Зв'яжіться з нами

Історія

Автомобільна техніка Другої світової

Опубліковано

від

Під час війни важливу роль відігравали саме автомобілі, які постачали на передову боєприпаси, продовольство, пальне, евакуйовували в тил поранених. «Народна армія» згадує про автівки, на яких радянським солдатам удалося «доїхати» до Перемоги. Водночас розповімо про автотранспорт супротивника, що їм протистояв

Статистика свідчить, що до початку Другої світової війни СРСР виготовляв більше військової техніки, аніж будь-яка інша країна світу. Зокрема станом на 22 червня 1941 року загальна кількість військових автомобілів сягала 272 тис. 600 одиниць. Окрім того, у перші тижні війни з народного господарства було мобілізовано ще 160 тис. 300 машин. Автопарк німецьких військ налічував тоді близько 280 тис. машин. Але таку величезну перевагу було швидко втрачено. На початковому етапі вторгнення фашистських окупантів на території СРСР автопарк радянського війська втратив десятки тисяч машин. Однак за короткий час СРСР удалося його поновити як за рахунок розгортання виробництва в глибокому тилу, так і за рахунок постачання за ленд-лізом.

 

Першою колісною базою  для «Катюші» став ЗІС-6

5551_p_20_img_0002Реактивні установки залпового вогню БМ-13, які пізніше дістали назву «Катюша», спочатку встановлювали на гусеничному шасі. Але таке розміщення мало деякі вагомі недоліки: низьку швидкість і високу витрату палива.

Для переміщення реактивних установок застосовували спеціальні тягачі. Саме тому більшість «Катюш» установлювали на вантажні автівки, першою з яких став радянський ЗІС-6, створений на базі ЗІС-5 (формула 4х2). Ця чотиритонна вантажівка з колісною формулою 6х4 мала відмінну прохідність і разом із реактивною установкою дістала бойове хрещення 14 липня 1941 року в місті Рудня, яке захопили нацисти.

А сталося це за таких обставин. На одній із центральних площ цього міста зібралася велика кількість німецької військової техніки. З крутого берега річки Мала Березина автомобіль ЗІС-6 із реактивною установкою БМ-13 завдав потужного удару по ворогу. Коли стихли залпи установки, один із солдатів заспівав популярну на той час пісню «Катюша». Звідси, за поширеною легендою, і виникла народна назва БМ-13.

Проте «Катюшу» встановлювали не тільки на ЗІСах. Багато автомобілів, які постачали Радянському Союзу за ленд-лізом (переважно англійські й американські), також використовували як шасі для «Катюш». До того ж наймасовішим став саме американський Studebaker US6 — перша у світі вантажівка з трьома приводними мостами. За роки війни Радянський Союз отримав майже 200 тис. US6. Завдяки повному приводу американська вантажівка мала високу прохідність і вантажопідйомність, що вигідно відрізняло її від радянських аналогів. Порівняно із ЗІС-5 Studebaker міг перевозити на дві тонни більше вантажу. До того ж цей автомобіль міг долати невеликі річкові броди, оскільки життєво важливі деталі високо розміщувалися.

 

Автівки для бездоріжжя

5551_p_20_img_0003Із 1942 року за програмою ленд-лізу в СРСР почали надходити американські автомобілі Willуs різної модифікації. Вони добре зарекомендували себе в умовах бойових дій. Цей повноприводний автомобіль мав чотирициліндровий двигун об’ємом 2,2 л і потужністю 54 к. с. Максимальна його швидкість становила 104 км/год. Але все ж головне завдання позашляховика — це подолання різних перешкод. Willуs із цим чудово справлявся й впевнено почувався на бездоріжжі (міг подолати брід завглибшки до півметра, а деякі модифікації — і до 1,5 м). За роки війни Радянський Союз одержав близько 52 тис. цих автомобілів.

До речі, власні військові джипи були й в СРСР. У січні 1941 року радянське керівництво доручило відразу двом підприємствам — ГАЗ і НАТІ — розробку легкого, недорогого, а головне — невибагливого позашляховика. Через два місяці на військовому полігоні відбулися випробування одразу двох автомобілів — ГАЗ-64 і НАТІ-АР. ГАЗ-64 показав результати, кращі за конкурента, але головним було те, що його виробництво не потребувало великих фінансових і часових витрат, і вже в серпні 1941 року з конвеєра зійшов перший такий позашляховик. ГАЗ-64 міг легко долати круті підйоми, багнюку, пісок і сніг. По рівній дорозі машина розвивала швидкість до 90 км/год, а по бездоріжжю — до 25 км/год, що не міг зробити жоден інший радянський автомобіль.

5551_p_21_img_00051943-го було розроблено нову модель поза-шляховика — ГАЗ-67 (модернізований варіант ГАЗ-64). Від свого попередника він відрізнявся ширшою колією та посиленою підвіскою. Також було збільшено потужність двигуна. Однак через збільшену ширину позашляховик утратив динамічні характеристики, а максимальна швидкість знизилася до 88 км/год.

1944 року ГАЗ-67 дістав деякі конструктивні зміни, після чого йому було присвоєно індекс «Б». У народі ж його з любов’ю називали «Чапаєвим» та «Іваном-Віллісом». Радянський позашляховик на фронтах війни добре себе зарекомендував. Він був невибагливий до паливно-мастильних матеріалів і більшою мірою ремонтопридатним на відміну від американського автомобіля Willуs.

 

«Захар» та його команда

Справді культовою вантажівкою на війні був ЗІС-5. У народі він дістав назви «Захар», «Захар Іванович», «тритонка». За надійністю він не мав собі рівних. Двигун об’ємом 5,5 л легко запускався будь-якої погоди та був невибагливий до якості бензину. За власної ваги 3 тонни він міг брати на борт іще стільки ж вантажу. Також треба віддати належне високій прохідності «Захара»: маючи колісну формулу 4х2, вантажівка долала різні перешкоди й поводилася на бездоріжжі практично як повноприводний автомобіль. На окрему увагу заслуговує гнучка рама ЗІС-5: коли вантажівка наїжджала на перешкоду, рама вигиналася, допомагаючи автомобілю м’якше долати нерівність. Максимальна швидкість цієї вантажівки — 60 км/год. До 1941 року ЗІС-5 становили майже половину військового автопарку Радянського Союзу.

У перші місяці війни чимало автомобілів було знищено. Часткова мобілізація машин із народного господарства тимчасово розв’язала цю проблему, але фронту й тилу терміново потрібна була велика кількість вантажних автомобілів.

