межі, бо розуміємо, що час безповоротно втрачаємо. Пояснюємо орієнтири, медики кажуть: чекайте 10–15 хвилин, при цьому повідомляють, що стан пораненого погіршився — артерільний тиск знизився до критичного рівня. Льотчики глушать двигун, чекаємо, час наче зупинився. Знову зв’язуємося. Говорять, що вони в місці зустрічі, але вертольота не бачать. Просто жах якийсь! Нарешті з’ясовуємо, що ми таки перебуваємо поряд, між вертольотом і медичним автомобілем — лише засіяне поле. Якщо напряму — метрів 500, в об’їзд — значно далі. А медики — на звичайній санітарці, це аж ніяк не всюдихід. Разом з екіпажем приймаємо рішення перелетіти ці 500 метрів поля. А це ще ближче до лінії зіткнення. Утім іншого виходу немає! І знову не щастить. Двигун не хоче запускатися. Борттехнік вилазить на вертоліт, щось там «хімічить»: якісь прилади вимикає та напряму замикає електричний ланцюг. За 10 хвилин усе ж таки злітаємо.

Нарешті діставшись до пораненого, медики усвідомлюють, що він не транспортабельний: ситуація занадто важка. Чи перенесе політ — під великим питанням. Але відмовитись від евакуації — гарантовано винести вирок. Тож медики приймають доленосне рішення — ризикувати.

— Потрібна штучна вентиляція легень, великі запаси кисню, висока швидкість інфузійної терапії, тобто вливати препарати в вену у струминному режимі. Пацієнт у шоковому стані, в нього вже три крапельниці стоїть у венах, — продовжує лікар

Медик зізнається, що ті 80 хвилин перельоту до Дніпра були найдовшими й найважчими в його житті.

— Анестезіолога з практичним досвідом у 15 років важко чимось налякати, та той політ я навряд чи колись забуду. Вертоліт несеться з максимальною швидкістю, шумно, ситуація критична… Ми по черзі в ручному режимі закачували мішком апарата штучної вентиляції легенів (АМБУ) в легені пораненого повітря та слідкували за рівнем насиченості крові киснем, який постійно намагався опуститися нижче критичного рівня. До того ж у нього постійно «падав» тиск, а часом через вібрацію його було неможливо визначити. Ми застосували величезну кількість препаратів, що були в наявності. Загалом пораненому перелили п’ять літрів крові і препаратів. Така цифра виходить за будь-які розумні межі, це суперечить усім медичним стандартам. Але саме завдяки таким ризикованим крокам нам і вдалося його довезти. Під час польоту ми вийшли на зв’язок із Дніпром, попередили колег про критичну ситуацію.

Андрій Заремба не зважився відслідковувати подальшу долю пацієнта, та й не вірять прагматичні медики в дива… Але за тиждень усе ж таки ризикнув запитати колег, що з пораненим.

— Мені кажуть: «Ти знаєш, нічого, потихеньку повертається до життя, на четвертий день опритомнів, провели ревізію поранень…» Схоже, це саме той випадок, коли поранений народився в сорочці. Медицина того дня дійсно межувала з фантастикою.

— Ну то як пораненого звати? — запитую медика наприкінці.

— Та я вже й не пам’ятаю, наче Анатолій. Так само, як і два роки тому, я боюся дізнаватись про його долю, — тихо відповідає медик. — Хоч він і починав одужувати, але ж…

— Можете дізнатися прізвище?

— Спробую.

Наступного дня зустрічаємось із медиком, а він показує фронтовий блокнотик із нашвидкуруч записаним прізвищем та ініціалами:

— Ось! Анатолій Горбенко! Ледь знайшов!

Кілька телефонних дзвінків, і дізнаюся номер врятованого пораненого. Живий! До того ж активний, позитивний, є головою ГО «Всеукраїнської організації «Національне об’єднання ветеранів-інвалідів», виховує донечку, щасливий у шлюбі, бере участь у різних акціях, ходить у гори, їздить за кордон, є кавалером орденів «За мужність» та «Народний Герой України». Виявилося, що Анатолій на війні з перших днів, отримав поранення під Іловайськом, чотири місяці був у полоні…

— Важко було сказати донечці, що тато залишився без ніг, — пригадує він. — Показали їй фото героїв із протезами, а вона несподівано запитує: «Татко, а в тебе теж будуть такі ніжки? А рожеві можна зробити?» Я їй пояснив, що рожеві — то для дівчаток, а я ж чоловік, та ми все одно придумаємо щось цікаве. Пізніше обрали разом із нею яскраві наліпки і обклеїли ними протези.

Анатолій довго лікувався, витримав чимало операцій, але зовсім не шкодує, що пішов на фронт. Каже, навіть якби знав, чим усе закінчиться, все одно пішов би воювати. Хоч і втратив здоров’я, та здобув чимало справжніх друзів.

