Зв'яжіться з нами

Історія

Ім’я, яке було в усіх на устах…

Опубліковано

від

Улітку 1944-го на шпальтах французької «Ліберте» з’явилася стаття з промовистим заголовком «Один із тих, хто загинув заради того, щоб жила Франція». У ній, зокрема, було сказано: «Українець лейтенант Василь Порик загинув. Василь — ім’я, яке було в усіх на устах, ім’я, яке ми вимовляємо з повагою і захопленням»

Він народився в мальовничому подільському селі Соломірка. Закінчив сільськогосподарський технікум і Харківське військове піхотне училище. Улітку 1941-го опинився в оточенні і потрапив у німецький полон. Спочатку перебував у так званій Уманській ямі — концтаборі просто неба, де від хвороб і холоду щодоби вмирали сотні людей. Та Василь вижив, і влітку 1942-го його разом із сотнями інших військовополонених відправили до «Бомону» — одного з «трудових» таборів, розташованих на теренах Франції — у департаменті Па-де-Кале. Василь розумів: для того, щоб не лише вижити, а й боротись із фашистами тут, у Франції, потрібно увійти до них у довіру. І йому це вдалося: для адміністрації табору він став «українським Василем». В це важко повірити, але йому навіть дозволили виходити в місто!..

Німцям і на думку не спадало, що «український Василь» є одним із керівників підпільної групи «Комітет радянських патріотів» і готує втечу в’язнів. Адже він, буваючи в місті, мав можливість спілкуватися з місцевим населенням, яке і допомогло сміливцю встановити зв’язок із французькими підпільниками — учасниками руху Опору. Спільно з ними був організований Центральний комітет радянських військовополонених. Керувала ними людина, що називалася Марко Слободзинський. Справжнє ж його прізвище і досі невідоме…

Партизани під керівництвом Порика здійснювали нічні вилазки з табору, пошкоджували залізничні колії і пускали під укіс фашистські ешелони з награбованим вугіллям. 6 серпня 1943 року підпільний комітет табору «Бомон» звернувся до ув’язнених із закликом до збройної боротьби. У зверненні зазначалося: «Встановлюйте контакт із французькими патріотами… Тікайте з таборів і приєднуйтеся до загонів партизанів, разом із французькими товаришами боріться проти нашого спільного ворога — кривавого фашизму».

Це звернення розповсюдили по всіх таборах, що знаходились у департаментах Нор і Па-де-Кале. Саботаж набрав широкого розмаху. Псувалися шахтні транспортні засоби, інструменти, електроустаткування, повітряні насоси, завалювалися породою штреки. На початку 1944 року в десяти таборах півночі діяли загони, які об’єднували понад 220 бійців. На початку весни 1944-го гестапо натрапило на слід Порика, але 15 березня він утік з табору, незабаром опинившись у партизанському загоні. Там брав участь у розробці планів бойових операцій, а деякими з них керував і сам. У ніч з 21 на 22 квітня 1944 року партизанський загін під його командуванням розгромив охорону табору «Бомон», а 23 квітня — маршову колону гітлерівців.

У травні 1944-го Порик із Василем Доценком, Степаном Кондратюком і Василем Колесником виконували чергове завдання у містечку Дрокур. Але під час перебування на явочній квартирі їх оточили гестапівці. Доценко і Колесник відразу загинули, відбиваючись від них, а пораненому Кондратюку Порик наказав вийти через таємний вихід, а сам продовжував чинити опір. Та після поранення він знову потрапив у полон. Його ув’язнили в фортеці Сен-Нікез міста Арраса. Тяжко поранений, з кайданками на руках, він 4 травня здійснив фантастичну втечу з одиночної камери, подолавши три мури, якими було огороджено двір фортеці. Могутня воля Порика виявилася сильнішою за тюремні ґрати. Ця втеча стала подвигом, про який складали легенди. Закривавленого Порика знайшла француженка, яка нагодувала його і допомогла повернутися до партизанів…

Гітлерівці обіцяли за голову Василя Порика мільйон франків, але французькі патріоти допомогли йому потрапити до Андре Люше — головного хірурга міської лікарні, який прооперував відчайдуха і відправив на підпільну квартиру за 20 кілометрів від Арраса.