Для економії матеріалу вантажівки ЗІС-5 стали виробляти максимально спрощеної модифікації. Замість залізної кабіни ставили фанерну, були відсутні передні гальма, на вантажівку встановлювали всього одну фару (водійську), а протягом деякого часу ці машини випускали взагалі без фар! На кожній вантажівці економили 124 кг металу.

Проте найпоширенішою вантажівкою в роки Другої світової війни був ГАЗ-АА, у народі іменований «полуторкою». По суті, це була модернізована версія американської вантажівки Ford-AA. Виробництво цього автомобіля почалося задовго до війни — 1932 року. До 1933-го машини складали з американських машинокомплектів, проте їхня якість не зовсім підходила для експлуатації в наших дорожніх умовах. Фахівці Горьковського автозаводу внесли низку конструктивних змін у ГАЗ-АА, і з 1933-го автомобіль стали складати повністю з радянських складників.

1938 року автомобіль отримав новий двигун об’ємом майже 3,3 л і потужністю 50 к. с. і став називатися ГАЗ-ММ. Машина була швидшою за ЗІС-5, бо мала максимальну швидкість 100 км/год. А от вантажопідйомність була меншою вдвічі, аніж у «тритонки». Звідси й назва — «полуторка».

У воєнні роки вантажівка позбулася практично тих же вузлів, що й «Захар». На ГАЗ-ММ ставили всього одну фару й один склоочисник із боку водія. Передні гальма були відсутні. Крила автомобіля робили зі звичайного покрівельного заліза. У задній частині машини замість чотирьох коліс нерідко ставили всього два. Дах і дверцята кабіни виготовляли з брезенту, що було плюсом: у разі спалаху, затоплення або обстрілу машини з неї можна було швидко вистрибнути.

Ці по-справжньому героїчні автомобілі першими пройшли по замерзлому Ладозькому озеру, щоб привезти продовольство в блокадний Ленінград. На зворотному шляху ГАЗ-ММ вивозив людей, промислове обладнання й культурні цінності.

За довгі роки війни «полуторка» зуміла прихилити до себе солдатські серця. Безвідмовний двигун запускався з півоберта, щоправда, часто «ручним стартером», бо робочий акумулятор на війні — то велика рідкість. Мотор був невибагливим і до бензину. Пальне заливали будь-якої якості: машина працювала навіть на гасі та спирті.

 

«ЗАЛІЗНІ КОНІ» ВЕРМАХТУ

5551_p_20_img_0001Наймасовішою німецькою вантажівкою часів Другої світової війни був Opel Blitz. Фашистську «тритонку» випускали на заводі в Бранденбурзі. На армійських машинах стояли 3,6-літрові двигуни потужністю 75 к. с. На рівній дорозі вантажівка розвивала швидкість до 90 км/год. Opel Blitz виробляли у двох варіантах: задньоприводному 4х2 та повноприводному 4х4. Автомобіль став базою для автобусів, санітарних автомобілів, пересувних радіостанцій. Для військ СС було зроблено напівгусеничні версії цієї вантажівки, що дістали назву Maultier (у перекладі з німецької — «мул»). Задля економії матеріалів було випущено машини з дерев’яною кабіною, а в Африку Opel Blitz вирушали взагалі без неї.ъ

Ще один німецький автомобіль VW Typ 82 Kubelwagen використовували переважно для перевезення особового складу, але за час виробництва було випущено більше як 30 усіляких його модифікацій. Позашляховик підвозив боєприпаси, пальне, продовольство й медикаменти. Кузов автомобіля було зроблено зі звичайних бляшаних листів, замість даху — брезент, який легко складався. Дверці також було зроблено з брезенту. Для максимальної безпеки солдатів сидіння робили глибокими, їх називали Kubelsitz, що в перекладі означає «балії». Відтоді всі автомобілі такого типу незалежно від форми сидінь стали називатися Kubelwagen. Поза-шляховик вагою всього 750 кг мав двигун об’ємом 985 куб. см, який видавав 23,5 к. с. Із березня 1943 року на нього почали встановлювати потужніший 25-сильний двигун об’ємом 1,1 л. Задньоприводний позашляховик із колісною формулою 4х2 завдяки своїй легкій вазі й незалежній торсіонній підвісці чудово почувався на бездоріжжі.

Цей позашляховик виявився одним із найвдаліших німецьких автомобілів. Завдяки його малій масі два-три солдати легко могли підняти застряглу машину. Радянським та американським солдатам також сподобався Kubelwagen. Американці навіть вимінювали трофейні автомобілі Volkswagen у британських і французьких солдатів на Willys: Kubelwagen «коштував» три автомобілі Willys.

5551_p_21_img_0004Однак усе-таки найпопулярнішим німецьким позашляховиком став Horch 901. Автомобіль мав непогану прохідність по бездоріжжю та високу максимальну швидкість як на той час — 90 км/год. Два паливних баки загальним об’ємом 110 л давали цій машині запас ходу до 400 км.

На базі автомобіля Horch 901 було побудовано артилерійські тягачі й автомобілі радіозв’язку. Водночас німецький позашляховик усе-таки помітно програвав своїм конкурентам — американському Willys і радянському ГАЗ-67. Він потребував частішого та якіснішого технічного обслуговування, домогтися чого у воєнних умовах було дуже складно.

Підготував Сергій ВОРОНКОВ, «Народна армія»

 

na.mil.gov.ua

Реклама
Коментарі

Збройні сили України

100 років морській піхоті України

Опубліковано

від

Від

Матеріал “В УКРАЇНІ ВІДЗНАЧАЮТЬ 100-РІЧЧЯ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ” від Українського інституту національної пам’яті в оригіналі:

Морські піхотинці до останнього трималися в Криму під час окупації півострова російськими військами ( 2014 рік), а нині гідно несуть службу на Донбасі та інших важливих напрямках, захищаючи незалежність і територіальну цілісність нашої держави.

23 травня ми відзначаємо 100-річчя створення української Морської піхоти. В цей день у 1918 році розпочалося формування першої регулярної частини даного роду військ – бригади морської піхоти Української Держави. Про організацію та бойовий шлях наших морпіхів часів Української революції 1917–1921 років читайте в матеріалі Українського інституту національної пам’яті.

Моряки-чорноморці активно підхопили хвилю українізації, яка розгорнулася в 1917 році в армії та на флоті колишньої Російської імперії. Першою на Чорноморському флоті українізувалася берегова частина – севастопольський півекіпаж під командуванням підполковника Володимира Савченка-Більського. Офіцери та матроси севастопольського флотського півекіпажу сформували Окремий морський курінь імені Петра Сагайдачного, який відбув з Криму на посилення гарнізону в Києві. Вояки куреня взяли участь у боях з більшовиками на київських вулицях у лютому 1918 року.

У часи Гетьманату процес створення морської піхоти України вийшов на системний рівень. 23 травня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав наказ №70 «Про початок формування бригади Морської піхоти в складі трьох полків для несення служби». Було визначено, що кожен полк складається з трьох куренів (батальйонів), а кожен з куренів мав по 4 піхотні і по одній кулеметній сотні (роті). 15 липня встановлено уніформу морської піхоти.

Інфографіка 100 років українській морській піхоті від Українського інституту національної пам’яті

За планами Морського відомства Української Держави, 1-й полк морської піхоти мав дислокуватися в Одесі, 2-й в Миколаєві, 3-й в Херсоні. Передбачалося також створення трьох ескадронів морської кавалерії – в Одесі, Очакові та на Перекопі. Підрозділи морської піхоти призначалися для берегової оборони та проведення десантних операцій. Формуванням бригади займався відділ морської піхоти Головного морського штабу Морського міністерства на чолі з підполковником Гаврилом Никогдою. До кінця правління Павла Скоропадського формування бригади так і не було завершене.

Створення частин морської піхоти тривало за часів Директорії. В лютому 1919 року Армія УНР втратила контроль над чорноморським узбережжям, а також була змушена залишити Київ. Штаб берегових військ перенесли до Вінниці, а згодом керівні структури опинилися на Прикарпатті. Тут на території Західної області УНР почався новий етап історії морської піхоти.

24 березня 1919 року було видано наказ по Морському міністерству УНР про формування полку морської піхоти. До його складу мали поступити мобілізовані військовими апаратами УНР та ЗО ЗУНР громадяни, які раніше проходили службу на російському та австро-угорському флотах. На практиці більшість особового складу полку було набрано з місцевих сплавників лісу (бокорашів). Вони володіли складним ремеслом керування плотами та човнами на гірських карпатських річках і згодом могли стати вправними моряками. За пропозицією одного з організаторів частини, полковника Гната Стефаніва, полк морської піхоти отримав назву Гуцульський. Тривалий час ним командував полковник Петро Сич.

Завершення формування Гуцульського полку морської піхоти у травні 1919 року припало на критичний для збройних сил України час – польські війська відтіснили Галицьку армію до Збруча, більшовики змусили Армію УНР залишити більшу частину Волині. Тільки на початку червня українські армії оговталися від поразок і перейшли у контрнаступ: галичани розпочали славетну Чортківську офензиву, а наддніпрянці вели бойові дії, щоб закріпитися на Поділлі. 1-й Гуцульський полк морської піхоти наступав у складі формування «Запорізька Січ», пізніше реорганізованого в 2-гу окрему пішу дивізію Армії УНР. Морські піхотинці відзначилися у боях з більшовиками за Волочиськ, Фельштин (нині Гвардійське), Ярмолинці, Бар, Жмеринку тощо.

Структура бригади морської піхоти Інфографіка: Український інститут національної пам’яті

Влітку 1919 року було ухвалене рішення про формування 2-го полку морської піхоти, а на базі двох полків – дивізії морської піхоти під командуванням колишнього морського міністра Михайла Білинського. Тим часом 1-й Гуцульський полк увійшов до складу 12-ї дивізії Київської групи Армії УНР, а пізніше до Київської збірної дивізії.

У серпні 1919 року 1-й Гуцульський полк наступав в напрямку Христинівки (Черкащина). Це був час Офензиви на Київ – Одесу, великого наступу об’єднаних українських армій (галицької та наддніпрянської). Надалі морські піхотинці розділили з іншими частинами Армії УНР всі труднощі боротьби з більшовиками та денікінцями; так само вони стали жертвою епідемії тифу, яка знесилила українське військо і врешті привела його у так званий «Трикутник смерті» в грудні 1919 року.

Морські піхотинці були серед тих героїв Армії УНР, які не склали зброї, а вирушили у Перший Зимовий похід тилами денікінських і червоних окупантів. За п’ять місяців морські піхотинці разом з іншими українськими вояками пройшли з боями не одну тисячу кілометрів, перш ніж з’єдналися з 2-ю стрілецькою дивізією Армії УНР, яка наступала на Поділлі в союзі з Військом польським.

Після завершення Першого Зимового походу Армію УНР було вчергове реорганізовано. 1-й Гуцульський полк не стали відновлювати, а колишні його вояки продовжили нести службу в складі 4-ї Київської стрілецької дивізії. З червня до листопада 1920 року вони воювали на Поділлі та в Галичині. Паралельно у 1920 році в Армії УНР було створено нову військово-морську частину – 1-й флотський півекіпаж (згодом – Військова флотилія). Матросами був укомплектований також бронепотяг «Чорноморець». Як і Військова флотилія, він перебував у розпорядженні командира 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. 21 листопада 1920 року моряки Військової флотилії разом із бронепотягом «Чорноморець» забезпечили відхід українського війська на польський бік річки Збруч в районі Підволочиська, до останнього затримуючи ворогів.

Морська піхота у боротьбі за Незалежність України

Відважні морпіхи були учасниками і трагічного Другого Зимового походу Армії УНР восени 1921 року.  17 листопада 1921 року учасники рейду зазнали поразки в бою з червоними під Малими Міньками на Житомирщині. Серед загиблих був і один з творців морської піхоти УНР Михайло Білинський.

Долаючи непереборні труднощі в безупинних воєнних операціях, морпіхи Української Народної Республіки засвідчили високі бойові якості, стійкість та вірність Україні. І хоча з 1919 року українським військам довелося воювати далеко від моря, творці і командири флотських частин продовжували плекати військово-морські традиції. Сучасна морська піхота Військово-Морських Сил Збройних Сил України є гідною спадкоємницею героїчних учасників визвольної боротьби часів Української революції 1917–1921 років.

mil.in.ua

Продовжити читання

Історія

Як барон Врангель ледь не очолив українську армію

Опубліковано

від

Від

100 років тому генерал Петро Врангель дістав пропозицію очолити штаб нової української армії. Якби погодився, подальша історія Східної Європи могла б скластися інакше.

Ця історія почалася з прибуття потягу на київський вокзал увечері 20 травня 1918 року. З вагона першого класу вийшов 40-річний чоловік у цивільному.
Він наказав візникові рушати до готелю “Прага” біля Золотих воріт.
Єдиний вільний номер виявився на останньому поверсі. Портьє записав у книгу гостей нового пожильця – Врангель Петро Миколайович.

Це був той самий генерал, про безкомпромісний вчинок якого багато говорили і в Києві, і в Петрограді (тодішня назва Петербурга).

А було все так. У жовтні 1917 більшовики, арештувавши Тимчасовий уряд Олександра Керенського, захопили владу. Врангель, щойно призначений командувати 3-м Кінним корпусом, на знак протесту подав рапорт про відставку.
Готель “Прага” (вул. Володимирська, 36), на верхньому поверсі якого мешкав Петро Врангель

“Внаслідок більшовицького перевороту від служби ворогам Батьківщини відмовився і в командування корпусом не вступив”, – пояснив згодом.

Телеграма з Сімферополя

У відставці барон поселився з родиною в Ялті. Але провінційним життям тішився недовго.

На початку січня 1918 одержав телеграму з Сімферополя. Полковник Макуха, начальник штабу кримського уряду, повідомив, що курултай пропонує Врангелю посаду командувача військами. Запросив на перемовини.
Такою побачив Ялту барон Врангель, пішовши у відставку – вкриті льодом набережна, ліхтарі, лавочки

Барон поїхав.

Макуха справив на нього враження “скромного і ділового офіцера”.

Натомість про зустріч з головою Директорії Криму – і водночас військовим міністром – Джафером Сейдаметом генерал згадував так: “З перших же слів моєї зустрічі з Сейдаметом я переконався, що нам не по дорозі, про що відверто йому і сказав”.

Далі було захоплення Криму більшовиками, арешт Врангеля – він тоді дивом залишився живим.

Потім за чужими документами оселився на дачі в Місхорі.
Дача в Місхорі, де Врангель переховувався від більшовиків

Газетні новини

Півострів, зайнятий червоними, був ізольований від решти світу.

Коли у результаті переговорів у Брест-Литовську контроль над Кримом перебрало німецьке військо, почали надходити свіжі газети – переважно київські.

З них Врангель довідався приголомшливу новину: в Україні, яка відокремилася від Росії, керує уже не Центральна Рада, а гетьманат. І глава держави – Павло Скоропадський!

Цього генерала барон добре знав, адже разом служили в одній бригаді. Навіть більше, восени 1914 Врангель був у Скоропадського начальником штабу дивізії.

Отже, в українську столицю – і негайно!..

Відставник скучив за реальними справами.

Сніданок з гетьманом


Гетьман Павло Скоропадський

Наступного ранку після прибуття до Києва, 21 травня, барон подзвонив гетьманові з готелю. Скоропадський запросив на сніданок.

Петро Врангель вирушив на Печерськ – резиденція гетьмана знаходилася у колишньому генерал-губернаторському будинку на розі Інститутської та Левашовської (нині Шовковичної, споруда не збереглася).

Вхід охороняв караул офіцерської роти.

У приймальні Врангель розговорився з черговим ад’ютантом. Той розповів: найближчим часом в Україні формуватиметься величезна армія, гроші на яку обіцяють німці.

Цієї миті з’явився Скоропадський.

“Ми розцілувалися й пішли снідати. Розмова була винятково приватною. Скоропадський розповів про себе, я повідав йому про те, що пережила моя сім’я, згадали спільних знайомих”, – згадував гість.
У своїй резиденції гетьман Скоропадський запропонував Петру Врангелю очолити штаб майбутньої української армії

Поснідавши, генерали пішли до кабінету Скоропадського. Гетьман поділився планами щодо створення української армії.

Раптом гетьман звернувся до барона: “Я дуже розраховую на тебе. Ти погодився б піти до мене начальником штабу?”

Зброю не дадуть

Отже, це вже друга пропозиція, яку дістав Петро Врангель за останні кілька місяців – перша була у Сімферополі.

Барон зауважив, що не встиг ознайомитися з ситуацією в Україні, тому не готовий до відповіді. Але може працювати як військовий технік.

Проте гетьман наполягав саме на посаді начальника штабу.

Врангель обіцяв поміркувати.
За консультаціями барон Врангель пішов до військового міністерства (нині вул. Мазепи, 11)

Потім пішов до військового міністерства, розпитав багатьох, хто перебував у курсі справ.

Зробив висновок: реально німці жодних формувань не дозволять. Максимум – згодяться на штаби. Але зброю не дадуть.

Крім того, Німеччина перебуває в тяжкому економічному стані, розраховувати на її тривалу підтримку не варто. Війну, швидше за все, виграє Антанта.

Відмова

За два дні гетьман запросив Врангеля на обід і нагадав своє запитання.

“Багато з того, що коїться тут, мені незрозуміло і мене бентежить… Чи сприймаєш ти Україну лише як перший склад слова “Росія”? – дипломатично запитав барон.

Реакція Скоропадського була вельми промовиста.

Він, за словами Врангеля, “почав гаряче доводити, що Україна має всі дані для утворення самостійної і незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народі… Врешті-решт він став доводити, що об’єднання слов’янських земель Австрії та України, мабуть, єдине життєве завдання”.

Не почувши ствердної відповіді щодо України як майданчику для визволення Росії, барон відхилив пропозицію гетьмана.

Якби армію було створено і гетьманат вистояв після виведення з України німецьких військ у грудні 1918, історія Східної Європи склалася б інакше.

Можна дискутувати, чи утримали б тоді більшовики владу в Росії.

А червоних – за двері


До армії більшовиків Петро Врангель вирішив також не приєднуватися

У Києві на Врангеля чекала й інша пропозиція.

В готельний номер до нього завітав якійсь пан у цивільному. Барон ледь упізнав колишнього начальника 3-ї Кавказької кавалерійської дивізії генерала Сергія Одинцова.

Не зрадів зустрічі, адже вважав колишнього товариша по службі зрадником – той одним з перших перекинувся до більшовиків.

От і тепер Одинцов прибув до Києва у складі більшовицької делегації на якісь переговори.

Врангель не подав йому руку.

Візитер почав переконувати, що був і залишився монархістом, а більшовикам служить тому, що з їхньою допомогою сподівається відновити монархію.

“Таких, як я, зараз у більшовиків багато, навіть радянських комісарів декілька! А мета виправдовує засоби”, – доводив Одинцов.

Запропонував Врангелю піти до червоних.

Барон виставив його за двері.

Спільно з Петлюрою


Симон Петлюра

Ще одну пропозицію Петро Врангель дістав у Києві 15 серпня, на зворотному шляху зі свого маєтку в Мінській губернії.

Почув від київських знайомих, що генерал Абрам Драгомиров незабаром відбуває у щойно створену Добровольчу армію. Попрямував до нього на Печерськ.

Господар будинку підтвердив: країни Антанти створюють на Волзі новий фронт проти німців і більшовиків. Командуватиме там генерал Михайло Алексєєв.

“Їдьмо зі мною”, – раптом загорівся Драгомиров, якого запросили бути заступником командувача.

“Робота на Волзькому фронті тобі знайдеться: формувати доведеться і регулярну кавалерію, і козацьку кінноту. Ти знаєш те і те – тобі й карти в руки”, – переконував він.

Врангель погодився.

Вже за тиждень прибув до Катеринодару (Нинішній Краснодар. – Ред.) у штаб Добровольчої армії. Його призначили командиром 1-ї Кінної дивізії, незабаром – 1-го Кінного корпусу.

Мине час, і він очолить Добровольчу армію.

Щоб уникнути поразки, почне перемовини з Симоном Петлюрою – навіть плануватиме спільні з українцями бойові дії.

Але буде вже пізно.

І Скоропадський, і Врангель, і Петлюра програють у цій війні.

Підуть в еміграцію – і всі загинуть не своєю смертю.

А переможуть більшовики.

Станіслав Цалик Письменник, краєзнавець

bbc

Продовжити читання

Історія

Захоплення українських миротворців боснійськими сербами у Боснії 1995-го

Опубліковано

від

Від

На весні 1995 року автор проходив службу в Боснії, на посаді командира спеціального взводу 240 осб, і під час несення служби на посту на території боснійських сербів, був захоплений разом зі своїми солдатами у полон (заручники) військовими підрозділами сербів…

Я, Мовчанюк Юрій Миколайович, капітан (на 1995 рік) ЗСУ, командир 2-го взводу 1-ої спеціальної роти 240-го окремого спеціального батальйону, який входив до складу миротворчого контингенту сил ООН (UNPROFOR – United Nation Protection Force) в республіках колишньої СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія).

Підрозділи батальйону виконували миротворчі функції на території республіки Боснія і Герцеговина. База батальйону розташовувалась в столиці БіГ – місті Сараєво. Особовий склад 2-ї та 3-ї спеціальної роти ніс службу в мусульманських анклавах Горажде та Жепа відповідно. 1-ша спеціальна рота залишалась на базі в Сараєво та визначена частина несла службу на пунктах збирання зброї (ПЗБ) на території, яку контролювали боснійські серби.

Станом на травень 1995 року, я півроку проходив службу в Боснії, та виконував обов’язки начальника пункту збирання зброї «Зоря» (Weapon Collection Point). ПЗЗ розташовувався на території зруйнованого бойовими діями 1992-1993 рр, між військовими формуваннями боснійських сербів (ВРС – Войско Республіки Сербської) та АРБіГ (Армія Республіки Боснія і Герцеговина), заводу «Енергоінвест», який в свою чергу знаходився на містечку Іліджа (Ilidža).

Іліджа територіально є передмістям Сараєво, й на 1995 рік повністю контролювалась сербами й одночасно утримувала ділянку фронту з боснійськими мусульманами силами Іліджанської бригади ВРС.

Згідно мирного договору між військовим керівництвом ВРС та командуванням ООН в Боснії і Герцеговині, серби вимушені були відвести важку артилерію за межі 20-ти кілометрової зони від Сараєво, а бронетехніку та артилерію калібром нижче 120-мм здати на об’єкти підконтрольні миротворцям в межах міста.

З метою виконання завдань поставлених перед командуванням батальйону керівництво UNPROFOR, на ПЗЗ «Зоря» було створено чотири пости – три безпосередньо в місцях зберігання військової техніки та зброї ВРС, й один на КПП при в’їзді на територію заводу. До лінії фронту між підрозділами ВРС та АРБіГ в районі Ступ було двісті метрів.

Так на ПЗЗ «Зоря» під охороною українських військових на 4- постах перебувало:

Пост №1 (КПП при в’їзді до території ПЗЗ)

Пост №2 (будівля колишньої музикальної школи общини Іліджа)

  • 4 одиниці 82-мм міномети
  • 4 одиниці 120-мм міномети

зброя мінометної батареї Іліджанської бригади ВРС

Пост №3 (будівля цеху)

  • 4 одиниці танка Т-55
  • 2 одиниці БМП М80
  • 2 одиниці БТР М60

військова техніка змішаного механізованого підрозділу Іліджанської бригади ВРС

Пост №4 (будівля цеху)

  • 10 одиниць зенітних гармат різного калібру
  • 4 одиниці ЗСУ М53/59 «Прага»

зброя та військова техніка зенітного дивізіону Іліджанської бригади ВРС.

Нижче приведені фотографі взяті з різних джерел, так наші фото були вилучені військовою поліцією ВРС, про це нижче.

Ukrainian Military Pages Територія заводу «Energoinvest», на території якої в період 1994-1995 рр. знаходився ПЗЗ «Зоря» (пункт збирання зброї). Іліджа (Ilidža)– передмістя Сараєво (Sarajevo). 1995 рік.

Ukrainian Military Pages Музична школа общини Іліджа (Ilidža), на території якої в період 1994-1995 рр. знаходився пост №4 ПЗЗ «Зоря». Під охороною знаходилось 4 одиниці 120-мм та 4 одиниці 82-мм мінометів мінометної батареї Іліджанської бригади ВРС. Іліджа– передмістя Сараєво (Sarajevo). 1995 рік.

Ukrainian Military Pages КПП при в’їзді до ПЗЗ «Зоря» (пункт збирання зброї). Іліджа (Ilidža) – передмістя Сараєво (Sarajevo). 1995 рік.

Для контролю над дотримання домовленостей по запобіганню використання важкої зброї між ворогуючими сторонами на ПЗЗ «Заря» було виділено 2 офіцери (начальник ПЗЗ та офіцер медичної служби) та 14 сержантів та солдат.

База – 4 житлових контейнера, українського гарнізону розташовувалась на ділянці між будівлями виробничих приміщень заводу «Енергоінвест».

В контейнері №1 мешкали чотири миротворці обслуговуючого персоналу: два повари, зв’язківець та енергетик.

Контейнер №2: п’ять сержантів та солдат 1-ї зміни.

Контейнер №3: один офіцер (начальник ПЗЗ).

Контейнер №4: п’ять сержантів та солдат 2-ї зміни.

Бойове чергування здійснювалось встановленням постійних постів та патрулюванням. Періодичність змін постів – доба через добу. Кількість постійних постів 3. Перелік постів та сил та засобів, які були залученні на них:

Пост №1 (КПП при в’їзді до території ПЗЗ): 2 солдата, 2 БТР-70.

Пост №2 (будівля колишньої музикальної школи общини Іліджа): 1 офіцер, 1 солдат.

Пост №3 (будівля цеху): 2 солдата, 1 БТР-70

Пост №4 (будівля цеху) – контроль здійснювався візуально з поста №3 та періодичною перевіркою.

На кінець травня 1995 року, я перебував на ПЗЗ «Зоря» в якості начальника шостий місяць, а особовий склад приблизно четвертий. Взаємовідношення між сербським військовим керівництвом, військовослужбовцями та звичайними місцевими були гарні враховуючи наше спільне слов’янське коріння, схожість мови та релігійну ідентичність.

Зміна взаємовідношень між сербами та нами почалась відчуватись на початку травня, коли армія боснійських мусульман спробувала провести декілька наступальних операцій в районі Сараєво, які спровокували сербів на повернення важкої зброї на свої позиції в Сараєво, що в свою чергу підштовхнуло на низку офіційних заяв військового керівництва ООН та НАТО про можливість застосування бойової авіації по позиціям та військовим об’єктах армії боснійських сербів.

17-го травня приблизно о шостій ранку я отримав повідомлення через чергового зв’язківця з поста №3, що в цеху де перебували під охороною танки та БМП, спостерігається активність сербських військових, які виконують пробні запуски двигуні бойових машин. До цього моменти такі дії проводились, тільки по попередній домовленості та під нашим контролем.

Прибувши на пост з підсиленням, я впевнився що серби спробують вивести танки та БМП з під контролю миротворців. Мої спроби вступити в перемови з начальником бронетанкової служби бригади та командиром танкової роти поручником Гораном Вєлічковічем не мали успіху.

Вони мене сторонились, й вдавали вигляду що не розуміють моєї сербської, хоча з їх, до цього дня, слів за півроку спілкування з місцевими, досить пристойно говорив на ній.

Танки почали вихід з приміщення цеху, відсунувши бронею наш БТР-70 який перекрив їм вихід з воріт приміщення. По рації я дав наказ на пост№1 КПП перекрити виїзд з території заводу. Міри були досить смішні враховуючи неможливість порівняння вогневих можливостей Т-55 та нашого БТР-70, але так вимагала інструкція.

Серби вишукували свою військову техніку в колону, танки-БМП-ЗСУ «Прага», й висунулись в бік КПП, де перебувало чотири моїх солдати. Колона зупинилась, й сербські солдати оточили мене та моїх солдатів вимагаючи прибрати БТРи з їх шляху.

Збудженість сербів з кожною хвилиною збільшувалась, враховуючи надходження інформації, як я зрозумів з їх фраз, про атаки мусульман на позиції сербів. В такому протистоянні ми перебували три дні.

Серби колоною військової техніки перед нашим КПП, ну а ми в своїх БТРах. Результатом цього протистояння стало повернення танків, БМП та ЗСУ «Прага» на раніш вказані ООН пости, а ми змогли трохи відпочити після днів психологічного та фізичного напруження.

Необхідно вказати що на протязі цих тривожних днів, капітан Володимир Сніцар – офіцер медичної служби та всі сержанти та солдати, проявили найвищу ступінь відваги, витримки та навіть героїзму.

З цього дня почалось блокування ПЗЗ «Зоря» – мікрорайон Іліджа, ПЗЗ «Палуба» – мікрорайон Отіс та ППЗ «Кривоглавці» військовими підрозділами ВРС. Блокування постів полягала в тім, що серби не дозволяли проводити на постах ротацію особового складу, заборонили проїзд по свої території конвої ООН та закрили аеропорт Сараєво. Що в свою чергу призвело до припинення постачання продовольства, палива та питної води контингенту ООН в Боснії.

Через тиждень серби зробили послаблення й продовольство знову почало надходити до миротворців. 26 травня до ПЗЗ з інспекцією прибув командир 1-ї спеціальної роти підполковник Володимир Крючков на автомобілі КамАЗ-4310 з водієм, а з метою проведення інженерних робіт старший технік роти старший прапорщик Вячеслав Мірзоян на автокрані з водієм. Крім того зі батальйону з метою забезпечення питною водою прибула водовозка з водієм та прапорщиком старшим машини.

В цей день концентрація особового складу та техніки на посту була найвища за всі півроку мого перебування в Боснії. Цього дня серби змінили звичну для всіх практику й КПП, через які здійснювався перепуск військової техніки ООН до оточеного Сараєво, почали працювати тільки на виїзд.

Тобто миротворці ООН всіх контингентів могли тільки виїхати з території підконтрольній боснійським мусульманам, й таким чином опинялись на сербській території.

Українці, які в цей день у відрядженні на сербській території не змогли повернутись до бази батальйону в Сараєво, й вимушені були повернутись на ПЗЗ «Зоря», й всі були розміщенні на посту. Так пройшла ніч з 26-27 травня.

Приблизно о 10.00 почала надходити інформація про оточення сербськими військовими підрозділами та загонами поліції, ПЗЗ «Кривоглавці», який був розташований поблизу містечка Вогоща. Начальником ППЗ «Кривоглавці» був капітан Валерій Шляхта, командир 1-го взводу 1-ї спеціальної роти. По рації капітан Шляхта надав інформацію про висунення сербами ультиматуму – або здача зброї українцями, або вони починають обстріл пост гранатометами.

В цей час до нас на пост прибула делегація офіційних представників командування Іліджанської бригади ВРС. Делегацію очолював заступник командира бригади, а до її складу входили вищі офіцери Іліджанської бригади ВРС та поліції міста. Більшість офіцерів були мені знайомі, а з деякими наприклад як з начальником артилерії бригади підпуковником на ім’я Желько (я надаю сербську транскрипцію військових звань), офіцером по зв’язкам з ООН майором Слободаном Продановічем, доводилось товаришувати.

Разом з командиром роти підполковником Крючковим ми запросили сербських офіцерів до свого контейнера, для переговорів. Підполковник Крючков був досвідченим офіцером, ветеран Афганської війни, й командир батальйону Кировоградської бригади спеціального призначенні ГРУ ЗСУ.

Але після висунутого сербськими офіцерами ультиматуму – про негайну й безперечну здачу зброї та військової техніки, ми зрозуміли що ситуація переходить в фазу максимального загострення. Крім того офіцери заявили про бомбардування авіацією НАТО військових об’єктів поблизу сербського міста Палє.

За наказом підполковника Крючкова я вийшов на зв’язок, через радіостанцію з оперативним відділом штабу сектору «Сараєво» та черговим батальйону в Сараєво. Український зв’язківець в штабі сектору зафіксував інформацію й передав її до оперативного відділу командування військ ООН в Сараєво, а на зв’язок з командуванням батальйону довго не вдавалось вийти.