— Моє нинішнє життя не менш активне, ніж до ампутації. Зараз плануємо із сім’єю поїздку за кордон. Минулого року їздили в Карпати, накатали за день 1300 кілометрів, видряпувалися звивистою дорогою на гору півтори години, проходили через хиткі кладочки. Ті півтори години здалися мені вічністю. Дружина бурчала: «Куди ти лізеш? Воно тобі треба?» А для мене це була одна з особистих перемог.

Анатолій чесно зізнається, що навіть найсучасніші протези не замінять ноги. Та він переконаний: якщо лежати на дивані і скаржитися на несправедливість життя, нікому краще не буде.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія»

 

P.S. Евакуація вертольотом — чималі витрати. Тонни пального, амортизація техніки, автомобільний супровід, робота десятків людей… Та система завжди працює навіть заради одного пораненого солдата, навіть коли шанси мінімальні… Заради однієї доньки, що обиратиме з татком яскраві наліпки, заради однієї дружини, що бурчатиме: «Воно тобі треба?», заради однієї перекресленої цифри «200». Якщо навіть шанс на життя один із мільйона — його не слід марнувати.

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

У лютому 2015-го лікарю доводилось оперувати одночасно на трьох столах

Опубліковано

від

Від

Судинний хірург Владислав Горбовець нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

— Скажу відразу: я не «герой», кулі над головою не свистіли, в окопі не оперував, навчився лише більш-менш розрізняти звуки прильотів різнокаліберних мін та стрільби, втім робив усе для того, щоб урятувати кожного, хто потрапляв на мій операційний стіл, — так лікар-хірург судинного відділення малоінвазивної хірургії та флебології Київської міської клінічної лікарні №8, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня Владислав Горбовець розпочав нашу з ним розмову про його відрядження на Схід держави у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова (ПДМШ). Під час першої ротації в лютому 2015 року йому доводилось оперувати на трьох столах одночасно та оглядати за день десятки пацієнтів. А ще він віддає перевагу займеннику «ми» перед «я», адже порятунок життя — це командна робота.

Владислав Сергійович був учасником усіх українських революцій ХХІ століття. Під час Майдану гідності надавав медичну допомогу в Будинку профспілок. А коли почалась війна, записався до загону медицини катастроф, яку різні міністерства намагались запровадити ще 2014 року, але так і не дочекався виклику

— Стрілець із мене ніякий, танкіст — ще гірший, тож я роблю те, що вмію — оперую, — говорить Владислав Горбовець. — Коли випадково по телевізору побачив сюжет про те, що в цивільних медиків є можливість лікувати людей у районі проведення АТО, відразу заповнив анкету добровольця на сайті ПДМШ. Чекати довелося недовго. Щоправда, до першої ротації у Курахове у грудні 2014 року не потрапив, а до Бахмута в лютому 2015-го мене вже запросили. «Що брати з собою та у що вдягатись?» — запитав у керівника шпиталю Геннадія Друзенка. «Бери все, що можеш, та одягайся в тепле» — почув у відповідь. Я й узяв усе — від гумових рукавичок до судинних протезів, якими допомогли друзі-волонтери. Тоді ніхто з нашої команди не розумів, куди і в які умови ми їдемо та що саме будемо робити. Єдине, що ми знали: на Сході країни потрібні лікарі. У кожного з нас навіть позивний був. У мене — «Хорст» (так звали мого рудого кота). Це перше, що спало на думку, коли постало питання про позивний.

Тоді, взимку 2015-го, колона шпиталю з 12 машин добиралася з Києва до Бахмута більше двох діб. Постійно щось ламалося, виникала потреба в незапланованих зупинках.

— Я фотографував усе, що бачив, — згадує лікар. — Не міг позбутись відчуття, що потрапив на зйомки фільму. Настільки все було нереалістичним. І лише коли в Донецькій області нас почали супроводжувати озброєні силовики та вперше пересіклися з колоною танків, я зрозумів, що це по-справжньому, що це — війна.

Медики приїхали до Бахмута ще під час блокади Дебальцевого. Дороги були перекриті. Лунали віддалені розриви мін та снарядів. За добу стали прибувати поранені.