14 липня 1944 року В. Порик з нагоди національного французького свята організував мітинг серед французів. Одягнений у форму лейтенанта французької армії, він звернувся до патріотів Франції зі словами:

— Пліч-о-пліч з патріотами Франції ми ведемо боротьбу проти фашистів і будемо боротися до кінця! Ми просимо французький народ допомогти нам, щоб прискорити перемогу над фашизмом. Хай живе вільна Франція!

22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання Василь Порик потрапив у засідку в районі міста Аррас (Північно-Східна Франція). Його було схоплено і страчено.

21 липня 1964 року лейтенантові Радянської Армії Василю Порику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Слов’янський комітет Франції на честь представників слов’янських народів, що героїчно билися за визволення Франції, випустив поштову листівку, де поряд із національним героєм французького народу Шарлем Дебаржем зображені чех Кунда, поляк Бурчинський, югослав Філіпіс і українець Василь Порик. Його ім’я викарбувано на стіні Арраської фортеці серед інших імен борців французького руху Опору, на могилі героя, що в місті Енен-Бомон, встановлено пам’ятник. Надпис на пам’ятнику зробила наречена Василя Порика Галина Ткаченко: «Моєму нареченому Василю Порику… розстріляному в Аррасі 24 липня 1944 року». В Україні пам’ятники мужньому борцю з фашизмом встановлено в Києві, Вінниці, Хмельницькому. Його ім’ям названо вулиці, а у Хмільнику, що на Вінниччині, є музей, експонати якого висвітлюють життєвий шлях Василя Порика.

У партизанських загонах багатьох країн Європи в роки Другої світової війни воювали тисячі українців

1942 року німці вивезли з Франції до сусідньої Бельгії близько 20 тисяч радянських військовополонених, серед яких було чимало українців. Якось під час прибуття чергового ешелону майже 80 невільникам вдалося втекти. Попри всі зусилля гітлерівців, абсолютна більшість утікачів змогла вціліти і потрапити до одного з партизанських загонів, що діяв у цій країні. На жаль, історія не зберегла їхні прізвища, крім командирів — Григорія Лизогуба та Євгена Доценка.

У квітні 1944 року неподалік столиці Бельгії Брюсселя активно діяв партизанський загін під командуванням українця Юрія Никитенка. У вересні він захопив та утримував до підходу союзницьких військ міст через стратегічний канал Альберта. А партизанський полк Григорія Велогоненка влітку 1944-го визволяв населені пункти, розташовані в долині Уст-Амблева, куди союзні війська вступили лише через шість діб.

У партизанських формуваннях Італії воювало понад дві тисячі вихідців з СРСР, серед яких теж було чимало українців. Зокрема Степан Васильєв з-під Києва, Іван Петухов з Луганська, Володимир Поліщук з Кіровограда, Григорій Путилін з Донбасу, полтавець Григорій Тригуб, киянин Іван Єгоров, а також вихідці з Миколаївщини В. Дегтяренко, В. Барковський, Г. Андросов, П. Поетика та шахтар-донеччанин П. Мудраков.

Перші згадки про участь наших співвітчизників у визвольній боротьбі на югославських землях датуються 1942 роком. Це були втікачі з концтаборів і так званих трудових команд, транзитних ешелонів, що йшли територією Югославії. За словами Влада Стругара, який досліджував історію партизанського руху на теренах екс-Югославії, чи не найбільше клопоту завдавали фашистам партизани на чолі із нашим земляком Андрієм Дяченком. Такий красномовний факт: вони подолали майже 8 тисяч кілометрів словенським надмор’ям, узявши участь у 180 боях. Десятки етнічних українців були відзначені нагородами, а командира Андрія Дяченка нагороджено югославськими орденами «За хоробрість» (двічі), «Братерство і єдність», «Партизанська зірка» І ступеня.

Час затирає з пам’яті не лише події, а й людей — їхніх учасників. Через те ми не знаємо сьогодні імен сотень, а то й тисяч кращих синів нашого народу — українців, які зі зброєю в руках воювали за тисячі кілометрів від рідних домівок, наближаючи перемогу над ворогом.

Підготував Сергій ЗЯТЬЄВ, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Реклама
Коментарі
Реклама

Зараз обговорюють