Через деякий час на зв’язок вийшов командир батальйону полковник Скляр, який почав вимагати від мене доповіді по ситуації на посту. Я виконав доповідь по вимогам сербів щодо нас, й запитав у командира батальйону які будуть його інструкції або вказівки щодо наших подальших дій.

Полковник Скляр вимагав вступити в переговори й запобігти здачі зброї. Я повідомив полковника про загострення ситуації й відмову сербів розглядати інші варіанти виходу з ситуації. Полковник Скляр почав на мене кричати не дотримуючись правил радіобміну, й кінці кінців нагадав про мою карну відповідальність в випадку здачі зброї.

Мій черговий зв’язківець залишився на зв’язку, а я повернувся до офіцерського контейнеру. Я спробував запропонувати сербським офіцерам варіант залишення нами поста на власній техніці й евакуацію до бази в Сараєво.

Офіцер по зв’язкам переговорив по рації з своїм командуванням, але судячи з його реакції він отримав догану, що до цього часу вони не примусили нас здати зброю. Сербські офіцери знову почали наполягати про негайну здачу зброї.

Зв’язківець повідомив що наш контингент на ППЗ «Кривоглавці» виконав вимоги сербів й здав зброю, після демонстративного пострілу з гранатомету сербським солдатом, поруч з постом.

Після ми попросили сербів залишити наш житловий контейнер, з метою проведення наради між нами. На нараду були запрошенні українські прапорщики. Командир роти підполковник Крючков встановив факт безвихідності нашої ситуації – сили були надзвичайно не рівні. З одного боку три БТР-70 та стрілецька зброя двадцяти офіцерів та солдатів, й з іншого особовий склад та бойова техніка Іліджанської бригади ВРС.

Після наради було прийняте рішення про здачу зброї. Біля поста в цей момент перебувало приблизно біля ста військовослужбовців ВРС та загін спеціальної військової поліції.

Черговий зв’язківець доповів – з штабу сектору «Сараєво» надійшло повідомлення про бій між французькими миротворцями та сербськими військовими. В наданій штабом сектору інформації вказувалось що в результаті бою біля чек-пойнту біля моста Врбаня між французькими миротворцями зі складу Французького іноземного легіону та загоном сербів є поранні та вбиті.

Ukrainian Military Pages30 травня 1995 року. Труна з тілом загиблого французького миротворця. Миротворець загинув в ході бою між французами та боснійськими сербами 27 травня 1995 року. Солдати ВРС, згідно наказу свого військового командування намагались захопити французьких миротворців у полон в якості заручників.

Я та підполковник Крючков наказали сержантам та солдатам, які в цю мить перебували на посту здати зброю військовим представникам Війська Республіки Сербської. Далі серби спробували роззброїти наших миротворців, які продовжували чергувати на своїх постах.

Необхідно вказати що навіть під сильним психологічним тиском сербських військових не передали своєї зброї без наказу старшого офіцера. Я наказав солдатам залишити свої пости й повернутись на базу, з метою контролю за особовим складом. Бійці повертались під посиленим озброєним конвоєм сербської військової поліції. Разом з підполковником Крючковим ми зустрічали солдат перед базою.

В цей момент серби не задовільнившись, нашими обіцянками здати зброю, оточили нас. Серби, яких було біля п’ятдесяти чоловік направили зброю на нас, й офіцер по зв’язкам з ООН, наказав негайно скласти зброю в противному випадку вони відкривають вогонь по нам. Напруженість ситуації закінчилась тим, що хтось з сербів спробував силою відібрати автомат у когось з солдат.

Я та підполковник Крючков стали між сербами та своїми солдатами. Почалась штовханина, а після серби по команді зробили кілька кроків назад у відкрили вогонь над нашими головами. Потім зброя була направлена нам в груди. Капітан Сніцар, наш медик, якого ми залиши на базі біля радіостанції, почувши постріли доповів в батальйон та в штаб сектору, що серби застосували вогнепальну зброю по нам. Зброю довелось здати, й повернутись на базу. Весь особовий склад ПЗЗ «Зоря», разом з миротворцями, які прибули на пост пізніше, тепер перебували на території поста.

По периметру поста серби встановили два танки Т-55 та два БМП, стволи яких були направлені на пост. Підполковник Крючков та водій автомобіля КамАЗ-4310, на якому командир роти прибув на пост, були супроводжені під конвоєм до місцевого відділку поліції, де провели ніч.

Решта солдат, сержантів, прапорщиків та офіцерів провели тривожну ніч в оточенні та під стволами гармат танків й БМП. На ранок командир роти та водій повернулись на базу, а до в’їзду бази підігнали автобус й наказали всім завантажуватись в нього. Серби дозволили взяти мінімум особистих речей.

Колона з поліцейського автомобіля, автобусу з миротворцями, вантажного автомобіля з солдатами ВРС, та ще одного легкового автомобіля поліції, висунулась за межі заводу «Енергоінвест».

В мікрорайоні Отіс, до автобуса завантажились капітан Юрій Лук’яненко та його солдати, які до цього несли службу на ПЗЗ «Палуба». Через годину в містечку Вогоща до нас долучились миротворці з ПЗЗ «Кривоглавці» під командою капітана Валерія Шляхти. Загальна кількість полонених склала приблизно тридцять чоловік.

Конвой почав рухатись довкола оточеного Сараєво, й через кілька годин прибув на військову базу боснійських сербів в місті Бієльня. Крім нас українців на плацу частини вже були англійці, французи, голанці, канадці та декілька військових спостерігачів з різних країн.

На нараді офіцерів було вирішено триматись разом й не дати можливість сербам розбити нас на групи. Серби отримавши відмову на поділення нас на декілька груп, наказали нам завантажуватись з кузов вантажного автомобіля, й знову під конвоєм військової поліції ми розпочали рух.

Ми здійснили переміщення більш ніж 300 км до міста Банья Лука. На території військово-навчального закладу ВРС нас вишукали на плацу й провели обшук. Вилущили шкіряні ремні, шнурки на берцях, предмети військового призначення, деякі особисті речі та фотографії зроблені на сербській території.

За наказом сербського командування нас почали дробити на групи й поступово вивозити за межі військової частини. На питання: «Куди направляються миротворці?», ми почули відповідь: «Що солдати та офіцери будуть розташовані на військових об’єктах Війська Республіки Сербської, й використовуватись в якості «живого щита» для захисту від бомбардувань авіації НАТО».

Я разом з солдатами Володимиром Портним, родом з міста Гадяч, Андрієм Юріковим, з Чернігова та Володимиром Євтуховим з Луганської області, були переміщені до міста Яйце (Jaice). Де згодом після кількох годинного очікування за гратами в місцевому відділку поліції, були переміщенні до військового шпиталю.

Я разом з солдатами Володимиром Портним, родом з міста Гадяч, Андрієм Юріковим, з Чернігова та Володимиром Євтуховим з Луганської області, були переміщені до міста Яйце (Jaice). Де згодом після кількох годинного очікування за гратами в місцевому відділку поліції, були переміщенні до військового шпиталю.

На ранок медичні сестри доставили на візку в палату сніданок, який складався з кусня хліба та напою, що нагадував за смаком наш компот тільки гарячий. Все це нагадало мені пайку в в’язниці , й тому я звернувся до старшого з наших охоронців, з вимогою покращення нашого раціону згідно вимог міжнародних конвенцій, які визначають порядок утримання військовополонених. Сербський поліцейський обіцяв передати звернення до свого командування.

Перший день пройшов без пригод, за виключенням того що покращення в їжі не було, а відвідування туалету проводилось під конвоєм озброєного охоронця. На наступний день на зміну військовим поліцейським, прибула нова зміна, яка складалась з чотирьох бійців місцевого відділку цивільної міліції.

За час проведений, а це півроку, на сербській території, я помітив що військові зі складу Війська Республіки Сербської, м’яко кажучи не дуже дружелюбно відносились до цивільної міліції. Й тому нові охоронці посилили режим утримання, й тепер відвідувати туалет дозволялось тільки по двоє.

О одинадцятій годині до нас прибув старший начальник місцевого відділку міліції, й трохи поспілкувавшись зі мною дозволив нам прогулянку за межами шпиталю.

Під супроводженням чотирьох охоронців ми вийшли на вулицю в пройшли, декілька десятків метрів, коли старший супроводжуючих нас міліціянтів наказ повертатись до будівлі шпиталю. На що я почав доводити йому що прогулянка на відкритому повітрі повинна складати мінімум одну годину. На командою старшого решта міліціянтів підвели стволи автоматів й погрожуючи зброє, почали тіснити нас до входу в шпиталь.

Один з міліціянтів спробував нанести удар дерев’яним прикладом мені удар в район грудей, я ухилився, а серб втративши рівновагу впав на землю. Решта бійців розцінили цей випадок як напад на їх товариша, й зняли автомати з запобіжників, й дослали патрон в патронник. Напруженість ситуації вдалось зняти, коли я наказав своїм бійцям повертатись до місця утримання.

Після цього випадку режим утримання, ще більш посилився. Нам заборонялось спілкуватись з сербами, заборонялось курити, а раціон харчування триразових порцій хліба та фруктового напою.

В ранці третього червня було помічене незвичайне збудження серед охоронників, й прислухавшись я зрозумів, що сербам вдалось збити військовий літак НАТО, й тепер сербські сили проводять інтенсивний пошук пілота, якому вдалось капітулювати (сюжет цього епізоду боснійської війни став основою для американського фільму «В тилу ворога»).

За кілька годин до нашої палати зайшов сербський офіцер, який представився як начальник військового гарнізону міста, й наказав мені вийти з ним для розмови один на один. Офіцер повідомив, що згідно наказів Головнокомандуючого Війська Республіки Сербської генерал-полковника Ратко Младіча, в разі фіксування засобами ППО ВРС, польотів авіації НАТО над сербською територією, він отримав наказ провести розстріл миротворців ООН, які перебувають на підконтрольній йому території, тобто нас.

В такому напруженому й небезпечному становищі ми перебували до 6 червня, коли з входу до палати була знята озброєна охорона й нас запросили до мікроавтобусу й повідомили що повертають до основної бази перебування наший військовослужбовців на військовій базі в місті Банья Лука.

За кілька годин ми були на місці, де радісно привітались з земляками. Ще за деякий час всі захопленні в полон українці були повернуті з різних куточків Західної Боснії, й ще за кілька годин нас запросили в комфортабельний автобус «Неоплан», а з повідомлення сербської сторони ми зрозуміли що нас будуть передавати владі Республіки Сербія. Автобус вирушив в путь.

Годин через сім-вісім ми прибули до міста Зворнік, де переткнувши міст через річку Дріна, були на території Сербії. Конвой з кількох автобусів в яких крім українців перебували миротворці Великобританії та Франції був зустрічний представниками ООН. Ще за півтори години нас доставили до бази відпочинку на річці Дунай поблизу міста Нові Сад. Нас розташували по будинкам й запросили до ресторану на вечерю.

Ukrainian Military Pages Ukrainian Military Pages Полоненні миротворці українського контингенту (UKRBAT-1 UNPROFOR) під час повернення з полону. Місто Зворнік. Республіка Сербська. 6 червня 1995 року.

Кожний з контингентів зустрічали представники дипломатичних відомств й посольств відповідно тих країн, чиї миротворці прибули до Сербії, крім наших дипломатів. Вже через годину по інформаційному каналу Сі-Ен-Ен, ми спостерігали як англійські миротворці, які розташувались в сусідньому будинку, «наживо» розмовляють зі своїми рідними в Англії.

За сніданком нам вдалось з’ясувати, у адміністрації бази відпочинку, телефон українського посольства в Белграді, й командир роти підполковник Крючков, повідом нашим дипломата про наше місце перебування та стан здоров’я українців.

Дипломати прибули, й виконали перепис наявного особового складу та адреса й телефони всіх миротворців, для оповіщення рідних. Необхідно відмітити що такі телефонні дзвінки були виконані, й наприклад моя дружина тільки від дипломатів в Белграді дізналась, де я був останні десять днів.

Згодом весь контингент був направлений до УКРБАТ-2, розташованого в місті Гліна, Республіка Сербська Краіна, а за місяць солдати та сержанти, із-за важкої бойової ситуації довкола Сараєво були відправленні до України, а офіцери повернулись до бази батальйону в Сараєво.

Грошових компенсацій від ОНН, ні один миротворець не отримав. Хоч певні плітки з приводу того що по статуту ООН миротворцям, які утримувались в якості заложників при виконанні миротворчих місії під егідою ООН, може надаватись грошова компенсація, й ця сума буцімто була перерахована на рахунки Міністерства оброни України, тривалий час ходила серед нас. Але чітко відповіді ніхто вже не взнає. Ні нагород, ні особливих пільг, ні навіть звичайного «Дякую», ніхто з нас не отримав…”

 

 

ukrmilitary

Продовжити читання

Зараз обговорюють