Зв'яжіться з нами

АТО

20 січня. День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Опубліковано

від

Героїчна оборона Донецького аеропорту, яка стала символом незламності та мужності українських військових, тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників Донецького аеропорту назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

18-21 січня 2015 року внаслідок підриву терміналу ДАП загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові. 21 січня 2015 року було прийнято рішення відвести українських військовослужбовців з нового терміналу – цей об’єкт був повністю зруйнований і не придатний для оборони. За офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули понад 200 військових.

16 січня з ініціативи самих «кіборгів», які пройшли через 242-денне пекло, відзначається День захисників ДАПу та вшановується пам’ять загиблих побратимів. Можливо, колись ця дата стане офіційною.

ukrinform.ua

АТО

Авдіївська промзона: п’ята весна війни

Опубліковано

від

Від

Десантно-штурмовий підрозділ закріпившись на «промці» не дає ворогові шансів посунути наші позиції

На в’їзді в промзону, що на околиці фронтової Авдіївки, стоїть меморіал на спомин про героїв, які полягли, захищаючи цей зранений клаптик української землі. Флагштоки з прапорами бригад і підрозділів, які тут тримали оборону, нагадують про силу духу та вірність обов’язку українських захисників

У підрозділі десантників, що наразі виконує тут бойові завдання, нас привітно зустрічає жінка у військовому однострої.

— Лейтенант Олена Джемула, — відрекомендувалась вона й міцно, зовсім не по-жіночому потиснула руку. Ця вродлива та життєрадісна жінка вже понад півтора року виконує обов’язки заступника командира десантно-штурмового батальйону з морально-психологічного забезпечення. Сімнадцять років тому вона розпочала свою службу в Житомирській аеромобільній бригаді на посаді радіотелефоніста артилерійського підрозділу. 2015-го Олені присвоїли офіцерське звання й призначили її психологом батальйону (свого часу вона закінчила Кам’янець-Подільський педуніверситет). Ця жінка щодня серед бійців на передових позиціях. Вона знає їхні потреби й проблеми, своїм запалом та енергією підтримує побратимів. Чого це їй коштує, знає тільки вона: серце крається, адже вдома на неї чекають двоє синочків восьми й тринадцяти років.

— Як ви із цим справляєтеся? — цікавлюсь в Олени Володимирівни.

Вона відповіла з теплотою в голосі:

— Чоловік дає хлопцям раду, вони вже дорослі в мене.

Короткий інструктаж про порядок безпечного руху до однієї з позицій на промзоні, й Олена Володимирівна веде нас. Пробираємося серед руїн, що зберігають у собі сотні тисяч смертоносних осколків. Колись робочі виробничі приміщення вже давно вщент зруйновано. Через численні артилерійські й танкові обстріли цих українських позицій тут немає жодного квадратного метра вцілілої землі, а від руїн віє небезпекою та холодом…

Ідемо слід у слід, уважно дивлячись собі під ноги. Хвилин за двадцять дістаємося до рогу чергової напівзруйнованої будівлі, на знак провідниці зупиняємося.

— Тут прискорюємось і швидко перебігаємо, відстань не ближче як десять метрів, ділянку прострілюють снайпери, — коротко інструктує вона нас. — Далі заскакуємо он у ті ворота.

Відчуваю металеві нотки в її голосі, від жінки не залишилось і сліду: нами керував уже бойовий офіцер із досвідом. Вона впевнена та спокійна.— Від цієї позиції до ворога менше як сто метрів. Прислухавшись, можна почути голоси й звуки, що лунають із ворожих позицій, — приєднався до нашої розмови старший лейтенант Максим С., випускник військової академії 2016 року, а нині командир бойової роти.

Раптом у нашому напрямку вдарив великокаліберний кулемет, трохи правіше згодом до нього долучився автоматичний гранатомет. Промзоною промчало відлуння від вибухів і свисту куль.

Тут, на посту, чергують бійці роти. Один із них — Андрій Миколайович, міцної статури сивочолий десантник. Доповівши про обстановку, він продовжує терпляче й пильно спостерігати за укріпленнями ворога. Андрій — із Житомира, боєць досвідчений, за першою мобілізацією воював у підрозділі спеціального призначення. Звільнившись, згодом знову повернувся на війну, цього разу в десант. Молодшим товаришам бойовий досвід ветерана вкрай необхідний і цінний.

— Помітили ваш рух, от і вдарили, добре що неприцільно. А ще чомусь у бік наших сусідів, — притишеним голосом говорить він, — може, для профілактики.За словами ротного, противник змінюється кожні десять днів, поводиться дуже акуратно й занадто професійно, як для вчорашніх шахтарів або металургів. Нічого зайвого в радіоефірі: лише короткі команди або умовні закодовані фрази. Таке враження, що тут відбувається тренування професійних бійців противника, — резюмує ротний.

— Ми теж маємо певний досвід і знаємо, що ворог нас слухає. Саме тому користуємося телефонним провідним зв’язком, тож старенький «тапик» (ТА-57) забезпечує конфіденційність. Є в нас і сучасні радіостанції, котрі ворог не може прослухати. Але й там нічого зайвого не кажемо, — розповідає ротний.

Систему укріплень і сполучень між нашими опорниками постійно удосконалюють та укріпляють. В окопах через кілька метрів обладнано укриття в кілька накатів, аби бійці під час обстрілу могли швидко зайняти безпечне місце.

Звертаю увагу на іншого бійця-десантника, який здійснював спостереження. Ніяковіючи, він відрекомендувався:

— Старший солдат Андрій К., кулеметник.Він іще зовсім молодий, але вже півтора року в підрозділі. Андрій підписав контракт, коли йому виповнилося вісімнадцять.

— Наступного дня, як мені виповнилось вісімнадцять, — одразу у військкомат. Це вже моя друга ротація на Донбас, — скромно ділиться з нами юнак.

— Молодий, але кулеметник із нього вийшов вправний, — долучається до розмови старшина роти старший сержант Євген П., дивлячись на Андрія.
Служити на цьому опорнику особливо складно: ворог близько й постійно спостерігає за десантниками, вивчає час зміни, розпорядок, поведінку бійців.

— Якось помітили, що хвилин за десять до зміни починався обстріл саме тієї території, де рухалися бійці. Довелося вносити корективи, — пригадує ротний. — А ще дошкуляють безпілотники. Ось нещодавно нарахували одночасно в небі кілька БпЛА, котрі досить точно коректували вогонь мінометів і гранатометів ворога. Але й ми маємо їм чим відповісти. Ворог провокаційно обстрілює наші позиції, намагаючись виявити нові вогневі точки й оцінити їхню небезпеку для себе. Дуже нахабно діють ворожі снайпери, постійно дошкуляють.

Борці за «рускій мір» не полишають спроб вибити наших бійців із промзони, але на заваді їм — наші десантники. Вони непоступливі й уміють тримати ворога «в тонусі».

Сергій ЖМУРКО, «Народна армія»

na.mil.gov.ua

Продовжити читання

АТО

Герои АТО: Почему взводный получил позывной «Лопата»

Опубліковано

від

Від

С командиром взвода прапорщиком Сергеем мы познакомились на позиции у населенного пункта Опытное, недалеко от донецкого аэропорта. Большое количество воронок от мин и снарядов различных калибров наглядно свидетельствовало о том, что боевики на этом участке обороны активно используют запрещенные виды вооружений. По словам сопровождавшего нас военнослужащего Андрея, российские наемники ежедневно простреливают из крупнокалиберных пулеметов и пушек БМП-2 сухую посадку, по которой нам приходилось идти пригнувшись.

Подчиненные командира взвода прапорщика Сергея дружно и тщательно занимались обустройством позиции. Носили бревна, укрепляли перекрытия блиндажей, углубляли окопы.

Участок обороны, которую держит подразделение Сергея, находится в опасном месте – вблизи лесополосы, за которой на расстоянии менее 400 метров расположен опорник боевиков. Чуть дальше виднеется разрушенный терминал донецкого аэропорта.

– Отличный командир и прекрасный человек, – представил его командир роты лейтенант Иван. – Умеет работать с людьми, в подразделении имеет неоспоримый авторитет и уважение.

Для прапорщика Сергея точкой отсчета в боевой биографии стал август 2014 года, когда он добровольцем ушел на фронт в составе 42-го батальона территориальной обороны, сформированного в тогда еще Кировограде. Участвовал в освобождении Краматорска, Дебальцева, Майорска, Зайцевого.

– Тогда мы вместе с подразделениями 93-й и 30-й бригад продвигались вперед, освобождая один населенный пункт за другим. Казалось, еще немного – и выйдем к границе с Россией, – вспоминает Сергей. – Но тут начались жестокие обстрелы с территории РФ. По нам стали бить гаубицы, танки, реактивные установки залпового огня «Град».

Как вспоминает Сергей, сложность была в том, что сплошной линии обороны тогда не было, поэтому приходилось противостоять не только регулярным частям российской армии, но и сепаратистским бандам, которые передвигались по нашим тылам. К тому времени подразделения на 90% были укомплектованы мобилизованными военнослужащими. Половина из них не имели даже опыта срочной службы, поэтому приходилось учиться на собственных ошибках и прислушиваться к старшим товарищам. В связи с этим ему запомнился такой эпизод:

– Наше подразделение зашло в Углегорск. Командир поставил задачу окопаться и оборудовать блиндаж. Все были уставшие и решили отложить это дело на следующий день, поэтому разместились на ночлег в сарае. Начался обстрел, вероятно, кто-то из местных передал наши координаты на другую сторону. Снаряды ложились довольно точно. Но мы как-то спокойно к этому отнеслись. Тут неожиданно вбегает наш командир Николай. За шкурку всех нас из того сарая повыбрасывал. Перешли в подвал, про себя матеря командира за то, что не дал нам поспать. Вдруг слышим, как земля рядом вздрогнула, только в подвале с потолка штукатурка посыпалась. Когда через несколько часов выбрались на поверхность, на месте сарая, в котором мы спали, увидели две огромные воронки от 152-мм снарядов. С тех пор первое, что делаю, когда захожу на новую позицию, даю команду обустроить укрытия и закапываться глубже в землю. Это самый эффективный способ обезопасить себя на войне, ничего нового пока не придумали.

В конце 2015 года подчиненные Сергея держали оборону в Марьинке, и там случилась подобная история.

– Заняли мы позицию в доме, прочном на вид, каменном, – вспоминает он прошлые события. – Но я приказал ребятам укрепить старый блиндаж и всех переселил туда. И что вы думаете, только мы закончили переносить вещи из дома, как туда залетает 120-мм мина. Все разбило вдребезги. Мне тогда бойцы позывной дали «Лопата».

В 2016-м прапорщик Сергей подписал контракт, и его назначили на должность командира взвода. За три года войны он прошел путь от солдата-гранатометчика, командира отделения до командира взвода. Сергей гордится своими ребятами и радуется, что удалось избежать потерь, сохранить побратимам жизни и здоровье.

Александр Киндсфатер, «Народна армія»
sprotyv.info

Продовжити читання

АТО

Памятник офицеру 93-й бригады Мирославу Мысле, погибшему на Донбассе, открыли в Киеве. ВИДЕО+ФОТОрепортаж

Опубліковано

від

Від

В Киеве, по адресу улица Смоленская, 17, вблизи станции метро “Шулявская”, 21 апреля открыли памятник погибшему на Донбассе командиру механизированного взвода 93-й бригады младшему лейтенанту Мирославу Мысле.

Мирослав Мысла – доброволец “Карпатської Січі”, украинский офицер, преподаватель истории по образованию, погиб 2 октября 2016 года в боевом столкновении с российскими террористами вблизи села Крымское на Луганщине. В том бою было ликвидировано не менее 4 путинских наемников.

censor.net.ua

Продовжити читання

Зараз обговорюють