— Ніколи не забуду, — говорить Владислав Сергійович, — заїжджає вантажівка, відкидають борти і поранених просто висипають, немов горох. Більша частина з них — контужені. Рухаються якось дивно, нічого не розуміють. Усі — в сажі, кіптяві та крові. Потім заходимо в операційну звичайного травматологічного відділення райлікарні, а там — лікарі на трьох столах одночасно намагаються стабілізувати поранених. І всі з важкими ураженнями кінцівок — пошкодженнями судин у поєднанні з травмами м’яких тканин та кісток. А я — єдиний судинний хірург! Перелякався страшенно. Не через обсяг роботи, а тому що не був певен, чи зможу всім допомогти… Та коли почали оперувати, усе стало на свої місця. Адже під час роботи вимикаються надмірні емоції і переживання. Ти просто робиш те, що вмієш, що робиш щодня у звичайному житті. Я бачив багато схожих уражень під час більш ніж десятилітньої роботи у Київській лікарні швидкої допомоги. Нічого нового, крім канонади, для мене не було. Тим більше, що поруч була висококваліфікована команда хірургів, травматологів, анестезіологів та операційних медсестер, які розуміли все з півслова.

Скільки тривала та зміна, лікар не пам’ятає. Владислав згадує, що коли закінчили оперувати, сухими залишилися тільки шнурочки на марлевій пов’язці.

— То був шалений ритм, — пригадує хірург. — Боялися не встигнути. Хлопці до нас надходили вже зі значною втратою крові. Часу на стандартні процедури заміни судин, які ми робимо в мирному житті, просто не було. Більшості пацієнтів ставили судинні протези. Можливо, це й невигідно економічно (вартість одного судинного протезу доходить до 200000 грн), але ми вигравали час і рятували життя. І я знаю точно, що жодного свого пацієнта у ті дні я не втратив. Усі вони були евакуйовані у стабільному стані до Харкова, Дніпропетровська (Дніпро) чи Києва.

Деякі з них, ймовірно, і досі проходять реабілітацію. Адже, за словами Владислава Сергійовича, від таких поранень не виліковуються за один місяць або навіть рік.

— Хотів би я дізнатись, як сьогодні себе почувають мої тодішні пацієнти, — зазначає Горбовець. — Адже лікарю важливо знати, що зробив усе правильно. Хоч і писав у соцмережах, і розпитував військових лікарів, але поки що з жодним із них не зустрівся. Буду вдячний, якщо через вашу газету зможу знайти тих, кого оперував у лютому 2015-го в Бахмуті.

Хірург переконаний, що за адекватної логістики та мотивації питання щодо кваліфікації чи досвіду вітчизняних лікарів не виникає.

— Під Дебальцевим, як і на Майдані, я побачив, як ми, українці, можемо злагоджено працювати, — говорить Владислав Сергійович. — У тих умовах між прибуттям пораненого і початком операції минало лише 5–10 хвилин! І це включно із реєстрацією, зняттям бронежилета, однострою, взуття та підйомом до операційної зали. Забезпечення ліками й обладнанням було не гіршим, аніж в американському серіалі про швидку допомогу. Було все: і дорогі антибіотики, й шовний матеріал, і кров, і апаратура.

У лютому 2015-го було перше відрядження Владислава Горбовця на Схід держави, а загалом хірург п’ять разів працював у районі АТО.

— Добре, що зараз ми забули свої позивні, нас називають просто на ім’я, — каже Владислав Сергійович. — І лікуємо ми на Донбасі здебільшого цивільних мешканців, які вже багато років не мали можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу. Та й місцевих лікарів було дуже мало: одні виїхали на мирну територію України, інші ж залишилися на окупованій. Під час моєї поїздки в Новоайдар 2017-го мене здивувала кількість людей, які приходили до нас на прийом. Здавалося, вони йшли нескінченним потоком. Кожному потрібна була не лише медична, а й моральна допомога.

У подальших поїздках на Схід країни Владислав Горбовець не лише оперував, а й навчав тамтешніх лікарів виконувати ендовенозне електрозварювання венозних судин.

— Ця операція є досить рідкісною навіть для столиці, — розповідає хірург. — А у Бахмуті, Новоайдарі та Попасній лікарі вже вміють її робити. Для цього, за великим рахунком, потрібні не найскладніші речі — медичний електрозварювальний апарат, адаптований інструментарій та практика. Саме такі відрядження забезпечують професійне зростання усього медичного персоналу.

Наталія ЯРМІЛКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Знищена ворожа техніка і бойовики – показали будні українських розвідників

Опубліковано

від

Від

Волонтери фонду “Повернись живим” зняли на відео роботу розвідників першого батальйону 54-ї бригади.

Відео із розвідниками легендарної групи К-2 опублікували на Facebook

“Десятки одиниць знищеної техніки і ворожих позицій”, – підписали відео волонтери. Ворожі обстріли населених пунктів Світлодарської дуги жорстко караються цими хлопцями.

“Швидко збираємося. Є інформація. Зараз по селу і нашим позиціям будуть стріляти мінометами. У них на прикритті кілька одиниць ствольної артилерії. Відпрацьовуємо на випередження. Я коректую. По команді – ховаємося. Головне, щоб “отвєтка” не по селу”, – ці слова лишись за кадром.

gazeta.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють