Зв'яжіться з нами

Історія

5 вересня. Пам’ятні дати

Опубліковано

від

Сьогодні виповнюється 100 років з дня початку «червоного терору» – злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

Сьогодні в Україні відповідно до постанови Верховної Ради України від 8 лютого 2018 № 2287-VІІІ День пам’яті – 100 років з дня початку «червоного терору» – злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

5 вересня 1918 року радянський уряд ухвалив Декрет про червоний терор, який ставив завдання боротьби з контрреволюцією. Упродовж десятиліть радянська історіографія культивувала лише одну версію: «червоний терор» більшовики запровадили у відповідь на «білий терор». Мовляв, легітимація державного насилля була цілком обґрунтованою – 30 серпня 1918 року було скоєно замах на Леніна і вбито голову Петроградської ЧК Моїсея Урицького. Але насправді цей документ лише формально закріпив політику, до якої від самого початку вдавалися більшовики. Терор був закладений у підвалини Радянської держави. Ще задовго до встановлення більшовицького режиму, лідери цієї партії сповідували ідеї насилля і терору. Нині це не є секретом – цитати про доцільність граничного насилля від Леніна до Лациса Google видасть за секунди. Саме терор, прикритий фіговим листом утопічної ідеї «рівності та братерства», якою спокусились народні маси, став тією цементуючою основою, без якої комуністичний режим не протримався б і дня. Мета терористичної держави – придушення, залякування і деморалізація; становище, коли кожен член суспільства стає заручником держави. Перший нарком юстиції Радянської Росії Ісаак Штейнберг у розмові з Ульяновим-Леніним якось зауважив: «Навіщо вам народний комісаріат юстиції? Ліпше назвіть його наркоматом соціального винищення…» На що Ленін жваво відповів: «Чудово! Але ж ми не можемо сказати про це відкрито…» Той самий Ісаак Штейнберг характеризував «червоний терор» як «…атмосферу невимовного жаху, розлитого навіть у трамваї».

Спочатку «червоний терор» був випробуваний у Москві та Пітері, а потім, подібно чумі чи холері, поширився й на «братні» республіки, зокрема й на Україну. На території України «червоний террор» розпочався у січні 1918 року з вторгнення загонів Муравйова. Кількатижневе перше перебування більшовиків в столиці України навело на киян жах. Нова влада одразу ж продемонструвала, чого від неї варто чекати. У місті розпочались розправи над офіцерами, юнкерами, гайдамаками та всіма іншими, кого більшовики записали до «ворогів революції». За перші дні хазяйнування в місті більшовиків було розстріляно від 3 до 5 тисяч чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також тих, хто мав посвідчення Центральної Ради, представників духівництва (зокрема, було по-звірячому вбито митрополита Київського Володимира).

Вже 3 грудня 1918 року російсько-більшовицький уряд створив за зразком всеросійської ЧК спеціалізований орган державного терору в Україні під назвою «Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами». Саме з діяльністю цієї установи, яку очолив Мартин Лацис, була пов’язана друга більшовицька окупація Києва у лютому – серпні 1919 року. Арешти, розстріли, заручники, пограбування… Тодішні репресії українських надзвичайних комісій вражали своїм варварством навіть Леніна. Надзвичайно красномовною є наступна цитата зі стенограми виступу очільника ВЧК Фелікса Дзержинського на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці заснування одіозного відомства: «…Мы знаем одного товарища нашего, котрого называли погромщиком буржуазии и помещиков, товарища Лациса, который был страшной грозой на Чехословацком фронте, на Украине (аплодисменты), и Вы помните, товарищи, какие были тогда нарекания, что Лацис на Украине ведет себя слишком по-московски, что он не щадит и профессоров, но Вы помните это время, это было, если не ошибаюсь, в 1919 году…»

Варто також мати на увазі, що від більшовицького терору потерпали не тільки в Києві, а й в інших містах, містечках і селах України: Харків, Катеринослав (Дніпро), Полтава, Одеса, Житомир… Яскравим прикладом може стати Крим, який теж пережив декілька хвиль більшовицького терору. Залишилося чимало свідчень про звірства матросів, а потім і про криваві «досягнення» місцевої надзвичайки, яку очолювали Бела Кун і Розалія Землячка, яку прозвали «червоною Фурією». З 1917 по 1921 рік в результаті більшовицького терору населення Криму скоротилося більш ніж на 100 тисяч чоловік.

Жертвами політики «червоного терору» ставали не тільки громадяни, які обіймали більш-менш високе становище у суспільстві – професори, лікарі, інженери, партійні лідери, колишні високопосадовці, генерали, найвищі духовні особи, представники купецтва й аристократії, а й прості ремісники і селяни. За різними даними, упродовж 1918 – 1919 років було знищено від кількох тисяч до понад півтора мільйона осіб. Офіційно «червоний террор» був припинений 6 листопада 1918 року, однак насправді тривав і надалі, сягнувши свого апогею в 30-их роках, за що й отримав назву «Великого».

ukrinform

Реклама
Коментарі
Реклама

Зараз обговорюють